Жінок-воїтельок об’єднує більше факторів, аніж їх побратимів-чоловіків. Вони в меншості в соціумі в рамках умовного (проте відчутного) поділу на «воєнний-цивільний», вони в меншості серед військових, адже п’ять років тому дівчина в камуфляжі була «птахою» рідкісною і малозрозумілою. У перші роки війни жінки, що хотіли здійснити своє конституційне право на захист своєї землі, мусили воювати на два фронти – окрім ворога зовнішнього, доводилось «ламати бетон» стереотипів, упереджень та принизливих обмежень. Дівчата визнають: аби довести свою придатність і свій професіоналізм, часто доводиться докладати вдвічі більше зусиль, аніж хлопцеві-новачкові. Але ефективність розбудови армії за ознакою профпридатності, а не статевої приналежності, найкраще підтверджує досвід армій світу: ізраїльської, американської, канадської.
«Швачка»-штурмовик
Документальна стрічка «Невидимий батальйон» - це шість коротких історій про жінок на війні (а також після повернення), знятих різники режисерками. Героїнями фільму стали Олена Білозерська, Юлія Паєвська («Тайра»), Дар’я Зубенко, Оксана Якубова, Юлія Матвієнко («Білка») та Адріана Сусак. Фільм успішно «гастролює» світом, виконуючи також інформаційну місію на міжнародному рівні – адже іноземці нерідко щиро вважають, що у нас якийсь «локальний конфлікт» або «громадянська війна».
Назва фільму й ініціативи - невипадкова, адже, не маючи права заступати на бойові посади, позаяк виконуючи на рівних роботу з чоловіками на передовій, жінки-військовослужбовці «офіційно» ніби лишалися невидимими. Отримуючи ті самі поранення, контузії, стресові розлади та інші «подарунки», що лишає війна.
-
Адріанка (Адріана Сусак, в минулому – боєць батальйону «Айдар», одна з організаторок «злету» – авт.), наприклад, була оформлена швачкою, а насправді була штурмовиком і звільняла Луганщину. Я спочатку думала, що це виняток, потім зрозуміла, що не виняток а правило. Часто дівчат оформлюють не на ті посади. Мені було цікаво дослідити це. Таким чином було здійснено перше соціологічне дослідження», - розповідає Марія Берлінська, аеророзвідниця і керівничка «Центру підтримки аеророзвідки», волонтерка, продюсерка фільму «Невидимий батальйон», громадська активістка, що не один рік веде боротьбу за права жінок у лавах ЗСУ.
Значною мірою завдяки роботі Берлінської і її однодумців ситуацію було змінено на краще. На сьогодні список посад, відкритих для дівчат, суттєво збільшений. Ситуація ще далека від ідеальної, проти «видимості» в батальйоні таки побільшало.
Злет був присвячений формуванню місії, стратегії, цілей.
-
Зробити сестринство, де кожна з нас, кожна ветеранка зможе отримати підтримку, бо вона серед таких, як вона сама, - так окреслює своє бачення концепції руху ветеранка Катерина Приймак, спеціаліст зв’язків із громадськістю в жіночому ветеранському русі; в минулому – парамедик добровольчого медичного батальйону «Госпітальєри». – Також, сподіваюся, нашим рухом ми створимо фундамент для побудови громадянського суспільства у нас в Україні на досвіді небайдужих жінок, які готові йти вперед, готові робити якісь важливі справи.
Ініціативи, терапевтичні для суспільства
Попри те, що місія, назва та статут руху ще перебувають на фінальній стадії формування й узгодження (зокрема з тими учасницями, що з об’єктивних причин не доїхали),сьогодні в рамках ініціативи «Невидимий батальйон» зроблено чимало. Окрім згаданих вище фільму й адвокаційної кампанії, цього літа було створено стипендійний фонд для навчання на магістратурі в Національному університеті «Києво-Могилянська Академія».
«Як це працює? Ви зараз вступаєте в Могилянку, заповнюєте анкету на Стипендію. Якщо не добираєте бали на держбюджет - Стипендійний фонд покриває вартість контракту, - написала тоді Берлінська в себе на сторінці Фейсбук. - Скільки? П'ять стипендій. Чому? Тому що кращу могилянську освіту треба давати кращим – ветеранам».
Іншим успішним проектом стали «Мандри ветеранок» - втілений спільно з редакторкою журналу «Мандри» Лесею Москаленко та власниками турфірми «Феєрія мандрів» Валентиною й Ігорем Захаренками. В рамках проекту ветеранки мають можливість отримати безкоштовний відпочинок у різних країнах світу – Ісландія, Греція, Іспанія тощо – адже що може бути кращою реабілітацією, аніж дорога?
