Масштаб виконаної роботи заслуговує на вдячність, і я хочу сказати про це раніше, ніж про решту. За цією видимістю стоять Український інститут книги, Український інститут, Мистецький арсенал, Goethe-Institut і Федеральний центр політичної освіти Німеччини, видавці та перекладачі. Розмови з Оленою Одинокою, яка відповідає в УІК за міжнародну співпрацю, та Ольгою Петришин, керівницею напряму «Література» Українського інституту, нагадали, скількох зусиль коштує те, що відвідувачеві здається самозрозумілим: узгодити десятки домовленостей, утримати зв’язки, привезти людей і книжки з країни, над якою п’ятий рік закрите небо. Їм та всій команді стенда належить велика подяка. І саме тому, що цей результат є, перед українською присутністю за кордоном можна ставити амбітніше завдання, ніж просто бути присутніми.
У 2022 році, коли ярмарок зачинив двері перед російськими державними структурами, український стенд був подією. У 2026-му він — частина ландшафту. Це успіх, і саме тому настав час для питань, які подія дозволяла відкласти: що тут читають, навіщо і що залишиться, коли привід мине.
Канон війни і його форма
Помітність військових стендів і повторюваність воєнної тематики подекуди створювали відчуття перенасичення. Я не маю на увазі, що про війну говорили забагато: про неї не можна говорити забагато. Я маю на увазі інше, і тут варто розрізнити три речі, які легко змішати: що і як пишуть українські автори; що добирають і показують інституції; чого чекають видавці й читачі за кордоном. Ця колонка — про друге й третє і про те, як вони повертаються до першого.
За понад чотири роки великої війни українська література виробила власну воєнну естетику, і ця естетика, здається, вичерпує себе — не як можливість письма, а як канон, як те, чого від української книжки чекають. Принаймні наразі.
Її легко впізнати. Документ, щоденник, фрагмент, список. «Словник», у якому слова втратили довоєнні значення. Короткі анонімні історії про «жінку, яка». Вірш, що відмовляється від метафори, бо поряд із фактом метафора видається нечесною. Література, у якій біографія автора є гарантією тексту.
Ця естетика була необхідною: шок потребував форми, адекватної шокові, і фрагмент нею став. Але шок — це подія, а війна — тривалість, і форма, знайдена для першого удару, не зобов’язана залишатися формою п’ятого року. Проблема не в документі чи фрагменті — вони можуть бути і механічними, і винахідливими, і судити про це можна лише над конкретною книжкою. Проблема в тому, що вони стали очікуваними. Те, що у 2022-му було відкриттям, у 2026-му ризикує стати жанровою конвенцією, яку письменник виконує, бо цього від нього чекають — удома і ще більше за кордоном.
Європейський видавець хоче «голосу з-під обстрілу», і український автор, навіть той, хто давно хотів би писати про інше, чує цей запит дуже добре. Я пишу це не з висоти: сам знаю, як легко цей запит стає внутрішнім. Так письменницька біографія заступає художню форму, а читання перетворюється на жест солідарності.
Українська ситуація тут не унікальна, і порівняння допомагає. Велика проза Першої світової прийшла із запізненням на десятиліття — Ремарк у 1929-му, Селін у 1932-му. Воннеґут написав «Бойню номер п’ять» через двадцять чотири роки після Дрездена і написав її не як свідчення, а як розірваний час і чорну іронію — фрагмент, обраний, а не нав’язаний.
Пауль Целан, народжений у Чернівцях, показав, що після вироку Адорно можлива мова — зламана так, щоб могти далі бути мовою.
Є прецедент і в самій українській традиції, про який варто згадати саме тепер. Тичина 1920 року назвав свою книжку «Замість сонетів і октав»: відмова від успадкованої форми перед обличчям терору, яка сама стала формою. А «Вершники» Яновського — найстрашніша українська книжка про братовбивство — залишаються й однією з найсміливіших за будовою. Великі книжки про катастрофу приходили із запізненням і всупереч очікуваній формі, й українська література вже вміла робити з катастрофи щось більше за свідчення.
Є й ближча аналогія, болісна, бо ми пам’ятаємо, чим вона закінчилася. Боснійська проза дев’яностих — фрагментарна, документальна, геніальна у своїй стислості література облоги Сараєва — мала в Європі кілька років уваги, а потім видавці й читачі рушили далі, і на західній полиці для боснійської книжки залишилося одне місце, і книжка на ньому мусила бути про облогу.
