Розглядаючи фотографії тих часів, на яких зафіксований історичний момент підписання договору про заснування Євросоюзу лідерами Бельгії, Німеччини, Франції, Італії, Люксембургу та Нідерландів, звернув увагу на молоду особу в окулярах з лівого краю світлини. Це наймолодший на той час член італійської делегації та, мабуть, останній живий свідок тієї події Акілле Альбонетті. В його спогадах ми знаходимо цікаві деталі того «історичного кроку європейських лідерів у відповідь на нагальні виклики, які постали перед повоєнною Європою».
25 березня 1957 року у мікеланджеловському Палаці консерваторів на Капітолійському пагорбі у Римі лідери шістьох європейських країн, під грізними поглядами зображених на стародавніх фресках Гораціїв та Куріаціїв, поставили свої підписи під Римським договором, якому судилося стати наріжним каменем майбутнього Європейського Союзу – найбільшого інтеграційного проекту світової історії.
Альбонетті згадує цю подію як «вольове рішення» лідерів європейських країн, які взяли на себе цілковиту відповідальність за спільне майбутнє своїх держав. Водночас наймолодший член тодішньої італійської делегації пригадує і той факт, що лідери європейських країн підписували аркуші з остаточно непогодженими текстами, оскільки запеклі юридичні дискусії ще тривали і ніхто на той момент не давав стовідсоткової гарантії віднайдення взаємоприйнятного рішення.
І ось сьогодні італійська столиця, як і 60 років тому, стає відправною точкою європейської політики. Тож чи стануть березневі урочистості у Римі поворотною подією в житті Європейського Союзу та «новим диханням» європейського інтеграційного проекту?
У повоєнні часи, коли батьки пан’європеїзму Черчилль, Де Ґаспері, Аденауер та Шуман висували нову ідею старої Європи, мріючи про побудову свого роду Сполучених Штатів Європи, європейські реалії повоєнного поділу на два ворогуючі блоки навряд чи давали багато підстав для втілення цієї ідеї в життя. Холодна війна, окупація Угорщини військами Радянського Союзу у 1956 році – все це лише посилювало конфронтацію між США та СРСР, які набували статусу супердержав.
За цих умов європейські лідери мали зробити все можливе та неможливе, аби Європа не залишилась на узбіччі нової біполярної моделі світового устрою. Тож європейські лідери мали поспішати… Тим більше, що на той момент європейська інтеграція ускладнилася болісним рішенням Національної асамблеї Франції, яка у серпні 1954 року проголосувала проти ратифікації договору про утворення Європейського оборонного співтовариства і загальмувала тим самим процес розробки договору про Європейське політичне співтовариство. Усвідомлюючи необхідність активних кроків у процесі політичної інтеграції, лідери шістьох країн вирішили рухатися шляхом просування інтеграції в інших сферах, передусім економічній. Перефразовуючи відомий вислів класика марксизму-ленінізму, економіка є концентрованим вираженням політики, тоді цілком логічним видається шлях європейських лідерів до політичної інтеграції через утворення спільного ринку.
Наше сьогодення багато у чому нагадує події 60-річної давнини. Прокинулися, здавалося б, приспані амбіції північного сусіда розділити світ на зони впливу. Російська агресія в Україні, нечувані в новітній історії порушення норм міжнародного права та світового устрою з боку Російської Федерації; непередбачуваність зовнішньополітичних кроків найвпливовіших глобальних гравців; виклики «Брекзиту»; зростання впливу популістських антиєвропейських політичних сил в державах-членах ЄС та поширення євроскептицизму (передусім в Італії); міграційна криза, яка миттєво оголила проблему солідарності та спільних цінностей європейських країн – ці та інші фактори, як і 60 років тому, потребують злагоджених і вольових рішень лідерів європейської спільноти у сфері спільної політики, безпеки та оборони.
З іншого боку, часто саме зовнішні обставини, як неодноразово свідчила історія, ставали каталізатором інтеграційних процесів. Чи існує на сьогодні, незважаючи на низку суперечностей між європейськими країнами, прагнення продовжувати рух, розпочатий 60 років тому? Чи досі існують спільні цілі та бачення європейцями свого майбутнього? Чи побачимо ми реалізацію оновленої ідеї «різношвидкісної Європи», яку активно стали просувати лідери країн-засновниць ЄС?
Зрозуміло одне: за останні шістдесят років європейського проекту ще ніколи Європа не перебувала в такому невизначеному стані. Тож ризик політичного паралічу потребує швидкої та адекватної спільної відповіді. Саме «hic et nunc» (тут і зараз) належить визначатися європейських державам, яким саме шляхом рухатися, аби європейський проект отримав нове дихання.
На думку провідних італійських політиків-європеїстів, Римський саміт покликаний надати імпульс у трьох основних напрямках: рух у напрямку побудови спільної європейської політики оборони; посилення взаєморозуміння між молоддю та ЄС (інвестуючи, зокрема, у молодіжні освітні програми такі як «Еразмус»); спільна фінансова політика тощо.
У свою чергу, італійський уряд, який долає опір місцевих євроскептиків та бореться з наслідками економічної кризи, ставить амбітні завдання вийти за межі суто протокольного заходу, як це зазвичай буває під час такого роду подій. Для цього зустрічі 27 лідерів у Капітолійській залі Гораціїв та Куріаціїв буде надано особливий сенс. Втім, дискусії між прихильниками «різношвидкісної інтеграції» та її противниками, серед яких чільне місце займають країни «Вишеградської четвірки» (італійська преса вже встигла назвати їх «східним муром»), ризикують звести нанівець зусилля італійського керівництва. Проект «Сполучені Штати Європи», про які лише декілька днів тому мрійно розмірковувала спікер італійської Палати депутатів Лаура Болдріні, може закритися. так і не розпочавшись.
Як влучно зазначив один місцевий телеведучий щодо римських урочистостей: «тріумфальна арка», яку рік тому подумки змальовував собі колишній прем’єр-міністр Італії Маттео Ренці, ризикує завалитися на чинного прем’єра Паоло Джентілоні.
Втім, всім тим, хто, незважаючи ні на що, вірить у європейські ідеали і поділяє цінності спільного європейського дому, належить уважніше дослуховуватися до видатного французького політичного візіонера Жана Монне: «Європа зростатиме через кризи та будуватиметься на рішеннях, запропонованих для вирішення цих криз».