У 1995 році були оприлюднені стенограми переговорів Михайла Горбачова, Маргарет Тетчер та Джорджа Буша – напередодні руйнування Берлінського муру. «Я була проти об'єднання Німеччини від самого початку з об'єктивних причин», – говорила Тетчер. – «об'єднати Німеччину – це перетворити її на домінуючу країну в європейському співтоваристві. Вони (німці – Авт.) сильні і вони ефективні». Далі вона продовжила: «Все це категорично суперечить моїм ідеалам. Дехто говорить, що для того, аби не допустити виникнення подібних речей у майбутньому, потрібно прикріпити Німеччину до Європи, зробити її якорем. Добре, але насправді ви не прикріпили Німеччину до Європи, а навпаки, зв'язали Європу зі знову домінуючою Німеччиною. Ось чому я називаю це Німецькою Європою».
Пройшло лише двадцять років. Передбачення баронеси Тетчер справдилися: Німеччина посилилася, дистанціювалася від США та наблизилася до Росії. І сьогодні Москва та Берлін значною мірою координують свої дії у сфері міжнародної політики.
Як це часто бувало в історії, ця спільна діяльність може нести серйозні наслідки для України.
1.
Сьогоднішня Німеччина є найбільшою і найпотужнішою країною Європейського Союзу. В світовому масштабі вона займає четверте місце за обсягами ВВП і п'ята місце в рейтингах за обсягом ВВП за паритетом купівельної спроможності. Високі темпи розвитку, які несуттєво уповільнилися в часи економічної кризи, дозволили Німеччині стати донором для інших держав єврозони.
Звісно, при цьому Німеччина вважає себе вправі диктувати свої умови державам Євросоюзу, перетворюючись на основну державу в регіоні, державу-гегемон.
Просування національних інтересів Німеччини відбувається мирно і на перший погляд ненав'язливо.
Проте історія Євросоюзу останніх десяти років – це історія повзучої політичної експансії Німеччини, спрямованої на витіснення американських інтересів. Відома історія створення неформального пакту між Німеччиною і Францією, який журналісти охрестили «МЕРКОЗІ» – Меркель і Саркозі – свого часу дав можливість ліквідувати претензії на політичне домінування з боку Великобританії. Прем'єр-міністр Кемерон – представник молодшого покоління європейських політиків – мав змогу вповні відчути справедливість слів Маргарет Тетчер про загрозу німецького об'єднання. Кризові явища в Італії дали можливість змістити проамериканського Берлусконі і поставити повністю залежного від Берліна прем'єр-міністра Монті.
Терористичні акти 2004 року і економічні негаразди в Іспанії змусили цю країну йти на тісний контакт з Францією та Німеччиною, і ситуація не змінилася навіть після того, як наприкінці минулого року прем'єр Сапатеро потупився кріслом прем'єру Маріано Рахою. Більше того – Рахой віддавна відомий як критик американської зовнішньої політики. Я вже мовчу про Грецію, яку Німеччина намагається витягнути з кризи і міцно прив'язати до себе. Країни Бенілюксу мають давню енергетичну прив'язку до Німеччини – скажімо, за повоєнними угодами Німеччина стовідсотково сплачує витрати Бельгії на електроенергію. Угода дійсна протягом 75 років. За вісім років перед Брюсселем стоятиме «загроза 2020 року», коли Німеччина буде вільною від своїх зобов'язань. Звісно, що бельгійці з радістю продовжуватимуть пронімецьку політику – у обмін на продовження угоди про енергозабезпечення країни.
Нові члени Євросоюзу у своїй більшості одразу ж зорієнтувалися на Німеччину, точніше на німецькі інвестиційні проекти. Особливо швидко Німеччина скористалася з геополітичної помилки Барака Обами – молодий і недосвідчений американський президент відмовився від «американського поясу» у Східній Європі – своєрідної зони присутності американських інтересів, яку тривалий час плекали республіканці. Обама вірив, що ліквідація цього поясу допоможе більшій відкритості у стосунках з Берліном та Москвою. Вже у липні 2009 року група східноєвропейських політиків та громадських діячів у відомому відкритому листі застерігали Обаму від такого кроку. Однак вже за рік можна було спостерігати, як «американський пояс» перетворився на групу сателітів Німеччини – за незначним винятком.
Наприкінці минулого року експерти та дипломати заговорили про «клуб Вестервелле» (за іменем міністра закордонних справ Німеччини Гідо Вестервелле), до якого увійшли міністри закордонних справ Швеції, Франції, Чехії, Нідерландів, Австрії, Іспанії та Італії. Цей клуб став неформальним центром прийняття рішень у Європі.
У 2009 році Німеччина фактично відмовилася від комплексу переможеної у Другій світовій війні держави, яка повинна вічно спокутувати свою вину перед зовнішнім світом. Водночас вона відмовилася від принципу непорушності кордонів у Європі. Це сталося тоді, коли у відповідь на виступи окремих грецьких політиків, мовляв, Німеччина повинна фінансово допомогти Греції, бо свого часу Греція постраждала від німецької агресії, офіційний Берлін відповів: «Німеччина нікому нічого не винна, вона повністю розрахувалася зі своїми повоєнними зобов'язаннями. А якщо уряд Греції потребує коштів, він може продати один із своїх островів».
Сьогодні можна констатувати, що Німеччина часів Ангели Меркель без єдиного пострілу досягла більшого результату, ніж Бісмарк, кайзер Вільгельм або Гітлер. Ніколи Німеччина не мала такого впливу і такої ваги у Європі, як сьогодні. Наслідки Другої світової війни показали німцям: війна і окупація викликають у підкорених народів спротив і породжують резистанс. Фінансові інтервенції та дипломатичні інструменти породжують бажання здатися без бою, потрапити під омофор Канцлера. 21% активних коштів у Європейському антикризовому стабілізаційному фонді належать Німеччині – без її участі неможливі жодні антикризові дії в Європі. Один із російських дипломатів сказав: «подібна ситуація є для Берліна природною умовою, щоби оформити своє нове місце в Європі. І оформлювати це місце буде вже не Ангела Меркель. Канцлер ФРН дотримується про європейських поглядів у цьому процесі і сьогодні виконує скоріше роль посередника між європейськими інститутами і німецькими політиками, які усвідомили можливість перекреслення векторів сучасної Європи».
2.
Від самих початків об'єднаної Німеччини між офіційним Берліном і офіційним Вашингтоном стосунки не можна було назвати безхмарними. З кожним роком вони ставали все більше і більше конкурентними за своєю суттю. США намагалися впливати на Європейський Союз та його політику – найчастіше через посередництво Великобританії, найпослідовнішого і найпотужнішого провідника американських інтересів у Старій Європі. Далі – через посередництво нових членів ЄС. Проте у 2009 році стався збій: Обама відмовився від активізації американської присутності у Східній Європі, сподіваючись на те, що Німеччина оцінить цей жест.
Німеччина «оцінила» вчинок Обами більш ніж промовисто: першим серйозним кроком у відповідь стало те, що німецький уряд фактично заблокував спробу американців придбати контрольний пакет «Опеля» (хоча США лобіювали цей контракт на найвищому рівні). Преференції при цьому отримали росіяни.
Німеччина свідомо – починаючи з 2007 року – пішла на ослаблення позицій НАТО в Європі. Почалися розмови про необхідність створення Об'єднаних збройних сил Євросоюзу, Франція та Іспанія заговорили про спеціальну Середземноморську програму (прихильність до якої виявляла свого часу і Юлія Тимошенко – у свою бутність прем'єр-міністром). Меркель чудово пам'ятала слова Черчілля щодо ролі НАТО: «НАТО потрібне для того, аби притиснути Німеччину, залишити американців у Європі і залишити росіян поза Європою». Меркель, у минулому – відома науковець, чудово знає математичні властивості формул. Формулу Черчілля потрібно було використати вповні: для того, аби Німеччину більше не притискали, Меркель запропонувала ввести у Європу Росію і вивести за океан США.
І все це – у рамках благопристойності. Вона невтомно стверджує, що трансатлантична співпраця є визначальною для Німеччини. США і Німеччина мають спільність поглядів щодо ситуації на Близькому Сході і щодо іранської ядерної програми. Щоправда, Німеччина і США розійшлися у питанні військової операції у Лівії, однак тепер Ангела Меркель, навчена досвідом США у повоєнній Європі, запропонувала свій «план Маршалла» для Лівії, намагаючись взяти участь у відбудові лівійської економіки та формуванні нової лівійської поліції.
Цікавий момент: після того, як США заявили про намір поступово вивести свої війська із Афганістану, Німеччина заявила про намір збільшити свою військову присутність у цій країні до 5000 чоловік. Доволі прагматичний підхід, чи не так?
Барак Обама, намагаючись втримати Ангелу Меркель у числі союзників (нехай і проблемних, але союзників) нагородив її найвищою нагородою президента США – Медаллю Свободи. Він зазначив, що його схвилювала доля доньки лютеранського пастора, яка стала першою в історії Німеччини жінкою-канцлером. Гострослови одразу ж зазначили, що отримати цю медаль з дотриманням всіх умовностей у Меркель було не більше шансів, ніж у Обами – Нобелевську премію миру, оскільки Меркель ніколи не була учасницею руху за визволення з-під комуністичного режиму. Навпаки, вона зробила непогану кар'єру у НДР, мала змогу виїздити на Захід, її сім'я перебувала у привілейованому становищі, а сама вона працювала не лише у наукових структурах, а й у структурах німецького комсомолу – Союзу вільної молоді Німеччини.
Значний вплив на зовнішньополітичну доктрину Барака Обами має держсекретар Хіларі Клінтон, яка власне і займається зовнішньою політикою США. Виходячи з концепції «умиротворення Німеччини» як найбільшого і найбажанішого партнера по коаліціях у Афганістані та на Близькому Сході, Клінтон часто закриває очі на кроки Німеччини, які напряму не стосуються США – зокрема німецько-російське зближення. А у позиції щодо України Клінтон повністю підтримує Німеччину, хоча ряд німецьких політиків пам'ятають, що Україна на своїх початках була креатурою США, «державою, придуманою Бжезінським», а тому відверто противляться її членству в ЄС – навіть у віддаленій перспективі. Вступ України до ЄС розглядається ними у контексті ймовірного посилення США. Але це зовсім не входить у плани Клінтон: їй потрібні сильна Німеччина та сильна Росія – як потенційні партнери США. Ради такої мети можна і пожертвувати Україною.
Сьогодні Сполучені Штати можуть похвалитися хіба що тим, що у Європі до числа своїх союзників можуть зарахувати Великобританію, Ірландію, Португалію та Литву. Польща нібито орієнтована на США, проте прем'єр Дональд Туск відверто заграє із Німеччиною, а міністр закордонних справ Радек Сікорський патетично вигукнув: «Найбільша загроза для безпеки і процвітання Польщі – це не тероризм, не Талібан, не німецькі танки і не російські ракети, а крах єврозони. Я, можливо, буду першим міністром закордонних справ Польщі в історії, який скаже це, але я скажу: Я боюся німецької сили і німецьких впливів менше, ніж я починаю боятися німецької бездіяльності. Німеччино, ти стала незамінною країною Європи! І ти не повинна потерпіти поразку в своєму керівництві континентом!». Чехія, яка ще вчора була одним з найпослідовніших союзників США (а президент Вацлав Клаус навіть вважався головним дестабілізатором ситуації в ЄС), сьогодні все більше дистанціюється від своїх заокеанських покровителів – ситуація з розміщенням американських систем ПРО на території Чехії доволі показова. Теоретично – після того, як Угорщина та Великобританія виступили проти планів Меркель і Саркозі централізувати фінансову політику країн Євросоюзу – можна було думати, що потенційним союзником Вашингтона стане Будапешт. Однак напередодні 2012 року Хіларі Клінтон різко розкритикувала прем'єр-міністра Угорщини Віктора Орбана за згортання демократії в країні та пригрозила навіть вигнанням країни з ЄС.
Відверта безпорадність США під час російсько-грузинської війни 2008 року, а також готовність великих європейських країн підтримати у конфлікті саме Росію, а не креатуру США Грузію, стали серйозним сигналом для колишніх держав соціалістичного табору: Америка вам не допоможе. Долі світу вершаться не у Вашингтоні. Склалася нова дійсність, і у основі цієї дійсності лежав трикутник Париж – Берлін – Москва.
Тобто, сьогодні можна констатувати реванш, який здобула Німеччина у протистоянні з США – реванш за 1945 рік і повоєнне приниження. Сьогодні не США, а саме Німеччина є господарем ситуації у Європі.
3.
Історик Міхаель Штюрмер писав: «Росію та Сполучені Штати розділяє океан. Росію і Німеччину розділяє велика історія».
Бісмарк застерігав німців від війни з Росією. Кайзер Вільгельм та Гітлер порушили заповіт Залізного Канцлера – і жорстоко поплатилися. Сьогодні Німеччина виправляє геополітичну помилку 1941 року. Вона вийшла на той же рівень впливовості у Європі, що й 70 років тому – але демократичними методами (зрештою, будь-який тоталітарний режим має свій внутрішній запас міцності і неодмінно трансформується у інші форми – аж до демократії; так само, як і демократія легко може трансформуватися у протилежні форми – за відповідних історичних обставин). І сьогодні Німеччина намагається дружити з Росією, а не воювати з нею. Більше того: ця дружба виглядає доволі органічною та природною.
Прихід у 2000 році до влади у Росії Володимира Путіна та його команди позначився зближенням Росії та Німеччини. І цьому сприяло не лише те, що Путін володів німецькою мовою та працював на території Німеччини. Насамперед основою для зближення стали спільні енергетичні інтереси двох країн. Російсько-німецьку дружбу скріпили спільні проекти у газовій сфері. Канцлер Герхард Шредер став одним із найбільших лобістів російських інтересів у Європі (точніше інтересів російського «Газпрому»). Його спадкоємиця Ангела Меркель, вихована на про радянських традиціях Східної Німеччини, вже не приховувала свого замилування Росією та намаганням використовувати її потужності для досягнення політичних цілей у Європі.
Німеччина – на відміну від інших європейських держав – ніколи особливо не акцентувала увагу на недемократичності Росії. Авторитаризм Путіна не був перешкодою для співробітництва між Москвою та Берліном – рівно ж як авторитаризм Китаю не був перешкодою для співробітництва між Вашингтоном і Пекіном. Німеччину цікавив енергетичний альянс із Російською Федерацією. Росію цікавило визнання з боку Берліну національних та геополітичних інтересів на Сході Європи.
Жодна інша країна Західної Європи так тісно не співпрацює з Росією, як Німеччина.
Постійний ріст товарообміну між країнами (у той час, як у стосунках між Німеччиною та США відзначаються зворотні тенденції), пожвавлення стосунків сприймаються як норма. Німеччина і Росія будують гігантські проекти (скажімо, Північний та Південний Потоки, при цьому управляючим директором Південного Потоку призначено високого німецького чиновника). Частка Німеччини у сукупному торговому обороті з Російською Федерацією тримається на рівні 8-9% (частка США становить лише 4,3%). Німеччина історично є найбільшим постачальником у Росію машин та устаткування, які становлять 58% експорту німецької продукції в Росію. Росія на 34% забезпечує потреби Німеччини в газі, на 33% - у нафті, більш ніж на 10% – у кольорових металах, мінералах, добривах. У 2010 році Німеччина інвестувала в російську економіку 10,435 млрд. доларів.
Німеччина постійно демонструє бажання допомогти Росії у вирішенні її геополітичних завдань. У 2008 році саме Німеччина заметувала питання розширення НАТО на схід. Берлін позитивно відгукнувся на пропозицію Дмитра Медведєва щодо створення спільного євроатлантичного простору, запропонувавши створити новий комітет Росія – ЄС. Герхард Шредер, будучи канцлером Німеччини, висловлювався за перегляд ставлення Німеччини до подій у Чечні – на користь офіційної російської версії подій.
Російсько-німецька співпраця не може не викликати занепокоєння у Європі. Той же Радек Сікорський, який закликав Німеччину стати на чолі Європи, оцінив будівництво Північного Потоку як продовження пакту Молотова-Ріббентропа. Німеччину просять звернути увагу на порушення прав людини у Російській Федерації. Німеччину закликають більш обережно ставитися до планів розширення економічної співпраці. Однак Німеччина відмовчується. А Росія вважає Німеччину привілейованим партнером у ЄС.
4.
Виникає закономірне питання: а де ж у всіх цих розкладах Україна? Україна опинилася в класичній гайдеггерівській ситуації «буття-без-прикриття-в-умовах-максимально-ризикованого-ризику». З одного боку посилює тиск Росія – вона використовує всі можливі фактори впливу на Україну, аби повернути її культурно в середовище «русского мира», а економічно – в Митний союз та ЄврАзЕС. З іншого Німеччина виставляє штучні перепони перед прагненнями України просунутися по шляху євроінтеграції. Плюс до всього Німеччина з легкістю благословляє енергетичні проекти, які відверто шкодять національним інтересам України.
Скажімо, той же Південний Потік. Відверто авантюрний план російського керівництва почати прокачку газу по дну Чорного моря в напрямку Південної Європи – в обхід України. Вартість проекту – 28 млрд. євро. Сума немала – як з огляду на кризову ситуацію в Європі. Тим більше, що сьогодні геологи не беруться сказати реальні затрати на прокладання трубопроводу – Чорне море досліджено менше, ніж весь Атлантичний океан разом взятий. Це – надзвичайно складне море з точки зору ландшафту. Провідні німецькі фірми неодноразово зверталися до німецького керівництва припинити участь в проекті та повернутися до значно дешевшого та перспективнішого плану модернізації української газотранспортної системи. Однак Німеччина сьогодні грає спільну гру з «Газпромом», не кваплячись входити в консорціум з модернізації ГТС.
Ангела Меркель, партія якої втрачає шанси на перемогу на наступних виборах (вибори в окремих землях Німеччини свідчать про падіння росту довіри до ХД), сьогодні намагається використовувати імідж борця за свободу народів Білорусі та України, надмірно згущаючи фарби та малюючи картини страшенних знущань над громадянами в цих країнах. Зауважмо: про Росію, де відбуваються розгони масових демонстрацій, побиття мітингуючи, де є політв'язні та новітні дисиденти – ні слова! Ілюстративний матеріал – Білорусь та Україна.
При цьому Ангела Меркель не готова йти далі ілюстративного матеріалу. Вона всіляко уникає зустрічей з донькою Тимошенко Євгенією та з лідерами білоруської опозиції. Зустріч – це вже певні зобов'язання. А брати на себе зобов'язання щодо України чи Білорусі, встановлення там демократичних принципів Меркель не може – це буде прямим порушенням домовленостей про розмежування сфер впливу в Європі з Росією. Максимум – Меркель може посприяти тому, щоби демократію в Україні насаджував Кремль.
Справа Тимошенко і інтерес до неї в Німеччині підігріваються не випадково. Ангела Меркель – політична вихованка депутата Європарламенту і одного зі старійшин ХДС Ельмара Брока – нинішнього голови зовнішньополітичного комітету Європарламенту. Постать на перший погляд сіра і невиразна (Гельмут Коль колись пожартував, що всю біографію Брока можна охарактеризувати формулою «Born, married, MEP» – «Народився, одружився, член Європарламенту»), насправді може вважатися «сірим кардиналом» нинішньої німецької зовнішньополітичної машини. Однак минулого року у пресі було опубліковано ряд компрометуючих матеріалів, які звинувачували Брока та його колег по Європейській народній партії у отриманні грошей від середовища Тимошенко. Називалася навіть конкретна сума гонорару: 300 тисяч євро на рік. Те, що ця інформація набула розголосу і не була спростована у судовому порядку, наштовхувало на серйозні роздуми. Цілком ймовірно, що зовсім не гроші рухали Броком, а намагання допомогти колезі по ЄНП Юлії Тимошенко – але факт залишається фактом: саме Брок виступив головним натхненником кампанії по дискредитації України та її керівництва в Європі. Меркель використала цю справу як елемент політичної кампанії.
Намагаючись догодити Німеччині, до кампанії долучилися країни-сателіти, які одна по одній підтримали позицію офіційного Берліна щодо України, при цьому для значної частини з них не було видимих підстав для бойкоту України(у Хорватії свої проблеми з колишнім прем'єр-міністром Іво Санадером – так само, як у Болгарії, Румунії; в Угорщині – взагалі про демократію можна говорити як про велику умовність). Таким чином з'явилася кампанія по зриву Ялтинського саміту глав центральноєвропейських держав та заклики до бойкоту Євро-2012. З точки зору здорового глузду та коефіцієнту корисної дії подібного роду активності можна сприймати лише як передвиборчу демонстрацію можливостей правлячої партії Німеччини та як своєрідний подарунок Путіну до дня інавгурації.
На жаль, Україна знову стала розмінною картою у великих геополітичних іграх. Це стало наслідком не лише роботи нинішньої владної команди, а насамперед помилок «помаранчевих» сил, які кинули країну в прірву протистояння, корупції, анархії. Саме тоді Україна втратила темпи євроінтеграції і не змогла накреслити концепцію власної суб'єктності. Саме у 2008 році Україні вперше було сказано «ні» у питаннях включення у проект угоди про асоціацію пункту про європейську ідентичність. Саме тоді Україні було сказано «ні» на саміті НАТО у Бухаресті. Саме тоді з Україною почали розмовляти з позиції ультиматумів – чого не було від часів кольчужного скандалу та президентства Кучми.
Сьогоднішня ситуація – це пряме продовження 2008 року, але з новими дійовими особами з української сторони. І Тимошенко у всій цій ситуації – лише привід, зручний інструмент. Якби не було справи Тимошенко, використовувалися б інші справи – аж до справи Лозинського включно.
Проте досить говорити з позиції «Хто винен». Винна насамперед Україна, яка не змогла сформувати для себе альтернативну лінію поведінки і надто повірила в те, що закордон нам допоможе. Потрібно більше думати над іншим риторичним запитанням – що робити?
5.
Німеччина може втратити Україну політично і готова піти на поступки Росії в цьому плані. Мова не йде про повне згортання української державності, але від цього не легше. При цьому реальним союзником України в Німеччині виступає великий бізнес.
Товарообіг між Німеччиною та Україною становить 9 млрд. євро щорічно. При цьому на імпорт з Німеччини припадає близько 6 млрд. євро. В умовах економічної кризи німецькі корпорації чинять тиск на канцлера Ангелу Меркель з вимогою нормалізації стосунків між Німеччиною та Україною, оскільки бачать в Україні серйозний ринок. 23 квітня 2012 року шість найбільших концернів Німеччини підписали відкритого листа до Ангели Меркель з вимогою сприяти Україні в отриманні безвізового режиму, а також пришвидшити розгляд питання про зону вільної торгівлі між Україною та ЄС. Важливо, що серед підписантів – деякі концерни, які вважаються фінансовою опорою ХДС. Довго протистояти інтересам бізнесу Меркель не в силах. Саме тому німецький великий бізнес є головним союзником України.
Другий момент. Скоріш за все, цього року ХДС поступиться владою соціал-демократам, які менш жорстко налаштовані щодо України, мають тісні контакти з Партією регіонів та мають свою думку щодо межі компромісів з Росією. На це не варто покладати надмірні надії – Ангела Меркель йшла до влади, гостро критикуючи Шредера за проросійську політику. Прийшовши до влади, вона піднесла співпрацю з Росією на небачений рівень. Тому не здивуюся, якщо подібні метаморфози відбудуться і з соціал-демократами.
Момент третій. Сьогодні – після перемоги на виборах у Франції президента Олланда – відмічається незначне похолодання у стосунках між Берліном та Парижем. Олланд погано орієнтується у зовнішній політиці, натомість до Меркель він ставиться без належного шанування: вона відверто підтримувала Саркозі у президентській кампанії, а після перемоги Олланда заявила, що не має наміру витрачати фінанси на втілення його передвиборчих зобов'язань. Цілком можливо, що непорозуміння між Францією та Німеччиною можуть призвести до того, що вся вибудувана Берліном система «німецької Європи» розвалиться, як картковий будиночок.
Момент четвертий. Україна може виявитися на деякий час у числі країн-фаворитів США. Не тому, що у нас відбудеться «великий демократичний перелом» (демократія – це наслідок не вольових рішень політиків, а розвитку середнього класу в суспільстві). Максимум – у нас може знову – як у часи Ющенка – відбутися «велика імітація демократії». Але є одне «але». У 2009 році Барак Обама зробив особливий акцент на те, що його адміністрація зробить усе для забезпечення ядерної безпеки у світі. Корейська та іранська ядерні програми, події на Фукусімі поставили програму Обами в доволі незручну ситуацію. Єдине, що він може пред'явити виборцям щодо цього пункту – це відмова України від високозбагаченого урану.
Тому – в кращих традиціях американської політики – виявиться за доцільне зробити кілька жестів вбік України, забувши про старі образи. Це, звісно, стане доволі серйозним сигналом і для Берліна, і для Москви.
Момент п'ятий. Україна протягом минулого року рішуче просунулася у напрямку освоєння порівняно нових для себе ринків – латиноамериканського та далекосхідного. В окремих випадках українцям вдалося перебити контракти, на які претендували російські та європейські компанії. Візити президента у Китай, В'єтнам, Сингапур, Бразилію, а також поїздки міністра закордонних справ Костянтина Грищенка у Перу та Мексику сприяли поглибленню стосунків з розвинутими азійськими економіками та державами МЕРКОСУР.
Успіхи в цьому напрямку насторожили європейський бізнес та політиків. Особливо у тому плані, що вигідні контракти йдуть повз них – доки політики з'ясовують стосунки між собою. А офіційний Берлін може на деякому етапі помітити, що Україна переросла ту стадію, коли євроінтеграційне «хочу» є лише ознакою дитячої хвороби росту – як правило, дозрівши, будь-який організм переглядає свої дитячі пристрасті та бажання. І тоді Німеччина зіштовхнеться з іншим моментом: відмовляючи Україні у європейській перспективі, вона проспить той момент, коли Україна здобуде щось більше – власну суб'єктність.
Маргарет Тетчер була права: Німеччина стала серйозною загрозою для старої Європи. Вона стала господаркою Європи і Європейського Союзу – всевладною і повноцінною, задаючи тон у світових процесах та контролюючи всі процеси в Європі. Але чим є Німеччина для сучасної Україно – загрозою чи приводом для усвідомлення нових можливостей? Відповідь на це питання дасть лише час.