ГлавнаяОбществоЖизнь

Перемога Дмитра Гройсмана

Майже рік тому, отримавши редакційне завдання написати статтю-портрет до Дня прав людини, я поїхала до Вінниці брати інтерв’ю у правозахисника Дмитра Гройсмана. Проговорили багато годин. Про все на світі – про особисте, про смертну кару, чому Дмитро покинув патанатомію і занурився у права людини... В кінці мені смерть як хотілось вже спати, а я все слухала і не могла відірватись.

До запланованої дати я не встигла опрацювати весь матеріал, відривати «куски» не хотілося, тим більше, що актуальності інтерв’ю не втратило б за місяць чи півроку. Потім публікація знов відклалась. "Нічого,- думала я, - ще опублікується". Аж раптом в серпні я дізналась, що Дмитро Гройсман помер. Пригадала, як прощаючись він мені сказав:

- Знаєш, навіть, якщо ти нічого не напишеш, то це нічого. Колись може трах...ся з якимось чуваком, закурите, й ти йому скажеш, що брала інтерв'ю в одного придурка, й він мені таку й таку ху...ню розповідав. І це вже буде класно, бо інформація пошириться. Навіть думка - це теж дія. А я не ображусь на тебе ніколи. Це точно.

Вірю, що не образився б, але чи не образяться інші, якщо не поширити цю розповідь далі... і чи не ображусь я на себе сама.

Сьогодні, 10 жовтня, відмічають Всесвітній день боротьби проти смертної кари. Дмитро Гройсман розпочинав свій шлях в правозахисті із кампанії проти смертної кари, про що він детально і цікаво розповідає інтерв’ю, яке нарешті публікується.

Фото: facebook.comdimzonua

- Я взагалі не прожора, але мене в такі місця пускати не можна,- каже Дмитро. У середині квітня у Вінниці заходимо у кафе-кондитерську "Львівська цукерня" на вулиці Грушевського. - Можу так наїстися тортиків й всієї цієї фігні й шняги, що в мене потім живіт болить. Лежу і думаю, навіщо я це зробив.

Його посивіле волосся скуйовджене, піджак розстебнутий, біла сорочка у дрібну блакитну клітинку без краватки. На шиї шарф. Так Гройсман одягався майже завжди. На зустріч прийшов в обідню перерву між черговим зібранням правозахисників з представниками міліції та влади.

"Шикарна порнуха"

- Правами людини почав займатись 1991 року, але це було як хобі. Вчився на другому курсі Вінницького медуніверситету й хотів стати патологоанатомом. Крім цього й сексу мене тоді більше нічого не цікавило. У нас була змішана з іноземцями група. Серед них був пакистанець Кайлаш Кумар. Дружелюбний чувак, але не соціалізований - нікуди з нами не лазив. Ми вчили кончені предмети - історію КПРС, філософію. Це непогана наука, але прапорщик, який її викладав, не міг нам це роз'яснити.

І от сидимо на якійсь його політекономії, а на дворі прекрасна погода. Й тут піднімається Кумар і каже: "Ребята, у меня в общаге есть видик и шикарная порнуха, никто не хочет посмотреть?". Ми охірєли і всі пішли тільки для того, щоб побачити, чого він з нами вперше за 2 роки заговорив. Як дитина, яка до 5 років мовчала, а потім заговорила. Батьки питають: а чому ти мовчав? Каже: а не було про що говорити.

Порнуха була достойна, музичка, якісь частунки. Кумар виявився офігенним дружбаном. Коли, надивився порно й почав втикати по кімнаті, побачив бюлетень із написом Міжнародна Амністія. Словосполучення знайоме мені з дитинства. З дідусем слухав радіо Свобода, Голос Америки, там багато про цю організацію говорили. Кумар був членом Амністії в Пакистані. Взяв адресу й, від нічого робити, написав у Лондон, в штаб квартиру Амністії. Мені почали присилати бюлетені. Вони для мене були, як "Плейбой". Тільки замість дівчини місяця там були історії двох людей, чиї права порушенні - з проханням писати їм листи в тюрму або президенту їхньої країни.

Репресії мають мету показати людині, що вона ніхто, її можна стерти в порошок, і всі про нею забудуть. Це головний меседж: чого ти добився, гниєш в тюрмі? А тут виявляється, що людина знайома тим, хто навіть про її країну нічого не знає. Це шокує владу, адже в Амністії 1,5 мільйонів людей по всьому світу. Я вперше написав на підтримку африканця з Мадагаскару. А через півтора року мені надіслали запрошення взяти участь у з'їзді членів Амністії з України в Дрогобичі. Це історія про те, як дрібниця може круто поміняти людське життя.

Фото: noborders.org.ua

Єврей, який говорить українською

Дмитро доїдає сирний пиріг й допиває капучино. Замовляє ще шматок «наполеона». Питає, чому не їм. Кажу, що заслухалась.

- Мене можна довго слухати. Моя жінка мене не слухає, бо все це чула, і їй надоїло. Вона в мене із нормальних, але в неї всередині вбудована велика пилка. Коли вона мене вже дуже тяжко пилить, я їй кажу: зупинись, ти вже перебираєш. У мене може розірватись серце - й тобі більше нікого буде пилити, бо інші повтікають. - На цьому першому з'їзді ти очолив рух за відміну смертної кари в Україні. - На з'їзді в Дрогобичі було чоловік 40. Якісь хіпарі зі Львова, пару з Білорусі. Вже обрали головою Мирослава Мариновича. Я сидів в передостанньому ряду поруч з нормальною такою баришнею й розмірковував, чи етично трахнути цю тьолку, коли моя жінка ще не вийшла з пологового. Мене не цікавили вибори, бюрократія. Я чекав, коли буде вечеря. І тут раз говорять, другий, третій раз питають: хто буде займатись скасуванням смертної кари? А ніхто не хоче. Це дивно, але тоді навіть правозахисники вважали, що це передчасно... і не хотіли за це братися. Я, щоб швидше закінчилось, підняв руку.

Вийшов й почав говорити українською. Всіх шокувало, що я, єврей із Вінниці, розмовляю українською. Мені подобалось, як українці казали "прошу", "будь ласка", а в нас - “подвінься, куда стал”. Я вважав, що це прекрасно. Тільки потім зрозумів, скільки серед них нещирості, й що там такі ж рагулі, як у нас.

Я був проти смертної кари. Не так, що б жопу рвати, але проти був щиро. Познайомився з Чорноволом, Лук’яненком, Мариновичем. Один казав: ми боремось за права людини, але колишні комуністи мають бути засуджені. Інший, що ті, хто продовжує говорити російською, мовою окупантів, теж мають бути покарані. У кожного була своя мета, а права людини хотіли використати як інструмент досягнення власних інтересів. Це розколює український правозахисний рух досі. Але люди з Лондона - вони ж не фраєра. Сказали: або приймаєте всі наші цінності, або шукаєте іншу організацію. Тоді сформувався мій погляд, що права людини не інструмент, а цінність сама по собі. Й вона належить в однаковій мірі щойно народженій дитині й якомусь конченому вбивці, бо обоє насамперед люди.

Через це мало не побились на бенкеті після з'їзду. Маринович за столом розказував про толерантність, іншу хуйню, свій тюремний досвід. Люді із Дрогобича дивились на нього, як на бога, мені він теж був приємним. І от встає гість з Білорусі, хіпар такий, але ідейний амністьор. Тіпа мене, тільки я не був хіпарьом. Піднімає тост і каже: "Ми хочемо нагадати всім про в'язнів совісті, які є в Україні, - Біле братство. Жінку, яка називала себе Марія Деві Христос і чувачка при ній, яких посадили. Їх переслідують за релігійними мотивами. Так, вони дивні, але в них така релігія”. Сука, їх мало не вбили. Якогось завуча школи тримали, аби він не порішив білоруса. Я був шокований настільки, що секс відійшов на другий план. Не міг повірити, що все чисто як у Шварца. Вбити дракона і стати драконом після цього.

Скасування смертної кари

Питаю, як збирав підписи депутатів під зверненням до Конституційного суду про відміну смертної кари.

- Давай я тобі краще анекдот розкажу. Якраз про цей торт. Крем хороший, а коржі не пропітались. Видно, вони не встигають, як на конгресі агрономів. Росіяни кажуть: ми два врожаї збираємо на рік - субтропіки в Сочі. Американці кажуть, що три, бо особливі технології. Всі - "вау". Встає китаєць: "А ми 365". А як? "Зарили насіння й зразу викопуємо, бо очень єсть хоцецца".

Тоді із тих майже 30 справ засуджених, за які брався, - нікого не спас. Всіх розстріляли. Мені навіть здавалось, що, якщо я берусь, то їх назло, спеціально розстрілюють. Потім зрозумів, що треба боротись із системою, а не тільки захищати кожного. Приїхав з конгресу і з вокзалу поїхав забирати дружину з сином із пологового. Написав статейку про смертну кару в Китаї й відніс в обласну газету. І тут мені дзвонить вінницький адвокат Котенко й каже: у мене є клієнт засуджений до страти, може, допоможете. Приходжу, а він стукає одним пальцем по машинці, каже, якраз дописує касачку (касаційну скаргу), шість екземплярів цієї фігні. Клієнта все одно стратять, але перед мамою незручно. Може, ти в Лондон напишеш, щоб вони знали. Верхній екземпляр, який розсипався від ударів клавіатури, відправляв у Верховний суд. Кажу, його не можна читати. А він: а його й так ніхто не буде читати. Другий кращий - у тюрму, їм треба для звіту, а я не хочу з ними псувати стосунки. Третій найкращий - собі лишу. Четвертий дав мені, а ще два теж для чогось, але на цигарковому папері, бо іншого не було.

Фото: 20minut.ua

Попросив у нього найчіткіший екземпляр й з'їздив на другий кінець міста, де був ксерокс, зробив нормальну копію для Верховного суду. Батько дав мені якісь гроші, бо син народився, то я ще купив йому пачку паперу. Адвокат розказав мені справу засудженого, й я перестав їсти, спати. Його звали Василь Кривоніс із села Флорене Бершадського району. 21 рік, з мамою жив. Відсталий, але не ідіот. Не судимий, не схильний до насилля. Гуляв по ліску. В цей час там заступник начальника Бершадської міліції кохався із жінкою співробітника. Вася побачив пістолет в кобурі, дістав, почав роздивлятись. Мєнт побіг до нього, а той вистрелив від страху і вбив. Жінки Вася не чіпав, тільки забрав духи: мєнт купив коханці нарозлив прямо в чекушку. Вася подумав, що то горілка. Попробував, що ні, й подарував мамі. А пістолет поніс до знайомого, в якого був обріз, порадитись, де брати патрони. Той видурив у нього пістолет на свій обріз. І цього Васю судять за вбивство мєнта, підприємця - з обрізу й ще за два одеських трупи. За міліціонера все одно вишак, то ще накинули три нерозкритих вбивства.

Мєнти з ним попрацювали, й він в усьому зізнався, але адвокат цього в скарзі не написав. Пояснив, що йому треба допрацювати, нехай моя Амністія про це пише, але на нього не посилається. Від цього моменту адвокатів став ненавидіти більше, ніж суддів. Васю розстріляли, але коли він ще був живий, до мене прийшла його мама й принесла корзину яблук. Сказала, що в неї більше нічого немає і вона хоче, щоб я їх їв. Не знав, як себе вести й що робити.

Коли його розстріляли, його маму в наручниках менти привели до сільради дивитись фільм про нього, знятий вінницькою журналісткою, про те, який він злочинець... А в кінці журналістці вручили грамоту і повідомили, що сина стратили... Жах. Потім пішли інші справи, і я почав знайомитись з депутатами, бо зрозумів, що не встигну. Поки одного захищаю, іншого - розстріляють. Помічниця одного депутата якось передала мені копію автореферату із закритого захисту дисертації на тему "Смертна кара в Україні: кримінальне правове й криміналістичне дослідження" доцента мінтовської академії Ольги Шевченко. Вона з цифрами і фактами доказувала, що вища міра - брєд. Вона не зменшує злочинність, а псує імідж України й її треба відмінити. Це вже були слова не Гройсмана, а вченого.

Оприлюднити це допомогла Алла Єрьоміна, журналістка з "Дзеркала тижня". Ми пішли до тієї Шевчук й показали дисертацію. Вона побіліла, але сказала, що помилялась, коли кращим вчинком життя вважала цю дисертацію, бо тепер вона краще піде з міліції, але правду скаже публічно.

В газеті вийшло два матеріали, і я став популярний, але не міг зібрати 46 підписів депутатів під клопотанням до Конституційного суду про скасування смертної кари. Вони казали, що проти, але підписати не можуть, бо хочуть переобратись. Головатий лише не боявся, а другий - це Василь Костицький, він був проти із релігійних міркувань. Вони й зібрали ті підписи. Суд питав думки Президента, голови ВР, прем'єр-міністра - і всі не підтримали скасування. Але Конституційний суд тоді міг дозволити собі вчинити законно. Він був щойно створений, мав авторитет й одноголосно відмінив смертну кару.

"Я думав, що ось нарешті я буду різати трупи"

- Чому після цього не повернувся в патологоанатомію, адже справу завершив, а створив Вінницьку правозахисну групу й вийшов з Амністії?

Фото: 20minut.ua

- Я теж думав, що ось нарешті я буду різати трупи, але через пару місяців з'явились біженці, а там стільки страждання. Амністія розкололась через ставлення до прав гомосексуалістів. Одна з наших була лесбіянкою зі Львову, й Маринович не міг уявити, що відкрита лесбійка може бути вибраною й представляти організацію. Але у Львові була сильна група, багато працювали. Наша вінницька група стала на їхній захист, почався розкол. Призначили з'їзд, щоб виключити мене й ту дєвушку із організації. Приїхали з Лондона. Сказали, що демократія - це пєз..то, але не можна діяти проти принципів організації, інакше нас розпустять. А тоді вже було два офіси в Києві, люди отримували зарплату. Їм було, що втрачати, й нас поновили. Після цього Маринович пішов з Амністії, і я його за це поважаю.

Гройсман - єдиний справжній правозахисник серед пріхлєбаїв і шакалів, які насправді є агентами мусоріата і контори— Володимир Нестеренко, письменник

Я пішов з організації пізніше, бо не хотів сваритись з двома друзями, які мали різні погляди й чекали, на чий бік я пристану. Ми допомагали направити в Страсбург справу Уханя, над яким знущались в тюрмі, й так зачепились за захист ув'язнених. Розробили методику звільнення начальників тюрем. Казали його вищому шефу, що матиме від нас проблеми, поки його не звільнить. Ми вносимо страх в систему. Провели аналіз, чому катують в тюрмах. В період слідства ще зрозуміло - має показати, де труп закопав. А виявилось, що знущання в тюрмі теж має сенс. Зеки не просто сидять, а працюють. Те, що дві третини ув'язнених не можуть забезпечити роботою - це брехня. Не працюють тільки інваліди, породіллі, дуже блатні, бо за них платять й просто блатні - чиновники-хабарники. У тюрмах сидить 130 тисяч й ще 105 тисяч в колоніях. З них, може, тисяч 5 не працюють. Решта ху...ть 40 годин на тиждень, як милі - за чорний нал для начальника тюрми. Він платить в прокуратуру й нагору по своїй вертикалі, але все одно має гарні доходи. Утримання в'язниць на державі, в паперах у них - збитки, а в реальності дохід по 1000 гривень з кожного зека. Колонія на 200 чоловік - це мільйон 200 тисяч гривень щомісяця.

2010 року ми святкували 15-річницю випуску з університету у шикарному заміському ресторані. Питаю офіціанта: чий бізнес? Ккаже, був начальника стрижавської колонії Магомаєва, а тепер він його продав заступнику прокурора Шубіну. Зараз він загинув в автокатастрофі. Офіціант не знав, хто я, й що воюю з Магомаєвим. Його засудили за незаконний бізнес, хоча ми вимагали й за катування. Я пишаюсь, коли мені таке вдається зробити.

- Начальник тюрми не намагався з тобою домовитись, щоб мовчав?

- Мене били люди від Магомаєва, але пробували й домовлятись. Магомаєв мав спільний бізнес із тодішнім мером Вінниці. Від нього до мене прийшов представник, єврей. Я теж єврей й мусів його слухати, бо такі єврейські правила. Мов ляв, я щемлю Магомаєва, а це їхній бізнес-компаньйон. Може, в мене хто сидить, чи я гроші хочу - питав, що мені конкретно треба. Я погодився дати задній хід справі й навіть публічно похвалити начальника тюрми, якщо він припинить тортури, закриє ракети в тюрмі - шкідливе виробництво дров'яного вугілля. Й наведе лад в лікарні, в якій нікого не лікували. Вони не погодились. Тоді ми у дві німецькі газети передали фото, як українські зеки ху...ть на них. В Магомаєва був наближений зек на прізвище Совач й бригада надійних зеків, які не втечуть. Їх без охорони відпускали рубати ліс, а Совач за ними стежив. На зоні робили нелегальну продукцію - здоровенні котушки для трансатлантичного кабелю. Кабель німці замовляли в Голландії, а котушки у нас. Дерево ліве, робоча сила безкоштовна. Всі гроші по кишенях. На фото зеки й котушки з логотипами німецької фірми. Німці розірвали договір й відмовились від товару. На території тюрми залишилось біля 100 котушок, яких по документах ніхто не робив. За півроку до кінця свого строку Совач посварився з Магомаєвим і втік.

Магомаєв не став це розголошувати, бо розумів: якщо Совача зловлять, він розкаже про нелегальний бізнес. Відмічав, що він є, й тільки за 10 днів до його офіційного звільнення це викрили. Магомаєв пішов під суд, але не за тортури, бо він їх проводив в інтересах системи.

Фото: facebook.com/dimzonua

Б'ють і катують, щоб в'язні працювали безкоштовно, як раби, й були залякані, бачили, що роблять з тими, хто протестує. Прокурор мінімум раз на тиждень буває в тюрмі, він не міг не бачити виробництва велетенських котушок. Але, якби у нас був громадський контроль й начальник тюрми не знав, хто до нього приїде, то заї..ся б платити хабарі. Тому треба міняти систему, а не просто наводити лад в окремій колонії. Це як не можна вилікувати рак, вирізуючи пухлину - вилізе в іншому місці.

- Ця система формувалась десятиліттями.

- Не треба ображати тюрми 1970-80-х. Із теперішніми це різні речі. Тюрми - державна власність й державне виробництво, але їх негласно напівприватизували. Ті, кому вони належать, не мають обов'язку дбати про них, бо вони державні, але отримали право розпоряджатись прибутками. Таке ж з державними шахтами, коли вони отримують дотації від держави, а вугілля продає приватна компанія. Україна пішла викривленим шляхом приватизації, й еліта зацікавлена, щоб все залишалось, як є. Україна стала страшним бізнес-проектом, де державні гроші перекладають в приватну кишеню. Тому ми пішли в це кафе, а не в сусіднє, яке належить вінницькому судді, а зареєстроване на підставних осіб. Я не ходжу в ресторани системи, бо не хочу її таким чином підтримувати.

Кіт и ножик

Залишає десятку офіціантці на чай й біжить на з'їзд правовиків, бо ще має там виступ. Ввечері зустрічаємось, бо маємо продовжити розмову. Дмитро запрошує до себе до дому. Дорогою заходимо в продуктовий маркет. Гройсман купує котячі консерви, хліб, сир, йогурти. Беру пляшку мінералки й капронові колготки. Дмитро забороняє мені платити, за мої покупки розраховується сам.

- Дружина на чергуванні, вона працює в лікарні. Дома кіт і син. Давіду 19, і він може на тебе задивитись. Він у мене рано почав із жінками.

Підходимо до невеликого двоповерхового будинку за мерією в центрі Вінниці. Одразу попереджає, що речі треба буде сховати, бо кіт їх помітить. З порога чути котячий запах. Дмитро гукає сина й каже, що прийшов з тьолкою, "яка буде в нас ночувати". Показує дім. На другому поверсі охайна вітальня, кімната сина та спальня, яка через стоси паперів нагадує робочий кабінет. У шафі колекція з кількох десятків котячих статуеток. Їх Гройсман привіз із подорожей, частину подарували друзі.

Давід знайомиться й йде в свою кімнату. Спускаємося вниз.

Насправді, перший поверх - це напівпідвальне приміщення, переобладнане під затишну кухню. Гройсман викладає на стіл куплені харчі, дістає з холодильника яблука. Із круглої залізної коробки пригощає горішками й сухофруктами. Каже, що американські.

- Нагадай, про що ми там говорили. Про роль ЗМІ для захисту прав людини? Але це все х..ня! Я тобі розкажу про Лисенка, Вавілова, Вернадського, Менделя. Ти чула? Мендель вивчав, як цвіте конюшина, й розробив підґрунтя науки, яку ми тепер називаємо генетикою. В Радянському Союзі до 1937 року вона прекрасно працювала, поки не з'явився вчений-політик, який сказав, що генетика - це х..ня, а люди які нею займаються - вороги народу. Його звали Трохим Лисенко. Він казав повну маячню, але за ним була партія. Казав, що мушки беруться не з генів, а з болота. Якщо корові, її дитині відрізати ногу й так робити завжди, то десь в 501 поколінні будуть народжуватись телята без ноги. Нормальні люди розуміли, що це брєд, але тих, хто думав інакше - знищували. Так розстріляли Вавілова. Є книжка "Люди в білих халатах" про те, як знищували вчених. Почитай. Я веду до того, що порушення прав людини беруться від темноти й відсутності контролю, а не тому, що люди погані. Якщо ти візьмеш ніж чи, напевно, я, бо він до мене ближче лежить, - і я заріжу тебе, то це не буде порушення прав людини, розумієш? Тільки нахер надо. Це хороший ножик, а його конфіскують.

Фото: facebook.comdimzonua

- А ти його помиєш.

- Ой, давай я краще заберу ножик від тебе. Це я тебе веселю, щоб не заснути. На годиннику перша ночі. Давай сумочку заберу, бо котик крутиться, а ти для нього точно пахнеш дєвочкою, обісцить. Так от, якщо я тебе вб'ю, це з точки зору прав людини не буде порушення прав людини. Бо вони виникають й порушаються тільки в системі координат, де є держава. Якщо об'єкти рівні, як ми з тобою, то це пєчалька, сука ти чи я, але не порушення прав людини. Інша річ, якщо це зробить держава. Але в держави, окрім обов'язку не вбивати, є ще обов'язок захищати від осіб, які посягають на життя, свободу чи обмежують свободу слова. Держава має не тільки не зазіхати на твої права, а й захистити тебе від моїх зазіхань. Справа з Гонгадзе. Не було на час розгляду прямих доказів, що вбили агенти держави. Держава не хотіла розслідувати, а якщо не хотіла, то порушила право Гонгадзе на життя, не виконавши позитивного зобов’ язання щодо розслідування його смерті.

Потрібен дихлофос

У держави є монополія на насилля, обмеження волі, на податки, бо не буває приватних податків, на зовнішні політику й захист. А будь-яка монополія завжди тяжіє до консервації ситуації, бо вона вигідна монополісту. Чим більша монополія, тим владі легше її використовувати для власної мети. Тобто наступає повна корупція. І, якщо в країні такі мухи, як у Лисенка, які з'являються з болота, то потрібен дихлофос. Він винайдений. Свій Україна не винайде, їй треба взяти існуючий й застосувати. Все, пі..дєц, крапка.

