Без людяності не буде армії
Ви були командиром батальйону «Свобода», зараз командир великої бригади. Що треба закласти в бійця, крім бойової підготовки?
Людяність. Якщо командир ставиться по-людськи, тоді може вимагати дисципліни. Бо солдати не просто підлеглі — це люди з родинами, проблемами, власними життєвими історіями.
У чому вона проявляється?
У дрібницях. Якщо людині треба поїхати додому залагодити сімейні справи — дати відпустку. Якщо солдат втратив побратима — дати час на відпочинок чи реабілітацію. Якщо можеш піти назустріч — треба це робити.
Чи змінилося ваше відчуття відповідальності після переходу від командира батальйону до командира бригади?
Відповідальність зростає пропорційно посаді, однозначно. Коли я був командиром батальйону, більше працював безпосередньо з особовим складом: проходив підготовку з ними, жили разом на полігонах. Моя взаємодія з людьми була дуже близькою.
Тепер більше адміністративної роботи. Я, звісно, стараюся спілкуватися із солдатами та сержантами: збираю їх на бесіди, розмовляю під час обходу частини — але вже не так часто. Відповідальність значно зростає, бо командир бригади — матеріально відповідальна особа, і це додає обов’язків.
Ви їздите на передову до бійців? Чи мотивує це їх?
Так, періодично їжджу. Коли приїжджаєш до солдата, розмовляєш з ним, тиснеш руку, питаєш, як справи — це приємно і мотивує. Для мене як командира бригади це те саме почуття, що й коли питаю про стан особового складу. В основі всього людські відносини. Якщо їх немає, дуже важко.
Українські бійці йдуть нога в ногу з технологіями і часто навіть випереджають противника
Зараз іде війна технологій. А коли ви навчалися, війна була радше класичною. Як сприймаєте такі кардинальні зміни у війні?
Ну, насправді це не такі вже й кардинальні зміни, бо нинішня війна починалася як класична. Поступово почали активно вводити дрони — і ми, і противник. Але як би не мінялися технології, за всім стоїть людина.
Солдат чи сержант має доставити дрон на місце пуску, інженер — спорядити його бойовою частиною. Тобто людина — основа всього. Технології розвиватимуться, люди навчатимуться їм відповідати, і це буде взаємодіяти в комплексі: артилерія, повітряні засоби, БпЛА, піхота, танки тощо. Абсолютної, «чарівної» переваги в якійсь одній сфері немає — важить комплекс заходів і людина в цьому.
Росіяни нас переважають у ресурсах і живій силі. Як вирішуєте це питання у бригаді?
Не можна однозначно сказати, що росіяни нас завжди переважають: за деякими показниками ми кращі, за деякими — вони. Фронт — це постійна динаміка, ініціатива переходить від одних до інших. Українські солдати, сержанти й офіцери, зокрема у 25 бригаді, йдуть нога в ногу з технологіями і розвиваються.
Навіть якщо ми дещо відстаємо в окремих моментах, то в інших наздоганяємо або переганяємо противника. Загалом ситуація у нас плюс-мінус стабільна, хоча є над чим працювати. Але казати, що ми втратили ініціативу, теж неправильно.
Що хотілось би змінити в армії? Що вам не подобається?
Насправді армія — це серйозна машина. Її неможливо дуже швидко повернути в інший бік. Усі процеси, запущені з початком повномасштабного вторгнення, тривають і поступово змінюються.
Це працює як система, і ми дійшли до дуже високого рівня — Збройні сили України, Національна гвардія та інші підрозділи, які беруть участь у бойових діях або забезпечують їх виконання, зазнали колосальних змін. У нас є чого вчитися та чим пишатися в усіх родах військ.
Бюрократія зменшилася?
У нас вона менша, ніж у деяких країнах НАТО. Хоча нам іноді здається, що її забагато. Нам легше змінювати план бойової спеціальної підготовки в потрібному напрямі — і таке навчання часто виявляється ефективнішим. Водночас нам є чого повчитись у НАТО: різні підрозділи і бази мають свою специфіку і досвід, і навчання ніколи не буває зайвим.
Недисципліновані підрозділи виконують задачі гірше і зазнають більших втрат
Чи вдалося вам на керівній посаді покращити те, що раніше не подобалося?
У принципі, мені завжди подобалася моя робота, незалежно від рівня: бригада, батальйон чи рота. Звісно, покращувати треба постійно, особливо систему бойової спеціальної підготовки. Вона має бути системною і постійною, бо саме це основна діяльність підрозділів, які не беруть безпосередньої участі в бою.
Навіть на фронті, коли особовий склад виходить із зони бойових зіткнень, він відпочиває певну кількість днів, з ним працюють психологи. А потім повертається до системи підготовки: стрільби, тактика, вогнева підготовка, тактична медицина.
Завдяки мені ця система стала кращою, ніж була раніше, і я вимагаю від підлеглих дотримуватися її. Також постійно працюю над підтриманням високого рівня військової дисципліни. Недисципліновані підрозділи, навіть якщо добре підготовлені, виконують задачі гірше і зазнають більших втрат, ніж дисципліновані, але менш підготовлені.
Часто бійці скаржаться, що складно перевестися, навіть з електронними системами. Ви дозволяєте переведення?
Якщо до мене приходить хороший фахівець, я не хочу його відпускати — це факт. Якщо є обґрунтовані сімейні причини, я відпускаю. Якщо це спеціаліст високої кваліфікації, я намагаюся запропонувати альтернативу: іншу посаду, умови, щоб він залишився.
Але я розумію й інший бік: якщо всі командири масово відпускатимуть підлеглих — буде хаос. Підрозділ потребує злагодженості: коли постійно йде приплив особового складу, неможливо швидко злагодити його, а завдання треба виконувати — це підвищує ризики і втрати.
Водночас ми живемо в час, коли люди йдуть за людьми — і це теж варто враховувати.
Тобто зараз уже не так, як за Союзу: що сказали — і все. Люди мають певні авторитети серед командирів і хочуть служити поруч з ними, бо їм подобається їхня методика роботи з особовим складом.
Людина завжди шукає, де краще. Просто це має бути в межах розумного, бо всі не можуть постійно переходити туди, куди захочуть. Інакше ми все втратимо.
Окрім бойових завдань на фронті, ваша бригада виконує завдання з охорони громадського порядку. Так було і до повномасштабної війни, і так є зараз. Як змінилося виконання цих завдань з огляду на комендантську годину та воєнний стан?
Ми почали виконувати це з початку повномасштабного вторгнення цілодобово, без вихідних. Блокпости працюють 24/7. У першу чергу це все робиться заради безпеки громадян. Не самого міста, бо місто — це бетон і асфальт, а людей, які в ньому живуть.
Тому всі блокпости забезпечують перепускний режим, працюють з підозрілими громадянами, вилучають боєприпаси, наркотичні речовини тощо.
ДРГ часто вдавалося піймати?
За час мого командування ні. Бо це вже був кінець 2024 – початок 2025 року. Але ми відпрацьовуємо дуже багато боєприпасів і зброї, які намагаються провезти через Київ — і незрозуміло, для чого.
Хтось, можливо, собі, а хтось — щоб створювати склади. Ми все це вилучаємо разом з Національною поліцією і так уберігаємо громадян.
Як ваша бригада координується з поліцією у кризових випадках, наприклад, під час блекауту?
У нас є постійна взаємодія з Національною поліцією. Ми знаємо всі територіальні підрозділи в районах, регулярно проводимо спільні наради, наші оперативно-чергові служби постійно на зв’язку. Ситуацію під час повітряної тривоги моніторимо і ми, і поліція, і ДСНС.
Коли є, на жаль, влучання ракет чи «шахедів», бригаду залучають до оточення місця події, щоб поліція могла працювати з постраждалими громадянами, а ДСНС — ліквідовувати наслідки.
Ми нарощуємо сили й засоби, щоб краще працювати по повітряних цілях
Розкажіть про ваших бійців, які в силах ППО. Я часто чула про проблему, що не всім дають ЗРК, а збивати «шахеди» стрілецькою зброєю складно.
Так, складно. Але от нещодавно під час масованого комбінованого удару моя мобільна вогнева група збила два «шахеди». Тактика противника постійно змінюється: висота польотів, напрямки — це ускладнює роботу.
Але буквально два-три тижні тому ми створили ще одну групу, яка працює по «шахедах» у Київській області. Нарощуємо зусилля, сили й засоби, щоб краще працювати по повітряних цілях.
А РЕБ ще працює?
Так, працює. РЕБ глушить «шахеди» — і вони падають. Просто коли кілька долітають до мирних громадян, здається, що нічого не працює. Але насправді сили ППО роблять колосальну роботу — багато засобів противника збивають або придушують. Просто люди бачать лише ті, що долетіли.
Нам, напевно, більше б «Гепардів» і «Петріотів»?
На війні не буває достатньо засобів. Війна завжди вимагає більше — і вимагатиме до самого кінця.
