ГоловнаСуспільствоЖиття

"Зеленському вдалося на певний момент стати таким собі Олегом Винником від політики", - психолог Світлана Чуніхіна

Травми ХХ століття, помножені на стреси 2014 року і умови нової реальності в тенетах соцмереж не минули для країни безслідно. Як пробиратися до національного успіху через оману і постійні пошуки “хто ми?”. Нащо Володимир Зеленський ставить питання, на які сам не може відповісти? Яка невидима сила тримає українців, як націю, і береже її попри розбрат і постійні випробування?

Про це та інше розказує політичний психолог, кандидат психологічних наук Світлана Чуніхіна в інтерв'ю LB.ua.

Фото: предоставлено Светланой Чунихиной

Травмовані і неоплакані

Вимірювати психічне здоров’я суспільства важче, ніж здоров’я конкретної людини. Бо що таке індивідуальне психологічне здоров’я? Це здатність справлятися з об’єктивними труднощами, вміти долати їх і не розсипатися, вести продуктивне життя та будувати стосунки з іншими людьми, мати емоційний зв’язок з ними. Якщо ось ці фактори перенести на українське суспільство, то можна побачити, що українського суспільства є певні проблеми з продуктивністю. Це в США постійно кажуть – work hard – dream big (працюй старанно – мрій про велике). А в нас більшість населення мріє просто отримати якусь ренту без прикладення зусиль. І це – безпосередня ознака відхилення від норми. Адже здорова доросла прагне залишити свій слід у житті, вчинити щось значиме, що б наповнило життя сенсом та значенням, взагалі, керувати своїм життям самому. А ми – не дорослі. До всього цього додаймо, що хоча, як і всі люди, ми маємо величезну потребу в близькості, ми часто не вміємо її реалізовувати. Або реалізуємо так, що банально не отримуємо від цього задоволення. Ми розучилися бачити в іншій людині особистість.

Ми всі травмовані 2014-м роком та війною. Просто деякі люди проживають цю травму через активну участь у подіях – добровольці, волонтери. І хтось, навіть повернувшись з фронту, продовжує жити в так званій в «матриці солдата», тобто, в світі, де або ти переможеш і вб’єш ворога, або ворог переможе й вб’є тебе. Вони мають всі причини так вважати, щоправда – у нас справді війна, на вулицях вибухають машини, активістів вбивають тощо. І все ж, це досить патологічна історія, адже з неї дуже важко вийти в матрицю розвитку. А якась частина суспільства взагалі відмовляються навіть дивитися у бік війни. Президент Зеленський, хоче він того чи ні, є голосом тих, хто заперечує війну або вважає, що війну можна припинити за умови палкого бажання. І це також прояв травмованої свідомості. 

Фото: пресс-служба президента

Фото: Сергей Нужненко

У питанні війни на Донбасі нам доведеться пройти через етап оплакування всіх її жертв. Війна – це передусім трагедія загублених людських життів у жорстокому протистоянні, хоча оплакувати тих, хто зараз є ворогом - це нікому не дається легко. Тим більше, що ми зараз не про росіян, а саме українців, які загинули на війні. Але інакше ми не зможемо пережити цю травму. Допоки залишається місце для дегуманізації тих, хто не є «нашим», для зневаги до чийогось втраченого життя, ми подумки продовжимо воювати. Хоча, звісно, це не відміняє зусиль щодо стягнення з країни-агресора відшкодування за руйнівні наслідки конфлікту, встановлення історичної справедливості та відновлення територіальної цінності України. 

Кожен новий президент у нас приходить з ідеєю оновлення різного ступеню радикальності. А далі з’ясовується, що всім не вистачало не оновлення, а, навпаки, стабільності. Кожен черговий «новий курс» обов’язково впирається в посилення консервативних тенденцій. Питання в тому, наскільки українські громадяни є щирими в запиті на оновлення. Може, люди шукають не нових облич у владі, а облич з якимись конкретними рисами? Але якими саме – ми не можемо сформулювати або не хочемо самі собі зізнатися. Цілком можливим є те, що підсвідомо українці, принаймні частина, прагнуть диктатури у самому жорсткому її варіанті, наприклад, військової. Яка візьме на себе відповідальність за все й вся.

