ГоловнаСпорт

Наша команда

Не так давно я випадково натрапив на прекрасну книжку В’ячеслава Павловича Сабалдира «Від матчу смерті до матчу життя». І я абсолютно солідарний з автором у його палкій любові до «Динамо», Лобановського, футболу... Для мене також «київський футбол» зажди був не географічним поняттям, але ознакою природи та якості гри. Це був не футбол для обраних, а футбол усіх українців. Дякую В’ячеславу Павловичу за нагадування про те, що створення футбольних клубів та асоціацій, стрімкий процес формування правил, атрибутів, принципів гри відбувався не під тиском певних політичних або економічних сил, а завдяки появі величезного інтересу до футболу «споживачів», тобто вболівальників.

Неприховано рекламуючи вищезгадану чудову книжку, я також думаю, що футбол нерозривно пов’язаний із станом суспільства, з його проблемами і сподіваннями. Я також переконаний, що магічне призначення футболу – вільна конкуренція однієї групи людей з іншою. Неважливо, чи чисельна група: одинадцять гравців на полі чи тисячі людей на трибунах, чи мільйони глядачів перед телевізорами.

Я також обурююся, коли вільна конкуренція все більше й більше схиляється до недобросовісної. Мені також не подобаються намагання олігархів створити «непереможну» команду, не приховуючи своїх цілей та не шкодуючи грошей. І дуже не подобається перспектива перетворення нас усіх на два табори: непереможна команда та команда, що не перемагає.

Я вже досить довго живу в Харкові, але в процесі боротьби «Металіста» та «Динамо» в моїй внутрішній уболівальницькій боротьбі переміг вроджений львів’янин. Зізнаюсь чесно – найбільше я вболівав особисто за Мирона Маркевича. Отже, в цей вечір ми з київськими друзями були на різних трибунах та у різних кольорах.

Пригадую, як збірна України на Мундіалі 2006 року дійшла до 1/4 фіналу. Наша команда грала дуже нестабільно, часом відверто слабо, але чомусь нам щастило. Навіть ті, хто нічого не розуміє у футболі, відклали важливіші справи та слідкували за 11 хлопцями, побут яких (завдяки олігархам) набагато краще організований, ніж у переважної більшості українців. Але їм ніхто не заздрив, за них уболівали. Ми вибачали їм погану гру за те, що вони досить довго протрималися і ми стільки разів співали наш гімн, що нарешті його вивчили. На декілька тижнів ми ще раз об’єдналися у бажанні бути кращими, а мільйони «неукраїнців», можливо, зауважили наше існування. Чомусь це також для нас дуже важливо. Ми страшенно багато уваги приділяємо своїм успіхам у спорті або, скажімо, на «Євробаченні». Наші політики – корумповані, ми – зневірені, у нас безліч життєво важливих проблем, але нам залежить на тому, щоб хтось з українців якомога швидше отримав «Оскара» чи Нобелівську премію.

Після матчу друзі поїхали додому страшенно задоволені, мовляв, «і Харків переміг, і «Динамо» пройшло». Я теж задоволений, але дуже б хотів частіше бачити гравців київського «Динамо» у фіналах різномнітних

Михайло Барбара, соліст групи «Мертвий півень», актор театру «Арабески» (Харків)
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram