Війна взагалі не вибирає жертв за віком і статтю, вірою чи расою. В цьому її пекельний демократизм. Але людська свідомість фіксує в ній насамперед ті кричущі, екзистенційні обставини, які вказують на хиткість усіх гуманітарних конструкцій, які проголошувалися ще недавно непохитними засадами людської цивілізації.
Діти в цій виборці посідають чільне місце. Тому що попри поступову руйнацію і зникнення класичних соціальних мотиваторів, інстинкт продовження роду голосить – діти надають сенсу не лише особистому існуванню, тут ще можна подискутувати з «чайлдфрі», а й усім соціальним зв’язкам. В екранізованому нещодавно старому романі Артура Кларка «Кінець дитинства» інопланетна раса ощасливлює людство в усіх його забаганках, натомість «вимикаючи» плідність і забираючи решту дітей. Людство тихо закінчується.
Цей тригер був і, напевно, завжди лишатиметься дражливим, хоча різною мірою, як у дегуманізованих, так і в сентиментальних спільнотах. Сентиментальна українська спільнота, м’яко кажучи, доволі цнотлива в дорослій міжнародній політиці, будь-які дражливі теми воліє здебільшого ховати, закриваючи їх то омофором, то плахтою, а то й просто долоньками.
Ця захисна реакція заклякання, яка більше б личила тарганам, а не українським політикам, дедалі більше заохочує ворога до використання гранично цинічних прийомів. Втім, в умовах війни слід говорити лише про ефективні і неефективні. Але позаяк у нас вічні АТО, ОБСЄ і надія (за бажанням можна з великої літери), ми лишаємося чудовою малорухливою мішенню.
Втім, як говорилося вище, є ілюзія, що найвразливіші місця в нас захищені бодай тому, що якось сховані від ворожого ока.
Є такий тактичний прийом артилерії, настильний вогонь осколково-фугасними снарядами з детонаторами, встановленими на уповільнену дію. Застосовується для ефективного ураження власне прихованої в траншеях і ходах сполучення живої сили. Суть полягає в рикошеті снаряду від ґрунту під малим кутом, зведенні його запалу від удару об ґрунт і подальшому розриві через якийсь час на невеликій висоті. Створюване при цьому осколкове поле має кращі вбивчі характеристики для виведення з ладу ворожої живої сили порівняно з деякими іншими видами стрільби. Але для цього потрібна висока кваліфікація артилеристів і наявність відповідних для рикошету ґрунтів.
Росія дуже активно використовує цю методику у своїх інформаційних операціях у Європі.
Стосовно інформаційних ґрунтів, тут для них усе склалося напрочуд вдало. Приказка «як об стінку горохом» цілком пасує до опису ефективного реагування європейців не тільки на російсько-українську війну, а й на Сирію.
Але оскільки тема загибелі сирійських дітей стала активним трендом останніх тижнів, вона стала неприємно дошкульною Кремлю, бо їх почали побивати власною зброєю. Хоча тема знову спровокувала лише «глибоке занепокоєння» Брюсселя і ООН, вона, як емоційний тригер, цілком має шанси мотивувати платників податків згодитися з більшими видатками на придушення асадівських маріонеток Кремля.
Тому Російська Федерація розпочала масштабну підготовку до інформаційного контрнаступу на українську тему.
Кремль планує проведення у грудні 2016 – січні 2017 рр. в Росії, Німеччині, Франції, Італії, Чехії, Фінляндії, Греції та Боснії і Герцеговині (Республіка Сербська) інформаційної акції “Діти Донбасу – жертви українського фашизму”.
Ми добре пам’ятаємо всі ці довоєнні пересувні фотовиставки «регіоналів» з фейковими фото про «зверства бандеровцев», тож спеціально нічого нового їм робити не доведеться, хіба підфотошопити донецькі та луганські краєвиди.
У рамках проведення інформаційної контроперації передбачається використовувати потенціал і європейських журналістів та політиків, які здійснювали візити на тимчасово окуповані території Донецької області, і створений у м. Острава (Чехія) представницький центр “ДНР”.
Протягом акції передбачено такі заходи: виступи політиків і публічних осіб про ситуацію на Донбасі, фотовиставка про життя мешканців “ДНР”; демонстрація відео про загиблих дітей Донбасу; проведення телемосту між країнами, де відбуватиметься акція; передача антиукраїнських петицій до міжнародних інстанцій.
Зверніть увагу на орієнтовні дати, місця проведення акції та її організаторів.
15.12.2016 або 20.01.2017 – Москва (РФ), тут проби ніде ставити на «спікерах», з гарантованою участю наших недобитків,
Берлін (ФРН) (Мануель Оксенрайтер – журналіст, директор Німецького центру євразійських досліджень, головний редактор видання ZUERST),
Париж (Франція) (Дам’єн Віг’є – французький політик і адвокат);
18.12.2016 чи 23.01.2017 – Острава (Чехія) (Нелла Ліскова – керівник представницького центру “ДНР” у Чехії),
Афіни (Греція) (Андреас Зафейріс – журналіст, письменник, співробітник відділу зовнішньої політики коаліції радикальних лівих (СІРІЗА), представник культурного центру “Федор Достоевский” (Афіни)),
Турин (Італія) (Елізео Бертолазі – аналітик Інституту вищих геополітичних досліджень і суміжних наук, член Асоціації Італія-РФ, член Асоціації Ломбардія-РФ),
Сараєво (Республіка Сербська) (Міодраг Заркович – журналіст, редактор сербського тижневика “Печать”), Гельсінкі (Фінляндія) (Йохан Бекман – викладач Гельсінського університету, політолог, правозахисник).
По-перше, акція високобюджетна і багатоканальна.
Це те, що, в принципі, незле пам’ятати хатнім фахівцям, які вважають, що розміщення замітки у відомчій пресі з тиражем у три примірники або трансляція нудним телеканалом з бляклим зображенням сильно когось дістане.
По-друге, перелік країн достатньо промовистий. З одного боку, це спроба усталити власну «вісь зла» через економічні і політичні тиски й шантаж - політологи про це говорять давно.
Але також треба вважати, що самі заходи Кремля цілком можуть відбуватися в якомусь дикому задуп’ї цих дійсно визначних столиць і міст.
І безумовно, що російська пропаганда подасть їх як чільні, резонансні події для цієї країни. Приблизно так, як нещодавнє поодиноке хуліганство в Перемишлі, повністю ігнороване польськими медіа, подавалося «Москвою та її «корисними ідіотами» замало не як чільний антиукраїнський тренд польської державної політики.
Ми можемо традиційно ігнорувати або реагувати із запізненням якимись заявами, які, однак, ніхто не читатиме у світі. Зрозуміло, що наступальна інформаційна політика має спиратися на наявність політичної волі і бажання брати на себе відповідальність, з чим у нас в перших осіб насправді повна імпотенція, що ні для кого давно не є таємницею. Пороблено їм, чи так історично склалося, немає значення.
Але існує ще середня виконавська ланка морально здорових і компетентних людей, які в межах свого сектору відповідальності цілком здатні не лише захиститися від інформаційних рикошетів, а й переходити у тактичний контрнаступ. Різдвяні подарунки носять слухняним дітям, а розумні їх самі собі купують.