Я довго намагався зрозуміти для себе, що ж за покоління наразі широкими колонами йде у владу. Спробувати – за всієї розмаїтості обличь у цих колонах – второпати, що їх всіх єднає. Знайти ключове слово, яке їх описує. І раптом мене осінило – Зеленський відкрив в Україні добу політичних серферів! Ці люди не переймаються побудовою складних конструкцій, їм ментально чужі як середньовічні галери (надто важко веслувати), так і сучасні авіаносці (надто важко керувати). Вони не з тих, хто намагається визначати далекосяжні цілі та наполегливо йти до них, навіть проти течії та всупереч зустрічному вітру – вони ті, хто опановує хвилю. І не важить, це модна хвиля боротьби з корупцією, скорого завершення війни, диджиталізації чи зниження тарифів – головне, аби ця популістична хвиля була. Звідси віра політичних серферів у прості – як дошка для серфінгу – відповіді на складні питання.
Одним з таких непростих питань є народовладдя. В перебігу президентської кампанії нині чинного глави держави #ЗЕкоманда активно експлуатувала народовладдя як передвиборче гасло. Відповідаючи на запитання Радіо «Свобода» про те, яким буде його перший указ на посаді глави держави, тоді ще фаворит президентських перегонів Володимир Зеленський відповів: «Це буде указ, яким буде затверджено план дій із запровадження в Україні справжнього народовладдя». Тепер очевидно, що «не так склалося, як гадалося» (першим актом, який підписав президент Зеленський став Указ «Про прийняття повноважень Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України»), але якраз у цьому немає жодної проблеми: було б дивно, якщо б перші укази новообраного президента були б не про кадрові призначення, а про «План дій із запровадження справжнього народовладдя».
Втім відкладати на безрік бодай серйозне обговорення можливих форм та засобів прямої участі громадян в управлінні державою теж не варто. На відміну від сусідніх Росії, Білорусі і навіть Польщі, Україна тяжіє до егалітарної, «горизонтальної» моделі організації суспільства та управління суспільними процесами. Підтвердженням цьому є і Майдан, і безпрецедентний добровольчий та волонтерський рух, і врешті-решт вибір на президентську посаду контрсистемного та підкреслено егалітарного кандидата, який талановито грав (і продовжує грати) роль «свого хлопця», Володимира Зеленського.
Але що ми наразі знаємо про уявлення #ЗЕкоманди та її лідера про народовладдя? Знаємо, що вони воліють активніше використовувати інститут всеукраїнського референдуму, зокрема збираються винести на нього питання взаємин з Росією, НАТО та ЄС. Знаємо, що воліють модернізувати інститут петицій. Зокрема, президент публічно обіцяв «звертати увагу» на неформальні відеопетиції, що набирають певну кількість лайків чи переглядів. Головний ідеолог #ЗЕкоманди Руслан Стефанчук також згадував про намір узаконити інститут «народної ініціативи», коли визначена конституцією чи законом кількість виборців отримає право вносити до парламенту законопроекти, а також інститут відкликання можновладців та народного ветування «несправедливих державних рішень». Про конкретні форми імплементації цих ініціатив наразі нічого невідомо.
Але чи зводиться сучасне народовладдя до окреслених вище форм? Однозначно ні. Головна «фішка» прямої демократії у цифрову добу – можливість не просто час від часу питати думку виборців про те чи те рішення (яке зазвичай готує доволі обмежене коло експертів та політиків), а й залучати до розробки цих рішень в буквальному сенсі мільйони людей. Славнозвісний вираз “We the people”, з якого починаються десятки конституцій від Основного закону США, ухваленої 1787-го року, до перехідної Конституції Південного Судану, ратифікованої 2011-го, набуває в цифрову добу принципово іншого звучання. Якщо раніше народ (“the people”) не мав іншого вибору як діяти через своїх представників, а потім на референдумі затверджувати чи відхиляти рішення, яке ці представники ухвалили, то зараз цифрові технології дозволяють творити дійсно «народні» конституції та закони.
І якщо у 2011 році пропозиції до проекту основного закону Ісландії, який зажив слави першої у світі краудсорсингової конституції, усі охочі надсилали до Конституційної Ради ще мейлом, то п’ятьма роками пізніше конституцію Мехіко (столиця Мексики нещодавно отримала свою Carta Magna) вже готували за допомогою онлайн платформ Change.org та PubPub, а також 300 підключених до інтернету мобільних комп’ютерних кіосків, які пересувалися містом і допомогали взяти участь у конституєтворенні мексиканцям, які не мали комп’ютера чи навіть не вміли ним користуватись. Цифрові технології дозволили долучитись до написання конституції Мехіко у той чи інший спосіб 280 тисячам мешканців мегаполіса. Для порівняння – традиційні конституанти включали від кількох десятків до кількох сотень осіб.
Тому, якщо «держава у смартфоні» для ЗЕкоманди не просто красиве гасло, а справжня пристрасть (passion), на часі запускати всенародну онлайн дискусію про те, як нам далі жити разом, яку Україну ми хочемо побудувати і залишити своїм дітям, де сподіваємось на участь та допомогу держави, а де воліємо, аби вона нам просто не заважала і не втручалась у наше особисте життя. Чи завершиться ця дискусія розробкою нового суспільного договору, формалізованого у новій Конституції України, питання відкрите. Але те, що така дискусія давно назріла, оскільки «експертні спільноти» та політики давно не знаходять адекватних відповідей на фундаментальні виклики, перед якими стоїть Україна, для мене очевидно: достатньо вчергове пересвідчитись у критичній недовірі, яку українці демонструють до владних інституцій. Воднораз маю сумніви, чи зможуть сучасні політичні серфери опанувати цунамі справжнього народовладдя. Втім щиро зичу їм успіху у цій непростій вправі.