В контексті «виборів», котрі зараз Москва імітує на окупованій нею території Донбасу, 30 жовтня 2018 року Рада Безпеки ООН провела чергове засідання. Обговорення звелось лише до виступу промовців без спроби ухвалити якесь рішення – проект резолюції Ради Безпеки ООН ніким не вносився.
Дуже цікаво спостерігати, наскільки відрізняється риторика українських дипломатів, коли вони виступають перед закордонними колегами, від їх промов для внутрішньоукраїнського споживання.
Так, наприклад, напередодні засідання Радбезу речник постійного представництва України при ООН повідомив «Укрінформу», що «Україна та її партнери неодноразово заявляли, що, в разі їх проведення, Росія грубо порушить взяті на себе зобов’язання в рамках Мінських домовленостей, а самі по собі так звані вибори є нікчемними».
Але ж хіба Росія коли-небудь брала на себе якісь зобов’язання в рамках «Мінських домовленостей»?
Саме тому в ході засідання Ради Безпеки ООН дипломати закликали РФ лише «використати свій вплив на сепаратистські структури Донбасу з метою виконання ними мінських домовленостей». Про російську агресію щодо України пригадала лише представниця Польщі й то виключно в контексті анексії Криму.
Коли буде наступна фаза агресії?
Як засвідчує брутальна шпигунська активність Росії в Західній Європі та США, санкції керівництво РФ не любить, але і не особливо боїться. Транзит територією України російського газу до європейських споживачів – ось що важливо.
Загроза припинення поставок газу через ескалацію російсько-українського конфлікту стало, можливо, головним чинником, що зупинив наступ російських військ під час гарячої фази російсько-української війни 2014-15 років.
Однак запуск 2-ї гілки магістрального газопроводу «Північний потік» наприкінці 2019 – початку 2020 року, після чого загальна потужність двох ниток досягне 55 млрд. куб. м на рік, може суттєво вплинути не тільки на доходну частину бюджету України, але й на безпекову ситуацію в регіоні.
Але годі сподіватись почути в ході засідання Ради Безпеки ООН прогноз того, як вплине на поведінку Росії введення в експлуатацію «Північного потоку – 2».
І, на жаль, ніхто з офіційних представників України не згадує Будапештський меморандум, підписаний 5 грудня 1994 року президентом України Кучмою, президентами Російської Федерації й Сполучених Штатів Америки та прем’єр-міністром Великої Британії.
На відміну від так званих «Мінських угод», Меморандум формулює єдиний можливий шлях вирішення нинішнього російсько-українського конфлікту.
Договір дорожче зброї
Права та обов’язки сторін фіксуються не в меморандумах, а в договорах, які через те й підлягають ратифікації парламентами в демократичних країнах. Саме тому «Будапештський меморандум» не проходив процедуру ратифікації – він не встановлює жодних прав чи зобов’язань, а лише декларує повагу підписантів до Статуту ООН і принципів Заключного акта Наради з безпеки та співробітництва в Європі.
Офіційно «Будапештський меморандум» називається «Меморандум про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї» й був підписаний у зв’язку з тим, що Закон України від 16.11.1994 «Про приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 1 липня 1968 року» містив ось таке застереження: «Цей Закон набирає чинності після надання Україні ядерними державами гарантій безпеки, оформлених шляхом підписання відповідного міжнародно-правового документа».
Що таке «гарантії безпеки», і який відповідний міжнародно-правовий документ мав бути у зв’язку з цим підписаний, ніхто до пуття не знав. Закон був тоді прийнятий на тлі жорсткого протистояння між президентом Леонідом Кучмою та головою Верховної Ради Олександром Морозом.
Тим не менш, стаття 4 Будапештського меморандуму може бути застосована до сьогоднішніх реалій і слугувати дороговказом до вирішення російсько-українського конфлікту. Адже підписанти Меморандуму «підтверджують їх зобов'язання домагатися негайних дій з боку Ради Безпеки Організації Об'єднаних Націй з метою надання допомоги Україні як державі-учасниці Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, що не володіє ядерною зброєю, в разі, якщо Україна стане жертвою акту агресії або об'єктом погрози агресією з використанням ядерної зброї».
Проте, ускладнює ситуацію та обставина, що агресором є не просто один з підписантів «Будапештського меморандуму», але країна, яка є постійним членом Ради Безпеки ООН. Тому останнім часом і лунають голоси, що принципи, закладені в основу ООН, себе вичерпали й методами колективної дипломатії неможливо покласти край порушенням міжнародного права з боку постійних членів Ради Безпеки, яким є Росія – з огляду на можливість застосувати «вето» на будь-яке непроцедурне рішення Ради Безпеки ООН.
Але чи так це?
Думається, що засоби впливу на країну-порушника, передбачені Статутом ООН далеко не вичерпані. А довготривале порушення Російською Федерацією частини 4 статті 2 Статуту ООН («Усі члени Організації Об’єднаних Націй утримуються в їх міжнародних відносинах від загрози силою або її застосування») спричинене, передусім, тим, що досі міжнародне співтовариство не визнало Росію учасником конфлікту на Сході України.
У разі визнання Росії учасником спірної ситуації вступить у дію частина 3 статті 27 Статуту ООН, що регламентує порядок голосування в Раді Безпеки ООН. А саме – «сторона, що бере участь у спорі, має утриматись від голосування при прийнятті рішення».
Таким чином Росія буде позбавлена можливості накласти вето на рішення, спрямоване на припинення бойових дій і повернення Україні окупованих територій. При цьому, відповідно до статті 33 Статуту ООН, «сторони, що беруть участь у будь-якому спорі, продовження якого могло б загрожувати підтриманню міжнародного миру й безпеки, мають, перш за все, намагатись розв’язати спір шляхом переговорів, обстеження, посередництва, примирення, арбітражу, судового розгляду, звернення до регіональних органів чи іншими мирними засобами на свій вибір. Рада Безпеки, коли вона вважатиме це за потрібне, вимагає від сторін розв’язання їх спору за допомогою таких засобів».
Через офіційне визнання Росії учасником спору з Україною з’явиться реальна можливість прийняти рішення Ради Безпеки ООН, спрямоване на припинення російсько-українського конфлікту й ліквідацію його наслідків, а також примусити Росію до відшкодування збитків, завданих нею як Українській державі в цілому, так і окремим її громадянам, через міжнародну судову процедуру.
Але для цього керівництву України замість повторення мантр про безальтернативність «Мінського процесу» потрібно, по-перше, звернутись до Сполучених Штатів Америки та Великої Британії з проханням пояснити їх тлумачення статті 4 «Будапештського меморандуму»: чи вважають вони, що взяли на себе обов’язок домагатися негайних дій з боку Ради Безпеки ООН з метою надання допомоги України в разі лише ядерної агресії, чи ці гарантії поширюються й на агресію проти нашої держави із застосуванням звичайних озброєнь?
А, по-друге, в Раду Безпеки ООН давно вже треба було внести проект резолюції з визнанням факту збройної агресії Російської Федерації проти України.
Безсумнівно, ситуація, коли агресором є постійний член Радбезу, є непростою як з міжнародно-правової, так і з політичної точки зору.
Але без визнання Росії стороною конфлікту міжнародним співтовариством і, як наслідок, застосування до Москви положення статті 27 Статуту ООН, чи навряд вдасться припинити російську агресію проти України політико-дипломатичними методами.