ГоловнаСуспільствоЖиття

Забуття гірше за смерть

На Майдані сонячно та спокійно. Біля монументу незалежності ходять хлопці в костюмах панди та ведмедя, фотографуються туристи, в “Глобусі” працюють усі магазини, а в переході метро продають гвоздики, перев’язані чорною стрічкою “Вічная пам’ять”, лампадки, синьо-жовті прапорці та гумові браслети з написом “Ukraine”.

Від ранку на вулицю Інститутську сходяться люди, переважно щоб покласти квіти до портретів загиблих. Біля екуменічної каплиці, яку встановили в пам’ять Небесної сотні – тиша, яку складно порушити навіть проханням про коментар.

Тут плачуть, ставлять квіти: троянди, гвоздики, тюльпани, запалюють лампадки, моляться або просто вдивляються у лиця. Два дні тому активісти прикрасили Алею Героїв Небесної Сотні паперовими янголами в пам'ять тих, кого було вбито 18-20 лютого 2014 року. “Забуття – гірше смерті”, – надруковано на листку А4 поруч з фотографіями загиблих.

LB.ua поспілкувався з тими, хто прийшов до меморіалу героїв Небесної сотні у річницю розстрілів на Інститутській.

Фото: EPA/UPG

59-річні киянки Наталя і Людмила приходять на Майдан щороку, бо були безпосередньо його учасницями.

– На Майдан спочатку вийшли мої діти, – розповідає свою історію Наталя, – донька пішла на другий день після побиття студентів, потім приєднався до неї син і скільки стояв Майдан, вони кожну ніч ходили, бо були учасниками АвтоМайдану; я прийшла в Жовтневий, там робила бутерброди і годувала людей. Потім син поїхав на війну, зараз вдома, все нормально, – плаче, – але ми приходимо, щоб не забувати і завжди вдивляємо, як на крові наших дітей влада прийшла. – Ми з чоловіком все що могли робили на Троєщині, – додає Людмила, – під лікарні ходили, щоб не видавали активістів, під РОВД ходили захищати, забирали на ніч до себе.

Фото: Макс Требухов

Тетяна працює вчителькою у 315 гімназії міста Києва. Прийшла сюди разом з учнями, аби вони більше знали про ті події.

– Коли це все починалось, у мене був інший клас – семикласники. Діти приходили до школи щоразу в меншій кількості, а ті, що були, під сходами ставали і просто співали гімн України, – згадує вона. – Було боляче і страшно, що все це відбувається з нами. Зараз у мене новий клас – п’ятий. Ми приїхали, бо відчуваємо потребу, свою історію варто шанувати.

Фото: Макс Требухов

Дітям, які приїхали з вчителькою, десять-одинадцять років, а тому події на Майдані у їхньому житті переважно були короткими спогадами: “Я прийшов сюди тому, що поважаю тих людей, які просто хотіли виправити нашу владу. Хотіли як краще, а влада повела себе негідно. Хочу пом’янути людей, які захищали нашу свободу”, – каже п’ятикласник Георгій.

Андрію 16, і він вперше на Майдані: “Особисто до цих подій ніякого стосунку не маю, - каже хлопець, - Але це, все ж таки, новітня наша історія, потрібно її пам’ятати і знати. Збираюсь тепер щороку приходити, подорослішав, розібрався в подіях”.

Фото: Макс Требухов

Для Марічки Революція гідності припала на пік студентських років:

– 18-20 лютого, мабуть, найвеличніше з того, що я переживала в житті. Тоді я була студенткою в театральному університеті ім. Карпенка-Карого, – розповідає, – і пам’ятаю, що 18-го числа вранці вийшла на пари і повернулась додому аж 23-го. П’ять днів я була безперестанку на Майдані; працювала в КМДА на кухні, вдень трохи спала, а вночі ми з подругою розносили чай на барикади, – згадує Марічка. – Зараз перед нами стоїть однозначно не просте завдання - не бути байдужим і не забувати.

Пенсіонерка Тетяна мовчки стоїть біля входу до каплички, тремтячі руки та голос її видають. Про 20 лютого 2014 року говорить коротко: “Я пам’ятаю ці ріки крові, а потім ріки квітів, які заполонили цю вулицю (Інститутську – LB.ua). Тоді зрозуміла, і хочу щоб всі також це розуміли: що ми не будемо такими як ми були. І країна не буде такою як була”.

Фото: Макс Требухов

– У цей день я працювала як медик-волонтер в готелі “Україна” і бачила цих хлопчиків, які лежали просто на підлозі, – говорить жінка. – Останнього до нас принесли о 17-й годині – Мельника Володимира, ми все робили для того щоб його врятувати, і коли я запитала лікарів про прогнози, вони відповіли: “Буде жити”, але згодом дізналася, що чоловік не вижив.

Фото: EPA/UPG

Леся прийшла на Майдан разом з подругою з Вірменії, щоб розповісти про події, які називає найбільш вагомими в своєму житті.

– Я була на Майдані з перших днів, хоча коли розпочалась революція, пройшов місяць після народження моєї дитини, – згадує жінка. – Все почалося з парку Шевченка, де я гуляла з коляскою і бачила студентський рух, цих дітей, які збирались на мирний протест, і потім, що з ними сталось. Ми з чоловіком поставили Майдан собі в пріоритет. Вночі, коли було на кого залишити дитину, між годуванням і сном ми виходили на Майдан в Нічну варту.

Згодом жінка заснувала громадську організацію “Юридична сотня”, і працює з переселенцями та ветеранами АТО.

– Я вірив у ті зміни, заради котрих ми стояли на Майдані, і, на жаль, заради котрих деякі люди загинули на цій та інших вулицях – каже 33-річний Сергій. – Для мене важливо особисто прийти, бо це пам’ять, і тепер я продовжую ту справу, яку ми колись всі разом почали. В день розстрілів мене не було в Києві, але 18-19-го лютого я ще розбирав бруківку і скидав її в мішки.

Фото: Макс Требухов

Майдан сьогодні, як і 5 років тому, різний. Були ті, хто фотографувався біля меморіальної плити з портретами загиблих, голосно співав гімн, називав себе “самообороною” й голосно обіцяв третю революцію. Були ті, хто проходив з великими букетами та своїми камерами, а також ті, хто хапав мене за руку і казав: “Дівчино, я плакати буду, не можу розказувати, йдіть”.

Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram