ГлавнаяКультура

Наталія Пономарчук: «Із музикою я проживаю іноді більш справжнє життя, ніж у дійсності»

31 січня в Національній філармонії України відбудеться авторський концерт сучасної української композиторки Вікторії Польової, минулорічної лауреатки Шевченківської премії

З цієї нагоди ми поспілкувалися з диригенткою Наталією Пономарчук. Саме вона із Київським камерним оркестром та солістами виконає твори Вікторії різних років. Про музику Польової, особливості виконання сучасної музики, місце останньої у репертуарі Київського камерного, який нещодавно очолила Наталія Пономарчук, принципову нову якість життя людини, безпосередньо пов’язаної з музикою, – читайте в інтерв’ю. 

Наталія Пономарчук
Фото: Архів Національної філармонії України
Наталія Пономарчук

Ви вже не вперше будете виконувати музику Вікторії Польової. Як почалося ваше знайомство з її творчістю і яким був перший твір, який ви виконували? Де й коли це було?

Звичайно, я не вперше диригуватиму творами Вікторії. Думаю, навряд чи сьогодні можна знайти українського диригента, що постійно працює з оркестрами, який не був би знайомий із творчістю Вікторії та ніколи не диригував би особисто її музику. Вікторія Польова – визначна композиторка, її музика звучить дуже часто зі сцен українських концертних залів й по всьому світі. 

Перший раз я диригувала музику Вікторії Польової років 15 або 10 тому. Це був Ансамбль солістів «Київська камерата», з яким я тоді співпрацювала. Пам'ятаю, що ми готували фрагменти одного з найвідоміших творів Вікторії – балету «Гагаку» за новелою японського письменника Акутаґава Рюноске, чомусь зараз найбільш пригадується сцена, що мала назву «Хода німф». Потім я дуже яскраво пам'ятаю свою роботу над симфонічним твором «Langsam», але це було уже з Національним симфонічним оркестром. 

Як би ви охарактеризували музику Польової, про що вона, який її основний меседж, на ваш погляд?

Музика Польової дуже різна, мабуть, вона відображає глибинні процеси внутрішнього розвитку композитора упродовж всього життя. Метаморфози, які відбувалися у світосприйнятті композитора, втілилися у музичні ідеї. Мені здається, що музика Вікторії дуже автобіографічна, але це так би мовити внутрішня автобіографія, яка можливо не завжди пов'язана із зовнішніми подіями; вслухуючись у музику Вікторії починаючи від її ранніх опусів й закінчуючи найновішими творами, можна простежити духовні трансформації, які відбувалися в її внутрішньому світі. Для мене музика Польової – це невпинний діалог із самим собою, або невпинна бесіда про фундаментальні і в той же ж час прості речі у житті кожної людини – питання життя, любові й смерті. Це музика, яка позбавлена зовнішнього драматизму, колізій, але закцентована на дуже інтимних відчуттях, самозаглиблена музика внутрішнього споглядання. 

Цікаво спостерігати як композиторка працює зі словом, які тексти добирає і як їх втілює у музиці, як вплітає слово у звукову тканину. Музиці Польової притаманне містичне й філософське осягнення життя. 

Стосовно головного меседжа – кожна людина сприймає музику по-своєму, і для кожного меседж може бути різним. Мені здається, що для Вікторії важливо через дослідження своєї внутрішньої суті, особистого внутрішнього духовного простору вибудувати зв'язки із чимось набагато більшим, можливо, із надлюдською природою космосу, величного світу, часткою якого випало щастя бути й нам.

Фото: Архів Національної філармонії України

У чому полягає місія диригента, коли йдеться про сучасні тексти? Адже «смислове поле» сучасної музики набагато ширше, у порівнянні, скажімо, із хрестоматійною класикою, де є вже певні традиції, канони виконання і установки сприйняття.

Виконання сучасної музики, на мій погляд, значно простіше, ніж виконання творів авторів, які віддалені від нас сотнями років. Так звана хрестоматійна класика, яка вкрита шаром традицій та канонів, саме вона і є найбільш складною для виконання власне завдяки цим нашаруванням. Її важко віднайти, важко зняти товщу, нанесену поколіннями виконавців. Це ніби реставрування старовинних ікон, це незбагненно складна робота. Тим більше, що музика – закодована знаками інформація, її у принципі не існує, якщо кожного разу митець не вдихне життя в закодований набір знаків. У музиці захована надзвичайна містерія з'єднання минулого із сьогоденним, тут-і-теперішнім проживанням. 

Сучасна музика дає більше свободи у трактуванні. Але мова її набагато ясніша, бо то є мова людини, що живе в тому ж часі, що й ми. Важливо й те, що коли виконуєш сучасний твір, іноді маєш можливість почути й самого композитора; трапляється, що одне слово чи фраза автора твору спрямують фантазію виконавця. Але, звичайно, виконавець та твір дуже пов'язані між собою: виконуючи твір, диригент радше продовжує свій внутрішній діалог. Щодо композитора, то він має нарешті «відпустити» свою музику, відокремити від себе, як батьки відпускають у велике життя своїх дітей.

Ви віднедавна постійно і багато займаєтесь із Київським камерним оркестром Національної філармонії. Яке місце плануєте відводити сучасній українській музиці? 

Так, починаючи від нинішнього концертного сезону, я виконую обов'язки художнього керівника Київського камерного оркестру. Це прекрасний колектив, якій має уславлену історію. І для мене це велика відповідальність і втіха продовжити цю історію разом із музикантами оркестру. Важливо відчути себе серед сучасного музичного простору, знайти свій шлях, своє абсолютно унікальне обличчя, свій стиль. Це мій перший сезон і, звичайно, я ще перебуваю у пошуку. Але вже зараз очевидно, що без виконання сучасної української музики неможливо відчути себе часткою великого творчого потоку, творчого руху – не тільки вітчизняного, а й світового музичного мистецтва. Українська складова цього руху посідає своє місце, яке належить виключно їй. Цей потік творчої енергії, свідомості збагачує світовий музичний океан. Ми просто не можемо не виконувати сучасної української музики, бо в такому разі залишимося відокремленими від нашого суспільства, нашого часу, нашої історії й втратимо, зрештою, живі зв'язки із нашою культурою. 

Фото: Архів Національної філармонії України

Що, на ваш погляд, потрібно, аби сучасна українська академічна музика посіла рівноправне місце у програмах вітчизняних концертних залів? Щоб на неї йшли, обговорювали її, щоб у публіки були свої улюблені композитори тощо.

Цікавий вислів Теодора Курентзіса я нещодавно прочитала. Він сказав, що ми даремно шукаємо відповіді на питання про майбутнє академічної музики серед музикантів. Насправді майбутнє нашої музики повністю залежить від публіки. Працювати із публікою, відкривати для публіки світ музики, надавати їй так би мовити ключі, які б допомогли відкрити для неї музичний яскравий багатошаровий світ, допомагати глибше зрозуміти й відчути це мистецтво – ось стратегічне завдання. Я думаю, що необхідні певні проекти, можливо, не так спеціалізовані лекції, як бесіди зі слухачами, які би передували виконанню музики. Будь-які просвітницькі заходи, на мій погляд, мають бути постійними, а безпосереднє спілкування публіки й диригента чи виконавця є дуже важливим.

Ви можете уявити своє життя без диригування? 

На жаль, я не можу уявити своє життя без музичного виконавства. Я не уявляю себе окремо від моєї професії, бо вона насправді не є професія. Я відчуваю музикування як служіння, для якого покликана була народитись. Це мій природній спосіб існування. Музикуючи, я проживаю іноді більш справжнє життя, ніж у дійсності. Але мені здається, що щасливий той, хто може не прив'язуватись до чогось єдиного. Творчість і краса світу безкінечні. Щастя – це повне усвідомлення себе частиною цієї фантастичної містерії, прийняття її законів, досягнення внутрішнього світу й тиші, якогось осяяння… Але цей шлях напевно не для всіх. Я можу відчути подібні речі тільки завдяки музиці.

Концерт творів Вікторії Польової організований Національною філармонією Україні та S.T. ART Foundation. Детальна інформація – на сторінці події в фейсбуці. Квитки можна придбати за посиланням.

Олеся Найдюк , Музикознавець
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter