1. “Явних проявів немає” Аліни Горлової
Документальний фільм, в якому передається у відчуттях досвід бойового офіцера ВСУ, жінки, яка повертається з фронту і намагається впоратись з посттравматичним розладом. Монтаж та тонка робота зі звуком “підключають” глядача до досвіду головної героїні. Не треба “говорящих голов”, не треба свідчень про бойові звитяги та пафосних діалогів про долю батьківщини, все, що треба – добра режисерська інтуїція та майстерність усіх причетних до створення фільму.
2. “Дельта” Олександра Течинського
Після “Все палає”, одного з найкращих фільмів про Майдан 2013-2014 років, де Течинський був одним із співавторів, він поїхав до Вілково, який ще називають “українською Венецією”. З Венецією у Вілково спільного хіба що велика кількість води, все інше – тумани, збір очерету та неприхований сюрреалізм української провінції. “Дельта” певним чином римується з “Вулканом”, ще однією поемою про український Південь, і стає в ряд з фільмами, які врешті-решт починають чесну розмову про українське не-місто – село, колиску української духовності, провінцію, регіони, як завгодно. Жодних садків вишневих коло хат, тільки хардкор. Кінематографічну розмову про українську реальність ведуть, що цікаво, з додаванням поезії, відмову від якої проголошували як одну з рушійних сил розвитку нового українського кіно.
3. “Штангіст” Дмитра Сухолиткого-Собчука
Наступний рік буде роком нового пітчингу Держкіно (цього року завдяки старанням членів українського уряду цикл виробництва знову збився з ритму), куди з новими, вже повнометражними, проектами підуть режисери гучних короткометражних фільмів. Один з них – Дмитро Сухолиткий-Собчук, чий “Штангіст” тепер може претендувати на номінацію на “Оскар” в 2020 році.
Заснована на особистому спортивному досвіді історія про дуже цілеспрямованого важкоатлета – кіно-концентрат. Дисфункційний портрет спортсмена, який готується до змагань, пишеться холодною палітрою, довгими планами та алюзіями на Давню Грецію. Фінал життєвої історії Петра уявляти не дуже хочеться, проте спостерігати за його життям у безодні професійного спорту – дуже цікаво.
4. “В радості і тільки в радості” Марини Рощиної
Переможець національного короткометражного конкурсу Одеського кінофестивалю, лаконічна і дуже точна стрічка про те, як діти народжують дітей, і що з того виходить.
“В радості і тільки в радості” тримається на вмінні Марини Рощіної фіксувати реальність міського простору та людей у ньому – молода головна героїня живе подвійним життям, а рефлексію щодо цього переживає буквально між двома берегами Дніпра – поки їде в метро; та на прекрасній операторській роботі Олександра Рощина (“Припутні” Аркадія Непиталюка, “Бузок” та “Крокодил” Катерини Горностай).
5. “Mia Donna” Павла Острікова
Павло Остріков росте як режисер з кожним фільмом, розповідаючи історії про самотність та пошук любові в українській провінції (його “Випуск-97”, до речі, номінувався на нагороду Європейської кіноакадемії). Нова стрічка – про стомлене подружжя, він – тихий підкаблучник, вона пиляє його за те, що він їй начебто не зміг дати за всі роки спільного життя. Одного разу вони йдуть на базар, щоб купити йому светр, і все змінюється. Тут треба зупинитись, щоб не виказати не лише сюжетний твіст, але взагалі базу цього фільму – образ, в якому Остріков зміг втілити ідею своєї стрічки.
Це талановита робота, яка сигналізує про появу режисера, який вміє знімати сентиментальні, щемкі, сумні комедії не про скажене весілля, а про щось дуже людське, не вихолощене телевізійними образами.
Special mentions
“Донбас” Сергія Лозниці
До фільмів Лозниці можна ставитись по-різному – хтось вважає його найбільшим реалістом на Землі, хтось ставить під сумнів його етику. Втім, не можна заперечувати, що наразі це один з найважливіших українських режисерів. “Донбас” – четверта ігрова стрічка документаліста, вчетверте відібрана до програми Каннського кінофестивалю (на відміну від попередніх трьох – до “Особливого погляду”, звідки поїхала з нагородою за режисуру). Надреалістична сатира про те, що відбувається на окупованому Росією Донбасі, – а відбувається там, за Лозницею, цілковита дегуманізація.
“Какофонія Донбасу” Ігоря Мінаєва
Документальний фільм, складений із зразків радянської пропаганди, яка створила міф про Донбас (починаючи із “Симфонії Донбасу” Дзиґи Вертова), фрагменти фільму “Липневі грози” про страйк шахтарів кінця 80-х та знятих самим Мінаєвим інтерв’ю зі свідками того, що відбувається на окупованих територіях зараз. Стрічка спричинила довгу дискусію на кінофестивалі Docudays UA, де була показана в березні, але так і не вийшла в український прокат.
Натомість, хоч у “Какофонії” бракує критичного погляду на те, що ж відбувалось на Донбасі з перших років незалежності і до початку війни, це дуже важливий фільм для запуску в Україні дискусії про авангард 20-х та пропаганду (наприклад, чи визнавати, що фільм Вертова також був частиною радянської пропаганди) та про нашу власну рефлексію щодо Донбасу, його маргіналізацію та дегуманізацію (про яку йшлося вище, та до якої ми й самі, вочевидь, долучились).
В 2018-му році вийшли два важливі дебюти в авторському ігровому кіно – “Вулкан” Романа Бондарчука (в якого є два повнометражні фільми, але вони неігрові – “Українські шерифи” та “Діксі ленд”) та “Коли падають дерева” Марисі Нікітюк. Обидва зафіксували вектор пошуків цих режисерів: Нікітюк ковзає по межі із магічним реалізмом, а Бондарчук продовжує подорож зачаклованим Півднем.
Що далі?
В 2019 році чекаємо на новий фільм Валентина Васяновича “Атлантида” – стрічку знімали в Маріуполі, ходять чутки про експерименти на знімальному майданчику, а отже, цей фільм – один із найочікуваніших не лише з українського кіно, але й в принципі.
Наступного року мають вийти ще два важливі повнометражні дебюти – “Мої думки тихі” Антоніо Лукіча та “Додому” Нарімана Алієва. Перший має засвідчити народження нового типу комедії в повнометражному кіно, а другий закріпити в кінодискурсі тему, важливу для кримських татар, – повернення додому.
В прокат та на фестивалях має вийти “Тато – мамин брат” Вадима Ількова (режисер фільму “Вальс Алчевськ” та оператор на “Вулкані”) – щемка і дуже делікатна документальна історія про відомого художника Толіка Бєлова, який виховує племінницю. Фільм вже отримав нагороду на престижному фестивалі Visions du Réel і чекає на українську прем’єру.
Одна з головних інтриг наступного року – в якому вигляді існуватиме фільм “Дау” Іллі Хржановського, який знімається вже багато років і переріс в міні-державу зі своїми правилами, мешканцями та міфологією. Цього року Хржановський здав фільм до Держкіно – довжелезну трьохгодинну версію, яку спеціально змонтував, щоб звітувати за витрачені кошти. Наразі невідомо, в якій формі буде подано “Дау” – раніше йшлося про мультимедійний проект, але одну з його складових – де треба було відбудувати шматок Берлінського муру, – не схвалили мешканці Берліна.
Попри всі примхи урядовців, попри всі “патріотичні пітчинги”, перенесення грошей на кіно з одного кошика до іншого, в українській кіноіндустрії з’явилося трохи стабільності – кожного року відбувається одне й те саме, з маленькими поправками. Всі стабільно чекають на пітчинг Держкіно, стабільно ображаються на критиків за “неправильні” рецензії та стабільно обговорюють кожну українську прем’єру так, наче вона остання.
Коли запрацює механізм кеш рібейтів? Коли у нас стане більше кінотеатрів? Якою мовою будуть знімати українське кіно, і якими будуть наслідки законопроекту про державну мову? Як зробити так, щоб між “Капітаном Марвел” та “Гуцулкою Ксенею” глядач обрав друге? На ці питання українське кіно буде відповідати в 2019-му.