В українського суспільства досі є запит на повернення до материнської утроби. Якогось омріяного «золотого віку», який, щоправда, ніколи не існував. Це якийсь такий кокон, що не передбачає активної позиції в житті. Люди хочуть плекання громадянина як якоїсь маленької дитини. Для однієї частини суспільства «золотим віком» є повернення в умовні 70-80-ті. Для іншої частини актуальним є поверненням в якусь таку національно-лубочну картинку, яка так сама ніколи не існувала. Це патерналізм в плані небажання відповідальності за себе та свою долю. Таке враження, що Зеленського обрали як таке собі знеболювальне від реальності війни та невизначеності.

Фото: president.gov.ua

Диктатура невиконаних сподівань

Нинішній президент має фантастичну здатність подобатися. Яка, в свою чергу, дозволила йому досягти ситуації, коли його чи не вперше його як політика саме любили, голосували саме за нього особисто, а не за комплекс ідей, як у випадку з Ющенком чи Януковичем. Йому вдалося на певний момент стати таким собі Олегом Вінником від політики. Ще плюс те, що завдяки телевізору він мав імідж знайомого хлопця, якого завжди простіше любити. Знайоме дорівнює хороше для багатьох людей. Взагалі, Зеленський розвивав свою популярність по артистичним лекалам, які мають геть інші від політичних вимоги – краси, сексуальності, подачі. Й, звичайно, в якийсь момент часу перенесення цього образу на політику дало короткотерміновий, але вибуховий ефект. Знову ж таки, повертаємося до того, з чого розпочали – всі хотіли ніби нового, але шукали чомусь абсолютно в іншій сфері, з іншими компетенціями. Але ця здібність тримає його в заручниках і змушує тримається за концепцію «хорошого хлопця». З іншого боку, він говорить: «я ставлю саме людську долю в центр політичного процесу, це єдиний сенс державної політики». І такого підходу нам дуже не вистачало. Якщо в нього вийде реалізувати хоч маленьку частину з цього підходу, то чому би й ні. 

У гіршому випадку після Зеленського може залишитися випалена земля невиконаних сподівань. І тоді люди можуть захотіти по-справжньому залізної руки – в стилі Франко чи Піночета. Однак треба розуміти, що абсолютна більшість диктаторів із числа тих, хто ставить народ у «стійло» – вони ніякі не спасителі, а здебільшого нарцисичні особистості, до того ж глибоко травмовані. І вони не здатні запропонувати позитивної повістки для суспільства. Більш того, вони поступово але невпинно роблять суспільство заручником свого персонального міфу про всемогутність. Травмований лідер не може зцілити суспільство, тільки травмувати його ще більше. Це травма відчуження людини від самої себе, яка проявляється внаслідок тотального витіснення приватної сфери казенною повісткою. Український народ має ще дуже свіжі спогади про таке самовідчуження. І замість того, щоб крок за кроком відновлювати свою автономність, ми, здається, готові знов призвати силу, яка скаже, чого ми маємо хотіти і куди мусимо йти. Це значить, що знову люди будуть відчужені від своєї здатності протистояти насильству щодо себе, адже не вважатимуть себе суб’єктом власного життя. Як не дивно, але вселяє оптимізм оця клаптиковість українського суспільства, хронічне невміння домовлятись та ходити строєм – це може серйозно ускладнити прихід до влади умовного Франко. 

Політики мають не паразитувати на найгірших рисах суспільства, а навпаки, завдавати тренди, в умовах яких суспільство може зростати. Коли ти просто дивишся на соцопитування, чого ж хочуть люди, й тупо саме це й тільки це їм даєш – це шлях у нікуди. Але цим серйозно зайнята нинішня влада, і тому поки не може реально почути суспільство, запропонувати сценарії «на виріст».

Фото: Сергей Нужненко

Майка-алкоголічка та ідентичність “олів'є”

Українська молодь здебільшого інтегрована в глобальний контекст, тому вона ближче до своїх ровесників з інших країн, аніж до старших співвітчизників. Звичайно, якщо знає англійську хоч на якомусь рівні. А решта нагадує своїх старших родичів. Але за відсутності позитивної суспільної повістки, політики «на виріст», навіть найталановитіші молоді люди ризикують відтворювати старі сценарії та практики. Це як вічні дядьки, що сидять у дворах у впізнаваних в «майках-алкоголічках» 50 років тому, 30, 10. Покоління різні, практики однакові. Дуже важливо, щоб у молодих людей були альтернативні сценарії входження у доросле життя, і щоб за цими сценаріями не треба було емігрувати.

Наша держава зараз побудована так, ніби населення складається виключно з абстрактних здорових молодих людей, які здатні самі себе прогодувати й не потребують додаткових витрат чи зусиль з боку держави. А насправді, точкою відліку державної політики мають бути люди з проблемами зі здоров’ям, мобільністю, працездатністю тощо. Якщо держава налаштована на обслуговування вразливих категорій громадян, вона налаштована на обслуговування усіх. Проте зараз все більше людей викидаються за узбіччя суспільно-політичного дискурсу. У них небагато варіантів окрім як загорнутися у метафізичну майку патерналізму та ностальгувати за тим, чого ніколи не було. 

У нас дуже слабкі ідентичності. Й регіональна, й етнічна, й національна, й навіть професійні ідентичності. Ми досі проживаємо наслідки радянського шматування ідентичності, коли людей змушували відмовлятися від своєї суті і бути «радянською людиною». На жаль, більш міцного конструкту за ці 30 років в Україні так і не з’явилося. І це не дуже добре, адже саме ідентичність дає нам той фундамент, на якому можна проактивно будувати майбутнє. Отже, Зеленський був правий, коли поставив питання: «Хто я ?». Але тільки відповіді він не запропонував – хиба що намітив певну квазі-радянську ідентичність або ідентичність «олів’є». Мовляв, немає значення, у що ми віримо, адже ми всі зберігаємо прихильність певним традиціям на кшталт мати олів’є та шпроти на новорічному столі. До повноцінної відповіді на питання «хто ми» президент ще не дійшов. Ніхто поки не дійшов, власне. 

Фото: EPA/UPG

При цьому українське суспільство має унікальну здатність переживати всі мислимі потрясіння і відтворювати свою унікальність. З якими б лозунгами не приходили президенти до влади, кожен з них зрештою змушений поступово вписуватися у досить жорсткий канон президентства, який, безумовно, вже сформувався в Україні. Президент України може бути тільки президентом України. Або змушений буде піти.

Нам необхідно розсекретити і минуле, і майбутнє. Маємо як суспільство навчитися ставити перед собою незручні питання та дізнаватися історичну правду. Треба усувати темні плями в історичному наративі, якій містить значну частину відповіді на питання «хто ми». Нам доведеться прийняти той факт, що минуле було складним і не лінійним. Й побільше говорити про майбутнє, мати план й розуміння свого місця в світі. Зараз ми не можемо говорити один з одним, бо надто багато тривоги, ненависті. Але говорити все одно доведеться, бо самі собою жодні рішення чи візії не з’являться. Тільки тернистий шлях крізь розчарування та незручні компроміси. Все зводиться до того, наскільки ми готові реально вкластися в той простір, який ми називаємо Україною. 

Дуже важливим фактором суспільного благополуччя є уявлення про ідеальні цінності або про кращу версію самого себе. В психології особистості це має назву «Я-ідеал». Моя гіпотеза полягає в тому, що український суспільний «Я-ідеал» постійно винесений за межі, власне, України. Певною мірою це є наслідком нашого пост-колоніального статусу. Саме тому у нас ще недавно Путін був популярнішим за будь-якого національного політика. Зараз популярними є Лукашенко та Меркель. Українці ніби не вірять у свою здатність зробити щось безумовно видатне або виплекати справжніх достойників. І при цьому є великий розрив в уявленнях про те, ким ми є, і те, ким хотіли б бути. Гірше того, не має достатньо психологічних ресурсів цей розрив здолати. Тому буває простіше витоптувати будь-які ростки того, що має найменший натяк на можливість втілення ідеалу, ніж переживати драму своєї неспроможності його досягти. Тому так важко буває визнавати авторитет тих, хто на це заслуговує. Нарешті треба визнати, що так склалися обставини, і не факт, що інший народ зміг би пройти їх краще. Це не виправдання, але шанс на емпатію. Ми маємо навчитися задавати собі неприємні питання як суспільство. І водночас нам варто перестати себе вважати лайном за визначенням.

Фото: Макс Требухов

Соцмережі та нова реальність

Соцмережі подарували відчуття тотальної рівності. Тепер голос кожної людини чутно, кожен має можливість висловлюватися. Соцмережі формують свої еліти, утворюють нові критерії щодо елітарності чи винятковості. Наприклад, в Інстаграм право бути почутим здобувається шляхом утворення яскравих візуалізацій. Спочатку покажи себе, потім – говори. Дійсно, це додає мережевому лідерству нарцисичних рис, проте водночас інстаблогери виходять на величезні аудиторії. Мільйони підписників починають звіряти з ними своє життя. У Фейсбук лідерство завойовується гострими висловлюваннями. Якщо ти не генеруєш хейт, ти не можеш претендувати на елітарний статус. 

Зеленський почав просідати, бо тепер він, по суті, з мережевого хейтера перетворився на об’єкт для хейту. Й, на відміну від старих політичних лідерів, які мають дуже грубезну шкіру та звикли до образ очі-в-очі, то ось ці нові лідери з цифрового світу дуже бояться насмішок та критики в реальності. Адже вони не розуміють, як на них реагувати, не мають досвіду їх переживання. 

Соцмережі живляться емоціями, а не ідеями. Це – нова реальність вивернутого внутрішнього світу. Адже при взаємодії очі-в-очі острах неадекватності змушує поводитись пристойно: ретельно обирати слова, відслідковувати зворотній зв’язок. Соцмережі цей бар’єр прибрали. Тепер ми навпаки виносимо на загал і своє життя, і чуже,. Це не означає, що ти не можеш поранитися об коментарі в соцмережах. Однак, віртуальне вивертання внутрішнього світу назовні може створювати досить неприємне враження про моральні та інтелектуальні якості оточуючих. Скоріш за все, це не так. Просто те, що раніше відбувалося лише подумки, зараз проявляється на загал. Без сорому і страху. Такою є реальність, і нам прийдеться адаптуватися до реалій цифрової соціалізації, створювати нові правила і норми спілкування і взаємодії. 

Фото: Макс Левин

Взагалі, наше майбутнє як людства може більше залежати від технологій, аніж від політики. Візьмемо гіпотезу технологічної сингулярності, яка пророкує радикальні зміни у цивілізації і взагалі людській природі через неконтрольований технологічний розвиток. Ми не знаємо, чи відбудеться ця трансформація людства у якусь пост-форму, і якщо так, то коли – через 100 років чи через 10. Наприклад, штучний інтелект не має жодного стосунку до нашої гуманності як біологічних істот, адже інтелект без тіла – це абсолютно не людська вже історія. Так само гостро постає проблема цифрової диктатури. Насувається якась нова реальність, яка повністю переверне наше розуміння про нормальність. 3 мільярди людей у одному лиш Facebook – це досить серйозно. І кордони в такому світі вже не існуватимуть. Якщо прийде якийсь цифровий кошмар – то він прийде для всіх.

Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram