ГлавнаяБлогиБлог Вадима Васильчука

Так, я – «майданутий». І цим пишаюся

Пам'ять… 18-20 лютого 2014 року. П’ять років минуло… Ми, ті, хто живі, пам’ятаємо, завдяки кому вижили!

Завдяки Героям Небесної Сотні маємо можливість будувати Україну. Зобов’язані творити на благо нашої країни. Насправді, я гордий, що ми жили поряд з такими світлими людьми. Вони пожертвували собою… То були звичайні люди. Не якісь там робокопи.

Фото: Макс Требухов

То були хлопці, з якими ми дружили. З Андрієм Мовчаном кілька років до подій я вже був знайомий, по громадській роботі по ДемАльянсу. З Устимом Голоднюком познайомився прямо на Майдані. Простий хлопець, який приїхав в перший же день, коли ми зібралися біля Стели. Устим був побитий 30-го листопада беркутівцями. Потім переховувався, знову повернувся на Майдан. Такий Чин.

Важливо – в суспільстві сприймали нормальним те, що є активні люди, які відстоюють права всіх громадян... Не нормально – та реакція злочинців, які вбивали їх. За відстоювання власних вольностей, прав і свобод – а це в усьому світі є вже загалом цивілізованими речами – їх убили. А ті, хто вбили, досі не покарані. І не покарані загалом, і не покарані за жодними епізодами. Якийсь глухий кут. Тому це, звичайно, породжує серед багатьох несприйняття минувшого, це обезцінює важливі сторінки нещодавної історії розвитку подій в Україні.

П’ять років поспіль події на Майдані називають перемогою добра над злом, зміною країни. А покарання злочинців досі нема. Винних не знайдено. Хто чітко засуджений? Цілі гілки, починаючи від МВС, Прокуратури, Судів та і, загалом, Політичної влади, фактично стопорять процес покарання злочинців. Є поодинокі люди, які далі борються. На різних рівнях. Які пробують знайти винуватців. І, фактично, далі все перекинуто на громадську роботу, на ентузіастів, небайдужих і активних людей, адвокатів, родичів, які залишилися зі своїм горем у суспільстві. Так, є багато лозунгів, є багато плакатів: Героям Майдану, Герої не вмирають… Але… Оскільки злочинці не покарані, то немає відчуття, що Справедливість настала. Був Чин. Був злочин – а покарання не відбулося.

Люди не отримали відчуття: так, ми живемо далі в країні, яка змінилася. Люди не побачили результатів, – що, відповідно, країна змінилася не тільки вивіскою, а що вона змінилась і силовиками, і прокурорами, і суддями, і політичними діячами, котрі Жертвенний Вчинок Героїв на Майдані 2014-го цінують насправді не на словах, а на ділі, в діях. Люди не бачать, що загалом і силовики, і прокурори, і судді, і політичні діячі усвідомлюють: не було б того Жертвенного Вчинку Героїв на Майдані 2014-го, ми б мали ще важчі наслідки воєнного вторгнення з боку Російської Федерації. Люди не відчувають, що можновладці усвідомлюють, що саме з Вчинку Героїв на Майдані 2014-го року далі народився рух добровольців, моментально кувались на ходу військові, які йшли в бій захищати територію України, коли зайди з Російської Федерації зазіхнули на українські землі на Сході країни.

Така несправедливість нас гнітить. Несправедливість гнітить всіх нас, котрих називають «майданутими». Так, ми – «майдануті». Я – «майданутий».

Гнітить те, що ми програємо війну за голови. Бо, якщо діючий правоохоронець, співробітник Національної поліції України, сьогодні, п’ять років після Революції Гідності, дозволяє собі порушувати свободу мирних зібрань, перевищувати свої повноваження і звертатися до громадського діяча з мирної акції : «Бандера, вставай», – то таким чином знецінюється Жертвенний Вчинок Героїв на Майдані 2014-го.

Гнітить те, що у нас, згідно опитувань, багато ще людей не розуміють, чому ми воюємо, чому українські воїни воюють за Україну. Це теж величезна проблема. За п’ять років активна частина громадськості не змогла донести до всіх загалом суспільну думку – цінність таких дій: захищати Вітчизну від ворога, який зі зброєю напав на нашу землю. І навіть нині тут, в столиці (а то ми весь час говоримо про Схід та про Південь країни) є люди, які досі не цінують Жертвенного Вчинку Героїв на Майдані 2014-го, Вчинку тих людей, які були вбиті 18-20 лютого. Так, вони віддали життя заради того, щоб ми могли жити в цій новій Україні. Але в цій новій Україні я стикаюся з фактами, що деякі люди досі не розуміють навіщо вшановувати пам'ять про наших Героїв пам’ятниками. Є люди, які не розуміють навіщо про це згадувати. Є люди, які не розуміють, чого ми далі воюємо, чому захищаємо свої землі. А за нас, які є різними за розумінням подій сучасної історії, Жертвенно продовжують гинути наші воїни, різні за віком, навіть17-річні хлопці. Вони життя віддали за нас! Щоб була Україна! А не щоб домовлятися зі злочинцем на його, ворога, умовах.

Боротьба триває за мізки українців. Громадські активісти, кожен на місцевому рівні, хто як може, не здаються. На рівні країни чи то мудрості не вистачає, чи то ресурсів, не знаю. Начебто, є Міністерство інформації, є вливання державних коштів і в розвиток українських кіно, мови, освіти, та, на жаль, за п’ять років результат маємо далекий від наближеного до досконалості. Особливо в мене болить душа за молодь.

На прикладах Любові до Батьківщини, на прикладах нашої історії треба вчити сучасне молоде покоління.

Нещодавно вийшов на екрани художній фільм за реальною історією бою на залізничній станції Крути взимку 1918-го року. Жертвенний Вчинок Героїв на Майдані 2014-го – на рівні Вчинку Героїв Крут.

Багато хто тепер зневажливо каже про активних громадян суспільства: вони «майдануті». Так, я – «майданутий». І цим пишаюся.

Вадим Васильчук Вадим Васильчук , Депутат Київради
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter