“Сіцзіньпінізм”, або які ідеологічні концепції просуває лідер Китайської Народної Республіки
Аліна Гриценко: Вже кілька років в китайському політичному дискурсі функціонує таке поняття як "сіцзіньпінізм" – яке об’єднує, фактично, всі ті концепції, які просуває лідер Китаю.
Ідеї Сі Цзіньпіна базуються на так званій концепції “спільноти єдиної долі людства”. Цей концепт вигадав ще Ху Цзіньтао, який просував “концепцію спільної долі” населення материкового Китаю та населення Тайваню, тому що питання Тайваню чутливе для Пекіну, для Комуністичної партії Китаю. Досі продовжується риторика – іноді агресивна, іноді більш м'яка – щодо потенційного об'єднання, щодо поширення китайської юрисдикції на острів. І Ху Цзіньтао, просуваючи ідею “спільної долі” материкового Китаю та Тайваню, стверджував, що цього процесу не можна буде уникнути: у 2007 р. на XVII зʼїзді Комуністичної партії Китаю під час виступу він заявив, що “1,3 мільярда співвітчизників на материку та 23 мільйони співвітчизників на Тайвані є спільнотою зі спільним майбутнім, пов’язаною кров’ю”.
Сі Цзіньпін трансформував і глобалізував цю концепцію, включивши в неї слово “людство”. Під цією формулою Сі Цзіньпін має на увазі, що всі країни, всі цивілізації мають жити в “гармонії”. Сі Цзіньпін каже, що немає поганих країн, кожна країна хороша по-своєму. І це дуже зручна для Китаю риторика, яку дуже зручно просувати, зокрема, в країнах так званого Глобального Півдня – у тих країнах, які є колишніми колоніями. Таким чином Пекін намагається позиціонувати себе як країну миролюбну, як державу, яка просуває альтернативний світопорядок.
Але є одна важлива деталь: у рамках цієї концепції у Сі Цзіньпіна є своє бачення щодо місця, яке Китай має займати у світовому порядку.
І тут треба згадати іншу концепцію – “китайської мрії”. Це вже виключно розробка Сі Цзіньпіна. Концепція китайської мрії або концепція відродження великої китайської нації, яку він презентував у 2013 році, коли прийшов до влади, зводиться до того, що в рамках нового світового порядку, коли всі живуть у гармонії та злагоді, Китаю має відводитися особливе місце, – справедливе. Сі Цзіньпін каже, що Китай був незаслужено, несправедливо ображений, починаючи з 18 століття. Зараз, починаючи з 70-х років ХХ століття, завдяки реформам Ден Сяопіна Китай зміг стати на ноги, досягти певних економічних результатів тому має зайняти відповідне місце у світовій системі, у міжнародних відносинах. Стати якщо не однозначним лідером, то, принаймні, зайняти рівнозначну позицію зі Сполученими Штатами Америки.
З точки зору Сі Цзіньпіна і Комуністичної партії Китаю, китайська цивілізація є однією з найдавніших, фундаментальних у світі, існує вже кілька тисячоліть, – це і є важливим фактором, який обумовлює мотивацію Китаю щодо його геополітичних амбіцій. Китай зі зневагою ставляться до Сполучених Штатів Америки, які існують приблизно 200 років, вважає, що це несправедливо, що така молода країна, по суті, зараз є гегемоном у світі – і в політичному, і у фінансово-економічному контексті, має потужні інструменти впливу на інші держави, що не є справедливим.
А от саме такі країни, як Китай – одна з найдавніших цивілізацій, повинні належати до країн-лідерів. І це буде справедливо.
До речі, ця концепція призвела до того, що пізніше з'явилося таке поняття як “дипломатія бойових вовків” – агресивна риторика з боку Міністерства закордонних справ Китаю, що розпочалась у 2013 році, коли китайські дипломати почали дуже агресивно відповідати на будь-яку критику з боку Сполучених Штатів Америки.
Є ще одна цікава концепція, яку варто згадати, для того, щоб зрозуміти мотивацію Китаю. Це теж конфуціанський концепт, що походить зі стародавнього Китаю – Tianxia, який дослівно перекладається “Під небом”.
Ця сіноцентрична модель світопорядку визначає, що в центрі є Китай, імператор як Син неба, навколо нього – чиновники, далі – населення країни, а навколо Китаю – держави-варвари, які приносять Китаю данину.
Ще три глобальні ініціативи і новий безпековий ексклюзивно “азійський” простір, в якому немає впливу США
Аліна Гриценко: Сі Цзіньпін у 2022-23 роках запровадив ще кілька важливих ініціатив. Глобальна цивілізаційна ініціатива зводиться до, що світ нараховує безліч цивілізацій, безліч країн, кожна з яких унікальна по-своєму і треба це різноманіття зберегти. Ця ініціатива цікава в контексті протиставлення Сполученим Штатам Америки, тому що китайці критикують спроби США експортувати ліберально-демократичні цінності, іноді це траплялося військовим шляхом – і китайці це використовують проти США, критикуючи поганих американців, які намагаються насаджувати демократію в різні країни, а демократія ж різна, з точки зору Китаю, має різні виміри, різні варіанти, у кожної країни – своя демократія. Китайці щиро вірять, що в них теж демократія – з китайською специфікою. Так само, як і соціалізм з китайською специфікою.
Друга ініціатива – це Глобальна безпекова ініціатива, яка базується на бажанні Китаю стати лідером в Євразії, і в цьому Китаю допомагає ШОС – Шанхайська організація співробітництва як певний майданчик.
Китай намагається позиціонувати Євразію як певний ексклюзивно “азійський” географічний простір, в якому не має бути Сполучених Штатів Америки, а Китай має відповідати за безпеку регіону.
З іншого боку, світобачення Китаю як унікальної цивілізації не дозволяє КНР об'єднати навколо себе справжніх союзників або партнерів. І це важливо розуміти в контексті дискусії про потенційне створення “азійського НАТО” – це навряд чи буде можливо не тільки тому, що, на відміну від НАТО, в Азії немає якоїсь спільної воєнної, воєнно-політичної загрози, проти якої країни регіону могли би об'єднатися під егідою Китаю, але й тому, що навколишні держави побоюються відродження китайського гегемонізму.
Китай намагається просувати риторику, що він не є агресивною державою. Пекін декларує миролюбну позицію ще і тому, що в китайській історії не так багато досвіду експансіоністських воєн – їх було небагато, вони не завжди були успішними, і тому Китайська імперія в певний період часу намагалася поширювати свій вплив на регіональні держави шляхом, умовно, культурної дипломатії.
Однак, завдяки зростаючим економічним можливостям Китай дедалі більше вдається до маніпулювання економічними ресурсами для впливу на міжнародні відносини.
Третя ініціатива – це Глобальна ініціатива розвитку, яка, знову ж таки, зводиться до позиціонування Китая як одного з глобальних лідерів, який в курсі світової адженди і активно намагається брати участь у вирішенні глобальних проблем.
Усі ці ініціативи спрямовані на одне – на утвердження Китаю як одного зі світових лідерів. Але, враховуючи той факт, що конфронтація зі Сполученими Штатами набирає обертів, це та тенденція, той процес, який червоною ниткою буде пронизувати міжнародні відносини, світову політику ще кілька наступних десятиліть.
Епоха мирного піднесення Китаю. Як китайці бачать себе у цьому світі
Ілія Куса: Китай завжди вважав себе центром Всесвіту – найбільшою, найпотужнішою, найкращою державою-цивілізацію, перед якою всі мають тремтіти. На їхню думку, китайський світ – це сама Піднебесна. Їм більше ніхто не потрібен. Так існувало завжди, це був для них нормальний порядок речей, поки вони не програли конкуренцію європейським імперіям. Починається так зване “століття приниження” – цей наратив почав активно розповсюджуватися з першої половини XX століття, про нього говорять і китайські націоналісти, і китайські комуністи.
Під “століттям приниження” мається на увазі період від так званих “опіумних війн” – від середини XIX століття і наступні 100 років, до другої половини XX століття, коли Китай, на їхню думку, був у напівколоніальному стані, коли європейській імперії, намагаючись відкрити Китай для своїх товарів, нав'язали йому декілька десятків угод, які в Китаї вважають нерівноправними, несправедливими або нерівними. Угоди дійсно були нерівноправні: імперії нав'язували свої умови – торгові, політичні, економічні, вони змушували китайців відкривати свої порти для їхніх товарів, по суті виводили з-під юрисдикції Китаю цілі міста, робили всіх іноземців вищими за національні закони. При чому, такі угоди були з Францією, з Британією і з Російською імперією.
“Століття приниження” для Китаю стало травмою загальнонаціонального масштабу, яка, у свою чергу, стала драйвером їхньої зовнішньої політики і залишається до сьогодні.
2003 рік – початок епохи мирного піднесення Китаю в період Дена Сяопіна і його економічних реформ. Чому "мирне піднесення"? На думку китайців, це період, коли Китай має повернути собі свій статус, має нарешті вийти на рівень найпотужніших держав, як це колись було, але мирним способом. Тобто ставка робилася на невоєнні, неполітичні способи впливу, а на економіку, інвестиції, фінанси, технології, інфраструктуру – на те, чим вони займаються зараз в багатьох регіонах. Тобто, Китай прагне посилення своїх позицій в глобальній економіці без воєнного впливу.
Тому ключова задача КНР – це повернення свого місця у світовій історії та політиці. Не захоплення якихось нових територій, не створення якоїсь нової імперії, а саме “повернення свого місця”, яке вони вважають законним, у світовій історії та політиці. Китайці хочуть повернути природний, як вони вважають, порядок речей, де Китай – велика держава, один з полюсів світу.
Тому епоха Сі Цзіньпіна характеризується періодом активної експансії, який має завершитися поверненням Китаю до ряду великих держав.
Власне, їхня участь як посередників в нормалізації відносин між Саудівською Аравією та Іраном – це був приклад, коли вони почали грати в політичні ігри, в посередництво, чого раніше не було. Поки що не дійшло до застосування воєнної сили, – вони поки не роблять на це ставку, але це може колись статися, коли вони відчують, що це – єдиний спосіб ще раз довести, що вони мають повернутися на своє місце.
Мета Китаю – ліквідувати західний світовий порядок
Ілія Куса: Глобальні інтереси Китаю, без прив'язки до Росії, до України, виглядають наступним чином: ліквідувати західний світовий порядок, який сформувався після Другої світової війни, а особливо після 1991 року, в якому домінують країни ЄС і НАТО на чолі зі Сполученими Штатами.
На думку китайців, на його місці має постати більш справедливий світовий порядок. У них два варіанти: це або біполярний світовий порядок, де домінують Китай і США, другий варіант – це багатополярний або поліцентричний світовий порядок, де немає явного лідера, а є пул країн. Очевидно, це будуть США, Китай, Франція, Німеччина і якісь інші країни. Але поліцентричний порядок – це більш хаотичний порядок.
Друге, чого прагне Китай: здобути визнання себе як рівноправного гравця. Це визнання для Китаю виглядає як наявність у КНР власної сфери інтересів, яку ніхто не оспорює. Це наявність їхньої здатності самостійно визначати собі політичний режим, модель економічного розвитку, брати участь в різних глобальних дискусіях, міжнародних організаціях і так далі. Тобто, Китай прагне визнання і діалогу, в першу чергу, зі Сполученими Штатами, на рівних.
Пекін прагне передомовитися з чільними великими державами про нові правила гри. Для Китаю дуже важливо змінити архітектуру безпеки, яка існує з часів, коли держави-переможці після Другої світової війни домовилися про нові правила гри, новий світопорядок, створили Радбез ООН. Сьогодні Китай наголошує, що, мовляв, епоха пройшла, вже є багато країн, які претендують на те, щоб мати такий самий голос, як ті країни, які свого часу створювали ці правила гри, і настав час про це поговорити з більшою кількістю учасників, – не тільки п'ять країн, в основному, західних, але й Китай, Туреччина, Бразилія, Південна Африка, Індонезія, Емірати і багато інших.
Вони навіть хочуть мати право висувати претензії на такі категорії як демократія, свобода, справедливість – тобто те, що визначається за певними західними стандартами. Демократія – це західний концепт, ми до цього звикли. Для Китаю важливо, що вони мають альтернативну думку, та її мають визнати і поважати – це на ідеологічному рівні.
На економічному рівні – розподіл і контроль над різними ринками.
Для Китаю важливо зберегтися у ядрі нового світопорядку як ключова високотехнологічна економічна держава і щоб їй не заважали, і, звісно, – формування нової євразійської архітектури безпеки за участі Китаю та регіональних держав. Європейська структура безпеки, яка лежала в основі епохи часів “холодної війни”, і була основою європоцентричного, західноцентричного світового порядку, має бути змінена на щось ширше – на євразійське або більш глобальне.
На регіональному рівні Китай реалізує свій вплив через глобальну ініціативу “Один пояс – один шлях”, яка, грубо кажучи, полягає в тому, щоб створити глобальну логістику “під себе”, під свої інтереси – економічні і торгові в першу чергу, шляхом вливання трильйонів доларів, які вони вже витратили, на інфраструктурні проєкти, будівництво доріг, магістралей, портів, транспортних коридорів – сім великих транспортних коридорів вони створили тільки в Азії. Вони виділяють під це кредити, під які країни підв'язуються і, відповідно, починають залежати від Китаю. Таким чином, невоєнним методом Китай створює загальну логістику, дозволяє китайським товарам заполонити світові ринки. Країни, які беруть участь в цій ініціативі, зближуються з Китаєм, отримують кошти, починають більш позитивно дивитися на Китай, а Пекін, зі свого боку, отримує якийсь функціонал, стає для них цінним. Відповідно, цим країнам вже важко від Китаю відмовитися або ігнорувати його інтереси.
Головні інструменти експансії Китаю, зокрема, на пострадянському просторі, це торгівля, кредити, інвестиції, технології. І, як ми бачимо, саме цим Китай успішно за останні 15 років потіснив Росію в Центральній Азії, отримав там лідерство.
Головна перевага Китаю над Заходом: гроші без жодних додаткових політичних вимог
Ілія Куса: Чому сотні країн беруть участь в ініціативі “Один пояс – один шлях”, попри те, що вона має ризики?
Чимало з цих країн, особливо Глобального Півдня, готові брати китайські гроші, тому що вони дешевші і за ними немає політичних вимог. І в цьому головна перевага КНР над Заходом.
Натомість західні країни, коли роблять інвестиції, висувають ряд стандартів або вимог: демократизація; те, як має виглядати бізнес-клімат; ціннісні речі – права людини, верховенство права, є певні вимоги до системи державного управління, до ситуації з корупцією, до регулюючих органів і так далі. Це може створювати проблеми, особливо в країнах авторитарного характеру, або в країнах, для яких ці питання не є важливими через їхні культурні або інші особливості.
Чому Китай був такий успішний в Центральній Азії? Бо центральноазійські країни шукають зараз кредити, стимули для розвитку своєї економіки, західні політичні вимоги для них некомфортні, а Китай не висуває таких вимог.
Взагалі сьогодні загальносвітовий тренд у міжнародних відносинах – балансування ризиків, країни не бажають ставати на чийсь бік, і Китай навчився на цьому дуже добре грати, тобто, він заходить там, де країни мають бажання диверсифікації.
При цьому Китай не протестує, якщо, наприклад, Казахстан, паралельно має якісь відносини зі США. Поки що, принаймні.
Позиція Китаю щодо війни в Україні
Ілія Куса: Вигода, яку Китай отримав від війни в Україні, це ізоляція Росії Заходом. У Росії немає великих альтернатив, щоб компенсувати свої втрати від західних санкцій і вона змушена спиратися на незахідні держави – такі як Китай. І таким чином Пекін отримує серйозні можливості поставити Росію в залежність від себе: економічно, торговельно, фінансово.
Завдяки війні в Україні Росія перетворюється на молодшого партнера Китаю по всіх напрямках.
При цьому Китаю не потрібна Росія як суперагресивна, надпотужна держава. Вони не сприймають РФ як полюс світового впливу. Для них головне – це США, все.
Але, з іншого боку, їм не потрібна тотальна поразка Росії, тому що це – потенційний розвал, якісь кризові явища, а в них дуже великий спільний кордон – і це питання безпеки Китаю.
По-друге, поразка Росії – це перемога Заходу і Сполучених Штатів, – ідеологічно і політично Пекін не може її допустити. І, по-третє, це означатиме, що не збудеться їхня мрія, що старий світовий порядок дійсно руйнується. Їхня мета – не зберегти Захід і світовий порядок, а навпаки – їх добити. І Росія – це такий таран Китаю в цьому сенсі.
Війна в Україні для них – це проксі-війна між архітекторами старого світопорядку і претендентами на новий світовий порядок.
В усьому цьому контексті Україна для них – це слабка проамериканська держава, без чітко зрозумілих амбіцій. Так вони нас сприймають.
Ми для них – країна з великим потенціалом, яка дуже залежить від США, і вони вважають, що ця залежність не зникне нікуди в найближчі роки. І через це у нас з Китаєм головна проблема.
Ігар Тишкевич: За останні 4-5 років Китай заявив публічно про свої політичні амбіції. До цього мова йшла, скоріше, про економічну експансію, але навіть “Один пояс – один шлях” було визнано економіко-політичним проєктом. І дуже важлива ще одна річ, яку не розуміє значна частина українських еліт. У виступах Сі Цзіньпіна визначено мету, що КНР має стати ключовою державою в світі – або однією з ключових – у 2050 році. Про це Сі заявляв у 2020-2022 роках. А країна, яка не може планувати більше як п’ятирічку і річний план називає стратегією, – не може бути зрозумілою для країни, яка планує масштабами 30-ти років. Це варто нам розуміти.
Ілія Куса: Ключове, що треба знати про Китай і про їхню зовнішню політику, це те, що, на відміну від Росії – тут у них серйозні розходження, – Китай ніколи не робив ставку на експорт якоїсь моделі. Китай після періоду Мао Цзедуна визначив, що є комунізм з китайською специфікою, він китайців влаштовує і цього достатньо. Всі інші країни нехай живуть, як хочуть, головне, щоб вони не загрожували життєво важливим інтересам Китаю.
І друга історія: не існує “китайського світу” – на відміну від “русского міра”, який існує і концептуалізований. Є великий Китай – і цього достатньо. Всі інші мають це визнати, дивитися на Китай як на велику державу, але не більше того.
Китай, коли розвиває такі проєкти як БРІКС чи ШОС, не розглядає їх як антизахідні, а більше – як незахідні. Це альтернатива, яку Китай збирає, щоб показати, що вони теж можуть робити, як США, що вони на одному з ними рівні.
Росія інструменталізує ці проєкти. Вона їх бачить як інструменти тиску на Захід. Для них БРІКС, ШОС – це майбутнє “антиНАТО”, яке буде в активному протистоянні з країнами Північноатлантичного альянсу та ЄС. Хоча Китай це так не бачить.
І саме тут є серйозні розходження між Росією та Китаєм, і через це Пекін не бачить РФ як полюс світового впливу.
Чи можливе воєнне зіткнення між США і Китаєм ближчим часом?
Ігар Тишкевич: Навряд чи, тому що це не вигідно ні одним, ні другим. Якщо говорити про Тайвань, то політикою Тайваня керує парламент. А там більшість донедавна мала Демократична прогресивна партія (ДПП), частина якої виступала за незалежність. З іншої сторони є партія Гоміньдан, яка Тайвань де-факто зробила. І ця партія першою в світі направила вітання зі 100-річчям КПК. Через пів року дуже велика делегація чиновників партії Гоміндан була в поїздці на материковий Китай. У частини Гоміндана є концепція “Одна країна – два шляхи”. Це дуже близько до концепції “Одна країна – дві системи”, запропонованій на початку 1980-х Ден Сяопіном.
Тобто для Китаю на сьогодні ситуація така: потенційні союзники за кілька років можуть збільшити свій вплив у Тайвані, навіщо тобі воювати? Можна просто зачекати.
Ілія Куса: Якщо буде проголошення незалежності Тайваню, Китай для демонстрації сили спробує створити блокаду острівної держави і це може викликати сутички з американським флотом на морі. Це – єдиний сценарій.
Аліна Гриценко: Ми не можемо так просто розмірковувати про можливість зіткнення між США та Китаєм, адже, по-перше, це дві ядерні держави, і, по-друге, це буде масштабний конфлікт, якщо втягнуться регіональні союзники США: зокрема, Японія, Філіппіни, Австралія, Нова Зеландія, і, залежно від того, хто буде перебувати при владі в Південній Кореї, ще й Південна Корея (якщо там при владі будуть знаходитися консерватори, які традиційно займають проамериканський зовнішньополітичний курс і які отримали ядерні гарантії від Сполучених Штатів минулого року).
Фактично, це буде світова війна.
Погоджуюся з думкою, що на сьогоднішній день Китаю не вигідно ініціювати зовнішню інтервенцію. У випадку, якщо на Тайвані керівництво ухвалить рішення про зміну дипломатичного статусу, про визнання незалежності, для Китаю більш вигідною стратегією буде не військове вторгнення – бо немає гарантії, що Пекін зможе успішно провести цю складну операцію, з висадкою десанту та авіацією, – такого досвіду у нього немає. Маючи приклад Російської Федерації вони не будуть впрягатися в авантюру, яка не несе стовідсоткового гарантованого успіху. Для них, дійсно, буде вигідніше організувати блокаду острова, що у своїй торгівлі залежить на 100% від морських комунікацій, на 90% – від енергоімпорту. У разі блокади залишаться близько 200 днів, щоб якось вирішити це питання.
Визнання незалежності з боку Тайваню – це єдине, що може спонукати Китай до зовнішньої інтервенції. Та і Демократична прогресивна партія, і Гоміндан неодноразово робили заяви про те, що Тайвань де-факто є незалежною державою, тому і змінювати дипломатичний статус немає потреби.
Для Китаю виникає питання: а що робити далі з Тайванем? Умовно, захопили Тайбей за три дні, а далі що? Інтегрувати Китай на сьогоднішній день за аналогією з Гонконгом не вийде. На Тайвані більшість населення не сприймають себе як китайців, вони сприймають себе як тайванців, не вважають материковий Китай своєю прабатьківщиною. Для Китаю це проблема, тому що останні десятиліття ми спостерігали народження нової нації, політичної, в першу чергу. І тут у КНР виникає набагато більше проблем, ніж якихось вигод.
Я би сказала, що в середньостроковій перспективі військове зіткнення маловірогідне.
З іншого боку, ми маємо незабаром вибори в Сполучених Штатах Америки, є вірогідність того, що до Білого дому повернеться Дональд Трамп, і тут вже передбачити, що буде відбуватися у відносинах між США та КНР, дуже складно.