На перший погляд, абсолютно неподібний до України контекст. Однак, він виявляється ближчим, ніж здається. Незалежно від того, на який почуттях громадян спекулює та чи інша партія чи як вона виправдовує свої дії, політична практика є важливішою, а антиурядова критика протестувальників у Туреччині цілком відповідає українським реаліям. Прем’єра Таїпа Ердогана та його партію звинувачують у посиленні авторитарності режиму, зростанні нерівності в суспільстві та діях в інтересах владних еліт.
Заяви турецької влади так само цілком в дусі українських можновладців. Чого варті висловлювання міністра охорони здоров’я, що стверджує, що протестувальники, що чинять протидію міліції, не заслуговують на медичну допомогу. Нічим не гірше азарівського «досить скігліті…». Турецькі масштаби поліцейського насильства не порівнювані з Україною, однак за своєю суттю обидва режими є авторитарними. Більше того, на даному етапі важко сказати, як би поводилась українська влада, якби в Україні була реальна загроза її положенню.
Однак, поглянемо на те, як розвивались події в Туреччині.
Масові заворушення починались як протест проти намірів вирубати дерева в одному з небагатьох парків у центрі Стамбула – Гезі – з метою будівництва там в подальшому торгового центру. Виправдання влади про пересадку дерев та розширення тротуарів не переконали протестувальників, проти яких були застосовані сльозогінний газ та водомети. Екологічна ініціатива переросла у потужний антиурядовий протест, що поширився усією країною. Звісно, потужний спротив не почався з нічого. Подіям, пов’язаним з парком, передували насильницькі розгони міліцією першотравневої демонстрації, ув’язнення та суди за звинуваченнями у держаному перевороті, а також низка абсурдних урядових ініціатив, що обмежували навіть публічні прояви почуттів. Тож події, що відбуваються в Туреччині сьогодні є очікуваним вираженням протесту і пов’язані не з одним лише парком.
Однак, що стосується України, то тут також можна знайти велику кількість подібних антизабудовних акцій. Чого варті події навколо Гостинного Двору, що закінчились побиттям активістів міліцією та «Беркутом», та багаторічні конфлікти в Харкові навколо парку Горького. За даними Центру дослідження суспільства за 2012 рік в Україні відбулось не менше 261 антизабудовного протесту, які становлять 7 відсотків від загальної кількості усіх протестних подій. Однак, чому велика кількість конфліктів з приводу забудови та міського простору, навіть при асиметричний агресивній реакції влади, не викликають спротиву бодай трохи подібного на події в Туреччині?
Відповідь на це питання криється у вислові одного з турецьких активістів: «Це більше не стосується дерев». Допоки протестні ініціативи, в даному випадку антизабудовні, сприймаються як точкові протести проти багатоповерхівки (торгового центру, дороги) в чиємусь дворі, не слід очікувати масштабної зміни, оскільки замість одного двору (парку, пам’ятки архітектури) буде знищено десяток інших. Слід розуміти: те, що відбувається в міському просторі сьогодні, є відображенням інтересів великого капіталу та створенням умов для його накопичення.
Боротьба має вестись не проти конкретних ініціатив, а за реалізацію права громадян самим мати владу, спершу над публічним простором, потім і над процесами в політиці. В Туреччині це розуміння стало невідворотнім через дії правлячої партії та є очевидним навіть попри те, що ідеологічні засади протестувальників є набагато менш радикальними за їх дії. У будь-якому випадку, справа не в унікальному контексті чи у «бандитській» владі - турецький прем’єр Таїп Ердоган, що не має двох судимостей та, ймовірно, знає турецьку краще, ніж Азаров – українську, діє в тому ж самому ключі що й українські високопосадовці.
На жаль, найближчим часом не слід очікувати подібних змін в Україні. Права риторика, яка домінує в протестах, та котрою послуговується «справжня ідейна партія» – ВО «Свобода» – аж ніяк не сприяє цьому. Проблема трансформації міського простору лежить набагато глибше, ніж «ларьки-ригайлівки», «центр жлобізма, дебілізма, шансона і попси» чи наявність «антиукраїнської влади», і полягає у інтересах капіталу, під які трансформується міський простір.
Політична опозиція, в свою чергу, виявляється нездатною мобілізувати населення України чи запропонувати реальні зміни, що, однак, не дивно, оскільки соратники опозиції самі не проти скористатись цінною землею в Києві. Різниця полягає лише в тому, яка група знаходиться при владі на даний момент та має доступ до ресурсів. Натомість, самопіар на кожній протестній ініціативі не допомагає системному вирішенню проблеми. До слова, на Бальзака 54 навколо майбутнього «ларька-ригайлівки» замість поваленого свободівцями тепер зводять бетонний паркан. Тим часом, допоки в Україні не з’явиться системного, принаймні антизабудовного руху, що б мобілізував громадян для захисту їхніх інтересів проти великого капіталу, а не задля пошуку «хорошого царя», не слід очікувати солідарності та масштабних протестів, на зразок турецьких.