Коли новобранець потрапляє до вашої бригади, ви за те, щоб він проходив два місяці базового навчання?
Так, є наказ, який регламентує базову загальну військову підготовку. Вона триває два місяці в навчальних центрах. Але коли особовий склад повертається в частину, підготовка не закінчується. Солдат отримує посаду і додаткове навчання або перекваліфікацію відповідно до неї. Потім бойова спеціальна підготовка в підрозділі. Тобто навчання не припиняється взагалі.
Ви задоволені цією системою підготовки?
Хотілося б мати можливість відбирати особовий склад ще на початковому етапі, перед відправленням у навчальні центри.
Яких бійців бракує вашій бригаді?
Молодих і мотивованих. Потрібні пілоти, снайпери, розвідники, піхотинці. Трохи не вистачає таких спеціалістів. Приходьте в 25 бригаду — контракт від 18 до 24 років!
А великий відсоток таких молодих бійців у вас зараз?
Не дуже. У нас багато військових після поранень, багато з категорією «обмежено придатні». Але певна кількість молодих контрактників є.
В одному інтерв’ю ви сказали: «Я люблю свободу понад усе». Згадала нещодавній мітинг у центрі Києва, де родини військових казали: «Служба — не рабство». Ви себе відчуваєте в рабстві?
Ні, звичайно. Рабство — у голові. А взагалі, його скасували ще в 1861 році. І людина може бути не в армії, але відчувати себе рабом. Все ж у голові. Ми вільні, як не крути, і боремось за ще більшу свободу. Тому ні, все гаразд.
Але ж ми розуміємо, що родини мають на увазі інше: вони хочуть демобілізації, визначених строків служби.
Але це неможливо — ми ж не знаємо, коли закінчиться війна. Це логічно.
Військові, які безпосередньо на фронті, хочуть ротацій, замін, відпусток. Оце можливо?
Насправді на фронті відбуваються ротації, заміни і відпустки. Просто не так часто, як би хотілося. Це умови цієї війни, і змінити їх поки що неможливо. Звісно, хотілося б, щоб бригади заходили, потім виходили. Але війна вимагає іншого. На превеликий жаль, бойові дії ведуться на межі моральних і фізичних сил.
А ваші бійці що кажуть про демобілізацію?
Усіх хвилює, коли ж вони зможуть повернутися додому. Але живуть тут і зараз, тому таких розмов небагато. Може, десь хтось щось обговорює, але загальне розуміння одне — треба виконувати завдання. І ніхто не ставить собі термінів. Просто робимо свою справу доти, поки все не закінчиться.
Забезпечення солдатів на дуже високому рівні, і його постійно вдосконалюють
Якщо дивитися реалістично, чого військовим бракує зараз: вищих зарплат, частіших ротацій, кращих умов?
Кращі умови неможливо створити вже на війні. Є проблеми з доставкою, навіть тієї ж провізії на передову, бо логістика постійно під прицілом дронів та артилерії. Але загалом забезпечення солдатів на дуже високому рівні, і його постійно вдосконалюють.
Усе залежить від командирів на місцях. Неправильно казати, що хтось не зробив чи не дав: держава забезпечує, волонтери допомагають — з цим серйозних проблем немає.
Часто командири розповідають, що морально найважче повідомляти родинам про загибель бійців. Ви берете це на себе?
Так, беру. І робив це відтоді, як став командиром батальйону. Думаю, 98 % родин я повідомив особисто: маму чи дружину залежно від складу сім’ї.
З багатьма намагаюся підтримувати зв’язок і надалі, бо вважаю, що це повинен робити саме командир. Хоча процедура офіційно інша, але ніхто краще не знає загиблого, ніж його командир. Командир має тримати контакт із сім’ями, це обов’язково. І, як на мене, немає жодних причин, щоб до рівня комбата цього не робити.
Як переживаєте втрати?
Я не пережив їх, вони просто йдуть зі мною. І, думаю, йтимуть до кінця життя. Бо це ж не чужі люди: я їх набирав, ми пили каву біля намету, разом виходили на стрільби. Ти звикаєш до них, вони до тебе. Зближаєшся, а потім вони гинуть. Це дуже важко. І ми житимемо з цим до самої смерті.
З одного боку, треба виконувати бойові завдання, навіть розуміючи, що вони можуть принести загибель чи поранення. З іншого — треба залишатися людиною, мати емпатію і не відправляти людей туди, де напевне смерть.
А як вирішуєте це для себе?
Це неможливо визначити наперед: на фронті смерть може бути будь-де. Навіть у тилу. Завдання командира — зробити все, щоб убезпечити життя підлеглих. Це правильна розробка операції, чіткі задачі, розуміння кожним, як діяти і що робити, якщо ситуація зміниться. Коли є така робота й людські відносини — формується міцний колектив, який довіряє командиру.
Є задачі дуже складні, але їх потрібно виконати, бо за ними стоїть щось важливіше, наприклад, прохід наших військ з флангу. Такі рішення приймають на місці, залежно від ситуації. І ті, хто не воював і не ніс відповідальності за втрати, не мають права розповідати, як мало б бути.
Маєте хоч трохи вільного часу?
Коли був командиром батальйону, мені здавалося, що вільного часу немає. Я так ще ніколи не помилявся. Балансу між службою і особистим життям фактично немає. Більшість доби — на роботі. Потім дорога додому, трохи часу для себе і сон. І так по колу.
О котрій починається ваш день?
О 5:20 прокидаюся, о 6:55 уже на службі. Лягати спати стараюся до 22:00, максимум до 23:00. Ми вже немолоді, виспатися треба.
Якщо дитину виховують у повазі до історії, культури, традицій, вона виростає справжнім українцем
Ви з 14 років навчались у військовому ліцеї. Як це сформувало вас?
Напевно, я швидше подорослішав. Коли живеш без батьків, мусиш сам приймати рішення — іноді правильні, іноді ні. Але це робить тебе дорослішим і відповідальнішим.
Що запам’яталося з ліцейського життя?
Це був зовсім інший колектив — не як у школі. Ми всі жили разом, мали казарми, чіткий розпорядок. Формувалися характери, народжувалися лідери. Не було інтернету, лише живе спілкування. Я досі згадую ті роки з теплом.
Усім хлопцям потрібен такий досвід?
Частково так. Не на чотири роки, як у мене, але кілька місяців військової підготовки в старших класах не завадили б. Це дає розуміння дисципліни, зброї, відповідальності і формує чоловічий характер.
Ми матимемо проблеми з росіянами доти, поки всі не станемо українцями
Ви казали, що наявність паспорта ще не робить людину українцем. Як мають виховувати дитину, щоб вона виросла справжнім українцем?
Усе починається із сім’ї. Якщо дитину виховують у повазі до історії, культури, традицій, вона виростає українцем. Якщо цього немає вдома, то немає звідки брати приклад.
Ви із заходу України, для вас українізація природна. Але для багатьох це досі болюча тема. Як вважаєте, вона на часі?
Бути українцем завжди на часі. Якщо ти живеш в Україні, отримуєш українські гроші, керуєшся українським законом, то чому ти не українець? Не знаю, що ще має статися, щоб усі це зрозуміли.
Ми матимемо проблеми з росіянами доти, поки всі не станемо українцями. Війна зачепила майже кожну сім’ю. Хтось втратив рідних, хтось отримав поранення. Усі фактори, які мали б об’єднати, уже відбулися. Інакше бути не може.
А російськомовні скажуть: «Ми теж українці».
Можна говорити все, що завгодно. Але в Україні є закон про державну мову. У Франції розмовляють французькою, у Німеччині — німецькою. Чому ми шукаємо виправдання, щоб не розмовляти українською? Тим паче, за кордоном наші люди швидко вчать мову, бо розуміють: без неї — ніхто.
Навіть програвши, Росія готуватиметься до реваншу
Ви казали, що Росія ніколи не змириться з поразкою. Це означає, що навіть після перемоги ми житимемо на пороховій діжці?
Так, бо історично Росія — імперія болота, але з великими амбіціями. Навіть програвши, вони готуватимуться до реваншу. Скажуть, що це не ми перемогли, а Альянс чи світова допомога. Так, нам допомагають — і це добре. Але «русскі» ніколи не змиряться. Вони живуть міфом про велич, якої не існує.
Ми великі, бо ми демократичні й боремося за своє. А вони ні.
Один військовий сказав мені, що дня капітуляції Росії не буде. Як бачите перемогу?
Хотілося б повної військової перемоги. Але це складно, це означатиме ще більші втрати. Як воно закінчиться — невідомо. Можливо, якимось договором. Але точно — нашою перемогою.
А чого нам зараз не вистачає для перемоги?
Повної мобілізації — не лише військової, а суспільної. Сил і засобів. І я не кажу, що всі мають піти на фронт. Але кожен має робити своє — чесно, зосереджено і для спільної мети.