Дубравка Уґрешич, яка відмовилася бути представницею своєї нації й поплатилася за це, писала, як західний ринок вимагав від авторів із Балкан «автентичності» і як ця вимога перетворювала письменника на експонат. Махмуд Дарвіш десятиліттями відвойовував право писати про любов і смерть так, щоб нація не затуляла їх собою. Нам варто знати ці історії, поки ми ще всередині своєї.
І ще одне, найважче. Довкола книжок загиблих авторів — Володимира Вакуленка, Вікторії Амеліної, Максима Кривцова — склалася практика читання, у якій оцінка видається недоречною: рецензії на них здебільшого важко відрізнити від некрологів. Це зрозуміло, і водночас це погано служить самим текстам.
Радянська культура мала свою полицю полеглих молодих поетів: їх видавали, їх вивчали в школі, і їх майже не читали як поетів — біографія заступала текст. Вілфред Овен, убитий за тиждень до перемир’я 1918 року, став великим поетом не тому, що загинув, а тому, що його видавали, редагували, коментували й критикували як поета. Вшанування — це читання, а читання неможливе без права на незгоду.
Тут треба розрізнити дві свободи. Живим авторам потрібна свобода змінити тему, експериментувати, бути іронічними й приватними — без відчуття, що вони зраджують обов’язок. Доробку загиблих потрібна свобода інтерпретації: право бути прочитаним критично, з усіма сильними й слабкими місцями, а не лише вшанованим. Увага, яка вимагає від живих постійно підтверджувати власну травму, а від мертвих — лише свідчити, також є формою контролю, хай і доброзичливого.
Що далі — вирішать самі автори, і в цьому суть. Але література тривалості замість літератури шоку вже існує: переміщення, чекання, двозначність, приватне життя, яке не припиняється навіть тоді, коли, здавалося б, мало б. «Мондеґрін» Володимира Рафєєнка — роман донецького письменника, який перейшов із російської на українську, про переселенця, що вчить мову й утрачає ґрунт під ногами, — написаний ще до великої війни, але це найточніша з відомих мені українських книжок про гібридність досвіду. У нинішніх розмовах про канон їй, показово, місця не знайшлося.
Програма і рамка
Програма стенду давала змогу розширити цей погляд, і це треба визнати. Година за годиною відбувалися розмови про медицину й мораль, дитяче читання, переклад, повернення української класики, матеріальні умови роботи видавців.
Дискусія довкола «Бабиного Яру» Анатолія Кузнєцова повертала до складності свідчення й пам’яті: книжка про німецькі злочини в Києві, написана киянином російською, покалічена московською цензурою й повністю видана лише 1970 року — саме тут, у Франкфурті, після втечі автора на Захід, — це текст, який не вкладається в жоден простий канон, і саме тому такий важливий у Німеччині.
Збереження цієї різноманітності потребує послідовності: щоб книжку обговорювали також через її мову й композицію, а перекладали з інтересу до художнього світу, який вона відкриває, а не лише до обставин, у яких її написано.
Варто, однак, назвати й рамку, у якій українська книжка приходить до німецького читача. Серед співорганізаторів стенда — Федеральний центр політичної освіти. Це не докір і не доказ: без такої підтримки стенду в нинішньому масштабі могло б не бути, і з назви установи не випливає, як саме читають книжки. Але рамка існує незалежно від намірів тих, хто її тримає: українську книжку в Німеччині сьогодні зустрічають передусім як знання про війну. Читання, щоб зрозуміти Україну, може перейти в читання, щоб зрозуміти себе, — саме такий перехід і робить літературу літературою, — але він не відбувається сам собою, і рамка політичної освіти його не гарантує.
Європа в майбутньому часі
Питання про умови уваги продовжила дискусія про деколонізацію «Після імперії», у якій я брав участь разом із Тамарою Гундоровою за модерації історикині Франциски Девіс. Така розмова продуктивна тоді, коли дозволяє перевіряти й самі поняття, зокрема позичені. Діпеш Чакрабарті у «Провінціалізації Європи» описував європейську думку як водночас незамінну й недостатню для осмислення політичного життя позаєвропейських суспільств. Застосована до України, ця настанова означає: український досвід має змінювати теорію, якою його пояснюють, а не лише ілюструвати її.
Гундорова в есеї про розмови між периферіями показує, як навіть Гердерове захоплення Україною відводило їй місце в європейському уявленні про цивілізацію та майбутнє. До цього варто додати граматику. Гердер 1769 року писав, що Україна колись стане новою Грецією — у майбутньому часі. Європейська розмова про Україну — від Гердера до переговорів про вступ — любить майбутній час: обіцянка, потенціал, країна, яка «колись» буде в Європі. У теперішньому часі Україна — стенд, панель, справа, за яку варто заступитися.
Чехія, цьогорічний почесний гість ярмарку, виступала під гаслом «Чехія — країна на узбережжі»: Шекспір у «Зимовій казці» дав Богемії морський берег, якого вона ніколи не мала, і чехи зробили з цієї європейської помилки самоіронічний девіз. Україні до такої свободи далеко: помилки, яких Європа припускалася щодо неї, досі коштують життів, і сміятися з них зарано. Але напрям зрозумілий: навчитися малювати цю карту самим, не чекаючи, поки Європа її виправить.
Бо ця карта має довгу історію. Коли Мілан Кундера 1983 року писав про «викрадений Захід» і дорікав Європі, що вона навіть не помітила, як утратила свою східну частину, він мав рацію щодо європейської сліпоти — і відтворив її у власній побудові. Його Центральна Європа складалася з Польщі, Чехословаччини й Угорщини. Українці в есеї є — у переліку народів, яких імперія хоче переплавити в «єдиний російський народ», і в примітці: одна з великих європейських націй, пише Кундера, майже сорок мільйонів людей, повільно зникає, і ця величезна, майже неймовірна подія відбувається так, що світ її не помічає. Слово «Україна» в есеї не трапляється жодного разу. Найвідоміший центральноєвропейський маніфест помітив Україну рівно настільки, щоб відвести їй примітку про власне зникнення.
Ларрі Вулф показав, як Просвітництво вигадало «Східну Європу» — ані Захід, ані Схід, зону між цивілізацією й варварством, якою можна було захоплюватися згори. Вольтер вихваляв Катерину ІІ в ті самі роки, коли вона ліквідовувала Гетьманщину і руйнувала Січ; європейська русофілія не є помилкою ХХ століття, вона старша за саму ідею Східної Європи. А «Криваві землі» Тімоті Снайдера — книжка, яка зробила більше за будь-яку іншу, щоб помістити Україну в центр європейського ХХ століття, — зробила це, помістивши її туди як територію масової смерті. Україна увійшла в європейську публічну пам’ять спершу як цвинтар і лише потім, якщо увійшла, як культура.
Тому уважності потребує і прихильність теперішня. Україна, покликана повсякчас уособлювати мужність і надихати інших, також може опинитися всередині заздалегідь визначеної ролі — ролі дзеркала, у якому західні співрозмовники бачать цінності, яких їм бракує вдома. Образ нового європейського авангарду, запропонований Марсі Шор у розмові з Володимиром Єрмоленком «Культура всупереч», продуктивніше сприймати як завдання, ніж як комплімент.
І тут є іронія, яку варто назвати: публіка, яка радо підхоплює тезу про новий український авангард, здебільшого не помітила старого. Виставка «В епіцентрі бурі», яка за останні роки об’їхала Мадрид, Кельн, Відень, Брюссель і Лондон, почала цю роботу, і дещо змінилося: музей Тіссена, де вона відкривалася, тепер називає Олександру Екстер українською художницею. Але етикетки змінюються швидше за категорії. «Російський авангард» досі є назвою колекцій, аукціонних торгів і університетських курсів, і саме під нею Малевич, Екстер, Бурлюк чи Архипенко здебільшого й залишаються.
Повноцінна зустріч передбачає готовність побачити те, що не відповідає очікуванням, і змінитися з обох сторін. Запросити іншого на роль власного кращого «я» — це ще не зустріч.
Є в цій зустрічі й менш приємна частина. Частина європейської солідарності 2022 року трималася на тому, що українські біженці, як не раз прохоплювалися західні журналісти й політики, «виглядають як ми». Євросоюз уперше в історії активував директиву про тимчасовий захист — і на тих самих кордонах українських ромів сортували як чужих, що задокументували правозахисники. Україна отримала частину свого прийняття завдяки тій самій ієрархії, яка роками відмовляла в ньому сирійцям, і їй нема чим на це відповісти, доки вона сама не вміє бачити власних ромів. Самодеколонізація починається з таких незручних визнань, а не з переліку власних кривд.
Зрештою, питання в тому, наскільки словник, вироблений для інших, працює для України. Гомі Бгабга писав про гібридність, яка виникає всередині відносин колоніальної влади й ускладнює її претензію цілковито визначати підлеглих. Цей підхід справді допомагає осмислювати переплетені мовні, регіональні й родинні історії України, у яких є наслідки примусу, але й можливості переосмислення та спротиву; найближче й найособистіше могло сформуватися в умовах нерівності, яких людина не обирала, і гібридність досвіду цілком співіснує з асиметрією влади. Але постколоніальна теорія склалася на досвіді заморських імперій, де відстань між метрополією і колонією була очевидною.
Дейвід Чіоні Мур ще 2001 року запитав, чи є «пост» у постколоніальному тим самим «пост», що й у пострадянському, і дорікнув теорії за мовчання про радянську імперію. Відтоді розмова просунулася — не в останню чергу завдяки Гундоровій, — але найважча частина українського досвіду в ній досі найменш осмислена. Український колонізатор був сусідом, часто нерозрізненним, і — це найважче — Україна брала участь в імперії: будувала її церкву, її музику, її прозу, її науку; українці їхали освоювати Сибір і Середню Азію; у Криму, яким Київ керував від 1954 року, кримські татари, повернувшись із депортації, зустріли державу, що не поспішала визнати їх корінним народом аж до 2014-го. Відповідь має народжуватися і з українського досвіду — у розмові з іншими периферіями, а не лише з центрами, — і вона має включати визнання, що суб’єкт деколонізації був також співавтором імперії.
Окупація як перевірка
На окупованих територіях ці питання мають безпосередній практичний зміст, і для мене вони не теоретичні. Я народився на Луганщині; частина мого краю живе під окупацією від 2014 року, майже весь він — від 2022-го, і дипломатія звикла описувати такі місця словами «заморожений конфлікт», які насправді означають «забутий».
Моніторинг ООН зафіксував примус до російської паспортизації через обмеження доступу до лікування, соціальних виплат і праці, нав’язування освітніх програм та придушення української культурної ідентичності. Імперська влада намагається стати умовою доступу до повсякденного життя. Переосмислення імперської спадщини в Україні відбувається одночасно з новим насадженням імперських інституцій.
Тому розмові про деколонізацію потрібні голоси людей, які живуть усередині цього примусу, і способи безпечно їх почути. І потрібна література, яка не є літературою війни в сенсі канону: література чекання, подвійного життя, мовчання. Крим пише її від 2014 року, і «Кримський інжир» показав, якою вона може бути; ми майже не читаємо її як літературу.
Користування нав’язаними інституціями саме собою не доводить політичної лояльності. Мовчання може захищати людину та її близьких. У звіті 2024 року ООН застерігала: переслідування за дії, вчинені під серйозним примусом, може вдруге зробити людей жертвами. Майбутнє окупованих територій починається з питання, кого Україна визнає своїми і як забезпечить повернення цих людей до спільного життя. Якщо українськість визначатиме чистота біографії, окупація виграє двічі: спершу забравши в людей вибір, а потім зробивши відсутність вибору підставою для відчуження.
Самодеколонізація
Звідси починається самодеколонізація: перевірка власних способів упізнавання українського. Вона потребує розриву з ієрархією, що надавала російському статус універсального, а інші культури відсувала на периферію. Але розрив із ієрархією не означає побудови нової, з українським на місці російського.
Підтримка мови, яку імперія придушувала, — це відновлення справедливості, і її не варто плутати з виключенням інших: проблема починається не там, де українське отримує пріоритет, а там, де пріоритет стає монополією. Радянська національна політика закріпила за кожною республікою одну титульну націю, одну мову й одну «національну літературу», а решту відсунула в етнографію; антиімперський канон, який відтворює цю будову, залишається імперським за будовою.
Ностальгію за Радянським Союзом варто переосмислювати з перспективи тих, чиї травми вона залишає поза кадром. Подолання радянщини стосується також звички до культурної одноманітності, замовчування незручного минулого та недовіри до відмінностей. Це завдання для інституцій і людей різних поколінь.
Кримськотатарська, ромська, грецька присутність могла б значно розширити міжнародне уявлення про літературну Україну. «Кримський інжир» уже створює простір взаємних перекладів українською та кримськотатарською. Міха Козимиренко писав ромською й перекладав нею Шевченка. Румейський поет Георгій Костоправ розвивав літературу греків Приазов’я; його розстріляли 1938 року. Ці історії вимагають і визнання насильства, і повноцінного читання створених текстів — зі своєю естетикою та власними уявленнями про світ, а не як етнографічного додатка до «основної» літератури. Це потребує перекладів, нових видань і участі самих спільнот у визначенні того, як їхню літературу представляють.
У Німеччині ця множинність має ще один, очевидний вимір. Німецький читач уже століття читає Україну, не знаючи про це. Пауль Целан і Роза Ауслендер — із Чернівців, Йозеф Рот — із Бродів, Бруно Шульц — із Дрогобича, Шмуель Йосеф Аґнон — із Бучача, Шолом-Алейхем — із Переяслава, Станіслав Лем і Збіґнєв Герберт — зі Львова. Для одних це лише місце народження; для інших — цілий художній світ: Дрогобич Шульца, Бучач, що став Шибушем у романах Аґнона, Касрилівка Шолом-Алейхема, Галичина Рота — не адреси, а всесвіти, збудовані з українського матеріалу, хоч і не українською мовою.
Це не привласнення: ці письменники належать і іншим літературам, і спільна належність — єдина чесна формула. Але український стенд міг би говорити з німецьким читачем мовою, яку той уже знає, мовою Целана й Рота, і показати Україну як країну, де європейський модернізм писався кількома мовами одночасно. Чехія, цьогорічний почесний гість, давно читає Кафку, який писав німецькою, як частину власної культурної історії — не привласнюючи, а визнаючи. Український канон, який не вміє так читати Целана чи Шолом-Алейхема, збіднює не їх, а себе: він відмовляється від власної багатомовної модерності.
Питання канону стосується й Донбасу, про що мені вже доводилося писати. У нинішньому лонглисті проєкту УІК та MEGOGO BOOKS «Знакові видання Незалежності» є книжки Жадана, Асєєва, Якимчук та інших авторів, які представляють регіон. Водночас окремих книжок Володимира Рафєєнка й Олени Стяжкіної — двох письменників, чиї біографії найбільше ускладнюють усталене уявлення про українську належність, — тут немає. Присутність важливих текстів не завершує розмови про мовне, соціальне й історичне розмаїття Донбасу. Варто запитувати, чиї досвіди отримують загальнонаціональне визнання і як формується саме коло кандидатів.
Взаємність
Думка Володимира Єрмоленка, що Європа має змінюватися завдяки українському досвіду, переконлива: досвід спротиву справді ставить під сумнів звичні уявлення про безпеку та відповідальність. Але варто тверезо бачити, як саме Європа змінюється. Під час облоги Сараєва вона змінилася передусім інституційно: з’явився Гаазький трибунал. Після 2022 року — ордери Міжнародного кримінального суду, перший із них за депортацію українських дітей, та спеціальний трибунал щодо злочину агресії, створений торік під егідою Ради Європи.
Якщо Європа змінюється завдяки Україні, перевіряти це треба в інституціях і процедурах; промови тут не доказ. І взаємність такої зустрічі передбачає готовність України до власних змін. Моральний авторитет потребує постійного підтвердження у ставленні до людей.
Європейське майбутнє України потребує такої самої конкретності в питаннях рівноправності жінок, прав етнічних меншин і ЛГБТК+ людей. Їхня участь в обороні країни робить брак визнання особливо болісним, але права не можуть бути нагородою за службу. Вони належать також тим, хто не воює. І вони не мають бути розмінною монетою, яку сусідня держава виторговує в Брюсселі, хоча саме так дедалі частіше звучить розмова про права меншин в Україні. При цьому «європейські цінності» — не готовий дім, до якого Україна переїжджає. За них у самій Європі точиться боротьба, і Україна приєднується не до готової Європи, а до суперечки про неї. Підставою для впевненості у власній європейськості могла б стати здатність долати успадковані виключення швидше за тих, хто успадкував їх давніше.
Це стосується й розмови про мир. Припинення бойових дій саме собою не гарантує безпеки тим, хто залишиться під окупаційною владою; словник «замороженого конфлікту», від Кіпру до Придністров’я, завжди означав, що про людей по той бік лінії перестають думати. Оцінювати пропозиції миру необхідно також через їхні права й майбутнє.
Подібної конкретності потребує й критика того, що Володимир Єрмоленко називає «ангелізацією» російської опозиції: незгода з Кремлем ще не засвідчує відмови від імперського погляду на Україну. Тут діє асиметрія, яку Ева Томпсон описала чверть століття тому: російську літературу на Заході читають як універсальну, українську — як регіональну; російський письменник говорить про людину, український — про Україну. Доки ця асиметрія зберігається, «діалог російського й українського авторів» на європейській сцені не є діалогом рівних. Важать конкретні позиції щодо суверенітету України й відповідальності Росії — і готовність читати українську книжку так само, як російську: як книжку про людину.
Історичні аналогії також вимагають точності. «Never Again» має силу морального заклику, проте механічне ототожнення сучасної війни з Голокостом стирає відмінності. Україна має державу, армію та міжнародну підтримку; європейські євреї не мали власної держави й відповідної військової сили, хоча збройний і культурний єврейський спротив існував. Ця відмінність не заперечує можливості геноцидних злочинів проти українців. Вона вимагає говорити про конкретні механізми переслідування і знищення, зберігаючи історичну специфіку Голокосту, зокрема того, що відбувся на українській землі. Коли Німеччина застосовує до України власне «Nie wieder», вона водночас вшановує її і вписує у власну пам’ять, у якій Україна десятиліттями не існувала окремо від «Росії». Точне слухання України передбачає готовність уточнювати навіть доброзичливі історичні аналогії.
Література поза кордонами
У цій перспективі важливо бачити авторів еміграції як співтворців української літератури, і Німеччина тут знову не випадкове місце. Вісімдесят років тому, за кількасот кілометрів від Франкфурта, у таборах для переміщених осіб у Фюрті, Аугсбурзі, Регенсбурзі й Мюнхені, Мистецький український рух сперечався про те саме, про що ми сперечаємося сьогодні: чи має література бути «великою» в розумінні національного обов’язку, а чи має право на форму, іронію й приватність.
Улас Самчук вимагав «великої літератури», Юрій Шевельов — «національно-органічного стилю»; Ігор Костецький і Василь Барка писали інакше. Та суперечка не мала переможця, але з неї — і з незгоди з нею — виросла Нью-Йоркська група, Емма Андієвська та Юрій Тарнавський, для яких життя між культурними середовищами стало джерелом поетичного експерименту й самостійного діалогу зі світовим модернізмом. Українська культура давно твориться в різних країнах і мовних обставинах. Її міжнародне представлення виграє від визнання цієї множинності, від ширшої присутності міграційних досвідів і літератур, які формуються поза державними кордонами.
Важливу роботу тут робить Razom for Ukraine. У Франкфурті організація представила розмову про коротку прозу за модерації Катерини Казімірової, за участю Родді Дойла, Уяма Блекера, Павла Белянського та Юлії Ілюхи. Це була розмова про форму — про те, що може і чого не може коротка проза, про читацьку увагу й переклад, — а не про солідарність; і саме такою має бути розмова про українську літературу, якщо ми хочемо, щоб вона тривала. Razom та інші організації, які підтримують Україну за кордоном, створюють середовища тривалої співпраці. Ця культурна праця заслуговує на видимість поряд з іншими формами міжнародної солідарності.
Що залишиться
Франкфуртська присутність створила можливість, якою необхідно скористатися. Досвід інших підказує, від чого залежить тривалість: Грузія була почесним гостем ярмарку 2018 року й отримала понад сотню нових німецьких перекладів, а за кілька років хвиля спала — і грузинські видавці пов’язують це не з утомою європейського читача, а з тим, що держава розформувала інституцію, яка цю хвилю вела, і так і не створила дієвої заміни.
Інтерес до літератури не тримається сам собою; його тримають люди і структури. Тривалість залежатиме від перекладачів, яких з української на німецьку й англійську досі обмаль; від класики, яку європейський читач має отримати, щоб мати з чим порівнювати сучасників; від відкритості програм і готовності переглядати власні способи добору книжок — і від готовності європейських читачів та інституцій читати Україну в теперішньому часі.
Читачі, які приходять до української літератури через війну, мають отримати нагоду залишитися з нею й відкрити те, чого спочатку не шукали. Найбільшим успіхом українського стенда стане той рік, коли до нього перестануть приходити з обов’язку. Тоді зроблена організаторами величезна робота матиме довге продовження: книжки поступово змінюватимуть самі очікування від України, а українська культура — уявлення про те, кого вона охоплює.
