Друзів творчості маестро зібралось багато: натовп за якісь пігодини заповнив зал, і, здавалося, поглинув усе свіже повітря. До самого початку інтро думки були лише про одне – повернути до себе вентилятор на краю сцени – обов’язковий атрибут кожного виступу Стіва. Мрії про вентилятор розтанули разом із першими магічними звуками інтро. Із напівмороку на сцені виринають постаті музикантів: татуйованого драмера Джеремі Колсона, темношкірого басиста з довгими дредами Філіпа Байно, гітариста Девіда Вінера у білосніжній сорочці з вишивкою на рукавах (майже-таки українська вишиванка). Нарешті яскраві струмені світла заливають сцену, на ній матеріалізується Його Величність – маестро Стів Вай. У великому чорному капелюсі, темних окулярах і чудернацькому вбранні він схожий на фокусника, у якого замість чарівної палички – гітара.
В руках у Стіва з цього інструменту ллються не лише звуки, з нього, наче із гігантського брандспойта ллються енергія, драйв і почуття. Багато-багато почуттів, які з’являються на обличчі музиканта з кожною новою нотою. Це справді вражаюче видовище доповнюється ще й танцювальними рухами: часом плавними та ніжними, часом – різкими і наелектризованими.
Дійство по-справжньому заворожує: зміни гітар, костюмів, поглядів, рухів, ритмів, настроїв. Зі стану легкого трансу натовп виводить чергова зміна образу Вая: маестро виходить у костюмі робота: плащ і шолом із безліччю лампочок, червоні лазери на пальцях. Ніби тільки-но вистрибнув на сцену із якогось фільму у стилі кіберпанк.
Однак не лише Стів цього вечора дивує зал. Невеличка імпровізація ударника Джеремі Колсона на прасувальній дошці, підставці для клавіш та підлозі стає ще однією родзинкою вечора.
А вечір починає наближатись до свого завершення. Все ближче і ближче з кожною піснею аж до «For the Love of God» і «Taurus Bulba». Стів востаннє за сьогодні з усмішкою оглядає зал. У прищурених очах видно вдячність, яку неможливо виразити словами. Тільки музикою і натхненням, що нам подарував містер Вай на цьому неймовірному гітарному святі.