Адріана Сусак стала кураторкою проекту «Мандри ветеранок» та однією з перших студенток магістерської програми НаУКМА.
Також із цієї осені ветеранки отримали можливість за символічну плату вивчати англійську мову та проходити курс із самооборони.
Окрім цього, добігає краю дослідження досвіду жінок, котрі повернулися (або ж повертаються) до мирного життя – невдовзі результати цього дослідження будуть презентовані.
У планах на майбутнє – «ветеранська дипломатія» (і це стосується усіх військових чи ветеранів, що готові долучитися та володіють англійською) - аби про війну з Росією окрім «офіційних» послів у світі розповідали реальні очевидці й учасники подій. Успіх такого спілкування був випробуваний, зокрема, під час показів «Невидимого батальйону» у парламенті Британії, США та інших країн – неформальні, живі розмови з людьми, які пройшли війну, переконують значно глибше за протокольні «спічі».
-
На нас дуже багато роботи чекає. В нас немає традиції військової жіночої. Жінки в УПА хіба що. Нам потрібно ще дуже багато цеглинок в дірки людського розуміння цієї теми докласти, і це треба робити м’яко. І якраз в цьому плані мистецтво і кіно – це дуже класний такий спосіб донести до людей якісь правильні речі, - говорить Катерина Приймак. До війни дівчина працювала саме у галузі мистецтва, тож мова кіно їй близька. - Адріанці, до речі, подарували класну книжку - «Жінки в канадській армії». В Канаді, Штатах суспільство більш ґендерно-чутливе.У багатьох країнах жіночі ветеранські рухи – нормальна практика. Ми ж в цьому сенсі першопроходці.
«Ті, з якими комфортно»
А між лекціями і дискусіями відбувалося найважливіше – власне, фасилітація, в рамках якої випливали на поверхню спільне й відмінне, гострі кути, власний досвід, біль та нерозкриті питання. Як і все справжнє, концепція руху не народжується легко. Вона викристалізовується в багатогодинних роздумах розмовах, суперечках, які, в певний момент, здається, зайшли у глухий кут. У проговорюваннях речей, про які, можливо, раніше і не задумувалися. Якими би ми хотіли бачити себе? Якою – країну? Які наші цінності й цілі? Найпростіші питання – водночас найскладніші. Передати нащадкам Україну у стані кращому, аніж отримали – ветеранки поступово рухалися від загального до конкретного.
-
У мене аж картинка така перед очима стоїть – що нас багато, що ми робимо справу дуже корисну для суспільства, для підтримки дівчат-воїтельок, котрі зараз знаходяться на фронті; котрі зараз прийшли з фронту, - ділиться враженнями учасниця злету Ірина Слухоєнко. – Я думаю, це дуже гарна справа і дуже корисна!
Ірина починала з волонтерства, потім потрапила в батальйон «Айдар», а звідти перевелася в 703-ій полк.
-
А зараз уже як мобілізована проживаю в Києві, на рух потрапила випадково завдяки посестрі, яка запросила мене, - розповідає вона. - Дуже було приємно побачитися з дівчатами, які воювали, які є однодумцями, з якими разом просто, вільно і комфортно почуваєшся, від яких відчуваєш підтримку, від яких є чому навчитися, дещо перейняти.
«Однодумці, з якими просто і комфортно» - це, певно, лейтмотив всіх трьох днів. Дівчата прийшли з фантастично-різним досвідом як участі у війні, так і довоєнного життя. Медики, санінструкторки, штурмовички, добровольці і військовозобов’язані. Хтось пережив «котел» та полон; хтось віддав армії 18 років та має звання майора; хтось уже вишколює молодь. Дехто приїхав на злет із дітьми – їм допомагала спеціально запрошена няня, аби мами-ветеранки могли спокійно працювати. Попри різний світогляд і погляди на деякі питання, а також перестороги, із якими їхали на «злет», усі визнавали: тут дійсно почуваєшся серед «своїх». Спершу чимало учасниць трималися насторожено, та коли почали «вилізати з мушлі» і спілкуватися, почалися численні точки перетину і відкриття: «О, а ти знаєш таких-то з 72-ої бригади!» - «А я до них саме нещодавно в гості їздила!» - «То ж мої пацани!..».
В розмовах було піднято силу-силенну питань та проблем, із якими належить працювати. Це й брак кваліфікованих воєнних адвокатів; і журналісти, що часом викривлюють і міняють акценти, зображуючи воїтельок як «красунь» і «берегинь», ігноруючи їх професійні якості; і самі дівчата-військові, що часом дискредитують себе (зокрема таке явище, як «коханки командирів», коли дівчатам начальства незаслужено видають повноваження); і негнучка система; і недорозвинена середня ланка управління в армії; і упередження з боку чоловіків, котрі досі ще мають місце («А дайте-но нам пару дівчат – треба підмести!» - каже один командир підрозділу іншому); і «розпилювання» донорських коштів, призначених на розвиток демократичного суспільства, і багато інших «больових точок». Проте як відомо, визначення діагнозу – половина успіху. Тож можна вважати, процес «оздоровлення» суспільства розпочато.
«Щоб були фахівці, а не чоловіки чи жінки»
-
Що я помітила в процесі роботи з дівчатами за ці три роки? – говорить Марія Берлінська. - По-перше я помітила, що дівчата дуже сильні. Я помітила, що вони несправедливо дуже часто дискриміновані. Я помітила, що часто дівчата самі себе дискримінують.
Марія наголошує: структура жіночого ветеранського руху має бути горизонтальною: «Це не простір, де мають бути командири, це не оцей простір, на якому все будується в державній машині, стоїть начальник, а всі решта «ідіоти», - говорить волонтерка, звертаючись до посестер наприкінці «злету». – Це курс «рівний рівному», «Рівна рівній». Люди обирають собі напрямки роботи і починають це робити. Я дуже хочу, щоб ви усвідомили, що жіночий ветеранський рух – це не Марія Берлінська. І не Адріана Сусак. Жіночий ветеранський рух – це кожна з вас. Він не належить нікому особисто, він належить всім. Рішення приймаються з важливих питань колегіально».
-
Мені дуже сподобалося! – ділиться враженнями від «злету» Приймак. – Я зараз буду казати і як організатор, і як власне ветеранка, учасник «злету». Я і в тому, і в тому форматі дуже задоволена, в мене зараз більше розуміння дівчат. І я очікувала, що будуть люди дуже різні, і знайти порозуміння буде важко. Бо ми всі навіть за ґендерними поглядами не завжди знаходимо консенсус. Але мені дуже сподобалося що, не дивлячись на те, що всі різні, з різними бекграундами, вони намагаються порозумітися.
Жіночий ветеранський рух – це не лише про війну і не лише про ґендер. Це про розбудову здорового, активного, «включеного» суспільства. Про ініціативи, відповідальність і взаємопідтримку. Про міст між фронтом і тилом. Адже війна триває не лише в окопах.
Невдовзі напрацювання злету будуть остаточно узгоджені. Ветранкам уже надано приміщення в Будинку офіцерів на Грушевського. Найближчим часом буде зареєстровано громадську організацію та оприлюднено концепцію і стратегію розвитку. Триватимуть уже започатковані проекти, стартуватимуть нові. Так в українському суспільстві з’явиться абсолютно нова ланка.
-
Мені здається, що правильніше було б, якби ветеранський був єдиний, і жіночий ветеранський рух існував як окрема менша спільнота в рамках великого ветеранського руху, - переконана Катерина Приймак. - Але до цього нам треба іще дійти. Ми є чужі серед своїх, і в нас є трохи складності з тим, щоб дістатися до масштабного ветеранського руху. Бо ми жінки. Ми все одно часто стикаємося з проблемами сприйняття жінки, дослухання до її потреб, маніфестації і так далі. Жінки мають такі самі потреби після війни, в принципі, що і чоловіки. Але ми маємо два об’єднуючих фактори, це зміцнює сестринство! Якщо знаходиться ще щось, третій пункт, ще сильнішим стає наша спільність! А що нам потрібно від жіночого ветеранського руху? Це розуміння, отримати підтримку, допомогу моральну в першу чергу.
Марія Берлінська зазначає – високопосадовці з Міністерства Оборони чи з Генерального Штабу нерідко закидають їй, що вона хоче загнати всіх жінок в армію.
-
Я не хочу всіх жінок загнати в армію!.. – заперечує активістка. - І всіх чоловіків! Мені йдеться про те, що взагалі не потрібно розглядати питання в контексті «жінки чи чоловіки». Тому що завжди ставлять питання: чи мають право жінки служити в армії? Я кажу: вам, хлопці, не вигідно питання так ставити! Тому що якщо я поставлю питання, хто розвалив армію до 2014 року, хто нею командував, тоді ми скажемо всім чоловікам «на вихід». Давайте зовсім інакше ставити питання: потрібно, щоб в армії були фахівці.