Дімка - найвідважніша людина зі всіх, кого я знаю. Він добре знав й усвідомлював, яка в нього хвороба, але не зважав на це. Жив так, наче у нього по переду вічність, а не кілька жалюгідних років. Його хитав вітер, але він був сміливий. Робив те, що мав робити, й нікого не боявся— Тетяна Монтян, юрист

Дихлофос - це обмеження монополізму. Держава може бути присутня тільки там, де без неї не можна - армія, ефективна поліція, сфери держстану - загси, БТІ й їхні аналоги, збір податків. Якісь спільні стандарти - скільки радіації може бути у воді, яка температура у будинках, які нам здають. Освіта, наука, культура, преса не можуть бути державні, бо це повна ху...ня. Навіть в медицині держави не треба стільки, як в нас.

В болтушці дихлофосу є прозорість. Те, що робить чиновник, має бути доступне кожному. Якщо я видав тобі довідку, що це твій будинок, то це не має бути мєждусобойчик, який охороняється якимось законом про приватність. Кожен може дізнатись, чий це дім, якщо ти вважала за потрібне довести це до відома держави. Це не той випадок, коли двоє пої...лись і не хочуть розказувати. Вони мають на це право, а якщо це між особою й державою - таємниці бути не може.

Фото: ilikenews.com

Україна зробила вперед великий крок у захисті прав людини, коли в 2004 році прийняли Конституційну реформу. Парламенту дали багато повноважень. Зробили катастрофічний відкат назад, коли її відмінили. Але Бог не фраєр. Думаю, що все вернеться на своє місце.

Даю 30%, що Україна як держава зможе існувати. Якщо вона буде, то посади президент, такої як тепер, не буде. Його роль має бути зведена до мінімуму - дати орден, поїхати за кордон випити віскі, помилувати того, хто в тюрмі хворий й ми за..лись його лікувати. Це відбудеться, й люди будуть більше мати прав, як тільки в країні одна людина одноосібно перестане натиском одної кнопки призначати й звільняти. Зараз в Україні менше свобод, ніж за СРСР, але більше прав, зокрема на релігію, свободу слова й так далі.

Дзвонить мобільний. Дмитро просить вибачення й бере трубку. Говорить російською.

- Да, мам, привет , сижу на кухне с девочкой, с одной девочкой . Замуж выйти нет, жениться нет, а говорить с тобою - да, если это до одной минуты. Нет , сейчас не надо, давай про это завтра. Я сейчас не хочу об этом говорить.

Мовчки слуха є й разів сім повторює "да".

- Я потерял интерес к нашей беседе. Всё, пока, мама.

- У мене дуже тяжка мама. Ти вже засинаєш. Розкажу про мій найбільший успіх, чим я справді пишаюсь, й відстану від тебе.

"Я розмножився"

2003 року до мене прийшов Толя Кулик з Шаргорода, такий за 40, простєйший класичний бідовий селянин. Він попав під гарячу руку дрібного місцевого мусора. Той з іншим мусором його покалічили й зробили ходячим інвалідом. Через день він попав в лікарню. В таких випадках лікарі пишуть так, що покривають мєнтів. А там був або порядний лікар, або такий, якого підзаї...ли мєнтовські безпрєдєли. Він в дрібницях описав пошкодження. З таким документом не було сумніву, що Толю відпиз...ли мєнти. Толя прийшов до мене, й я вирішив, що можна поборотись. А ні - то підемо в Страсбург й там переможемо. Спочатку Толіком рухала помста. Він відмовився від грошей, які пропонували, щоб припинив судитись. Мої клієнти в таких випадках їх часто беруть, бо вони бідні люди. Навіть мені пропонують з цих грошей чуть-чуть. Це смішно, але людину не заставиш стати героєм.

Фото: facebook.com/dimzonua

Потім в Толіку прокинулась злість. Він став цим жити. Його вигнала дружина. Казала, треба свині вирощувати, а не по судах бігати, все село сміється. Толік не відступив, й от через пару років приходить він до мене й каже, що в їхньому селі два відморозки зґвалтували жінку, засунули їй туди ніжку від стільця. Вона стала інвалідом, а ґвалтівники відкупились. Може б, я поміг. Поміг, ґвалтівників посадили, й вони досі сидять. Кажу, Толя, це не тому, що я поміг, а тому, що ти розказав. Він потім ще підкидав історії, й навколо нього почали збиратись люди. Він став місцевим правозахисником. Простий, не має освіти. Але люди кажуть, якщо в нас щось, то ми йдемо до Толі. Він нам розповідає закони. Толя у них пі...ец який гуру в юрпитаннях. Оце моя перемога. Нехай не якісно, але я розмножився. Хоч між мною й Толіком різниця, як між віскі й самогоном. Але забухати можна від того й іншого.

Стелить мені у вітальні, йде в свою кімнату. Каже, що ще годинки дві має попрацювати з матеріалами сьогоднішнього з'їзду. Наступного ранку снідаємо з дружиною Дмитра Світланою. Вона привітна, весь час посміхається. Миє посуд, годує кота й варить каву, робить чай. Каже, що Дмитро додому кого попало не приводить. Зауважує, що купив її улюблені йогурти.

- Не завжди можна допомогти, коли відбувається щось жахливе, - сказав Дмитро, коли ми прощалися. - Але потрібно хоча б намагатись, хоча б осудити і комусь розказати про це – друзям, родичам, дітям. Щоб їхній компас ніколи не збився, щоб система координат добра і зла підтримувалась. Для цього не потрібен Бог. Достатньо здорового глузду.

Знаєш, навіть, якщо ти нічого не напишеш, то це нічого. Колись може трах...ся з якимось чуваком, закурите, й ти йому скажеш, що брала інтерв'ю в одного придурка й він мені таку й таку ху...ню розповідав. І це вже буде класно, бо інформація пошириться. Навіть думка - це теж дія. А я не ображусь на тебе ніколи. Це точно.

Це останнє, що він сказав мені, дивлячись в очі.

Фото: facebook.comdimzonua

ДОВІДКА

Дмитро Гройсман народився в родині лікарки та інженера, що були іудеями. Вивчав Тору, готувався до урочистого читання в Синагозі в 13 років за іудейським звичаєм, але відмовився. Казав, що є атеїстом. Вивчився з відзнакою у Вінницькому медичному університеті на лікаря-патологоанатома.

21-річним захопився правозахистом і створив вінницьке представництво міжнародної організації Amnesty International . 1998-го - Вінницьку правозахисну групу, яка захищала права біженців, ув'язнених та людей, що зазнали тортур в міліції. Допомагав отримувати політичний притулок членам російської націонал-більшовицької партії.

Завдяки йому звільнений Магомед Магомаєв, начальник Стрижавської колонії у Вінницькій області, відомий своїми садистськими нахилами. Невдовзі Гройсмана побили двоє невідомих в під'їзді будинку. Письменник і колишній ув’язнений Володимир Нестеренко називав Гройсмана “єдиним справжнім правозахисником серед «пріхлєбаїв і шакалів», які насправді є агентами «мусоріата і контори».

Автор фрази: “Якщо закон порушує права людини — до біса закон”.

Помер 5 серпня 2013 року від вродженої хвороби серця. Про неї написав у своєму блозі за 4 роки до того, зазначивши, що за прогнозом лікарів, йому залишилося жити 5-6 років.

Того ж року Гройсман розмістив на своїй сторінці у LiveJournal зображення статуетки, чоловічий статевий орган якої лежить на Конституції. Також відсканував листівки німецького фонду з боротьби зі СНІДом з ілюстраціями безпечного сексу, приписавши під ними: “Український міліціонер! Спілкуючись з начальником і громадянином, дотримуйся техніки безпеки”. За це його звинуватили в поширенні порнографії та нарузі над державними символами. В квартирі правозахисника провели обшук, вилучили комп'ютери та листівки. В день похорону Гройсмана 7 серпня 2013 року відбулося 73-є засідання за цією справою. 12-го серпня було оголошено вирок суду, яким Дмитра повністю виправдали.

Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter