Семен Горов створив кілька символів тодішнього часу – свої відомі новорічні фільми, які на той час стали своєрідним каноном для подібного типу видовища. Тут було усе на той момент актуальне: українські та російські артисти естради у головних ролях, впізнавана тематика, знайомі сюжети, щасливі фінали, зрештою, цілком сприятливий та безпечний образ України, хрестоматійної Малоросії з усіма її питомими ознаками на кшталт хитрих кумів, каламутної самогонки у бутлях, щедро накритих столів та нормативних росіян, які тільки і здатні навести порядок у цьому бедламі. За що б не брався Горов, у нього завжди виходило легковажне святкове видовище, у якому не було місця реальному життю ні у яких його проявах.
Остання за часом робота режисера була у жанрі сіткому з псевдогуцульського життя «Останній москаль». Він зняв два сезони, і стрічка мала глядацький успіх. Тут вже не було зірок естради, натомість з’явилися українські комедійні актори різних поколінь, були вкраплення якихось актуальних тем на кшталт виборів чи корупції, проте стиль автора залишався тим самим. Ймовірно режисер Горов просто не любить псувати людям настій і творить веселі поверхові комедії.
«Пригоди S Миколая» – витвір дуже схожий на все, що знаменитий режисер робив раніше: той самий начебто казковий сюжет, відсутність реалістичного контексту, та сама естрада і той самий позитив плюс продакт-плейсмент чи не в кожному кадрі фільму. Святий Миколай тут вочевидь дань кон’юнктурі, оскільки Дід Мороз тепер не модний в Україні і у фільмі його навіть посилають назад у Росію.
З іншого боку, якщо стрічку переозвучити російською і замість Миколая поставити Діда Мороза, то принципово нічого не зміниться. Тому що хоч гори і називаються Карпатами і навіть є ними, проте можуть бути просто горами в іншому місці, а поліція хоч і називається поліцією, проте ніде не вказано, що це українська поліція, оскільки всюди написано police. Герої тут також універсально вселюдські – батько розробник комп’ютерних ігор, мати – модна блоґерка, донька також щось типу того, бо «збирає лайки», а син, як він сам каже, ґеймер. Тобто всі ці люди живуть у віртуальному світі і у прямому, і у переносному значенні. Вони матеріально забезпечені, хоча і жаліються, що ще «не розбагатіли». Негідники тут також універсально-космополітичні, як і загальний контекст, бо у фільмі хоч і святкують Миколая, проте на це свято чомусь ходить вертеп і виконує якісь чи то колядки чи то щедрівки з дивними віншуваннями, одним словом, перед нами все ті ж знайомі з інших фільмів Горова «новорічні свята» у далекій-далекій Галактиці.
Сам сюжет тут також приблизно універсальний, щось на кшталт «Одного вдома», проте вкрай полегшений, без якихось важливих та серйозних акцентів, з розмаїтими нелогічностями, зате з оптимістичним фіналом та кількома масовими сценами на катку та на ярмарці.
Тобто фільм «Пригоди S Миколая» уникає всього, що може тільки уникнути: жанрової, сюжетної, тематичної, географічної та культурної визначеності, натомість демонструючи тільки готовність його авторів успішно освоїти чималий бюджет Держкіно (сума державної підтримки фільму – 22 млн грн., а загальний бюджет – 37 млн).
У цій ситуації найбільше потерпає жанр сімейної комедії, яку ніяк не навчаться знімати в Україні. Натомість у нас фільмують так зване дитяче кіно, якого ніде немає у світі, і яке є суто радянською вигадкою. Дитяче кіно є прямо протилежним сімейному, оскільки воно виводить дитину з контексту родини, як це було в СРСР, пропонуючи їй розмаїті піонерські розваги, де на першому місці була турбота про державні інтереси. Подібне стається і у «Пригодах S Миколая», щоправда, там державних інтересів немає, проте сама сім’я виглядає вкрай дисфунціональною та роз’єднаною, а її номінальне поєднання у фіналі виглядає дуже непереконливо і тримається не на відчутті любові, солідарності чи ще чогось схожого, а на грошах.
Єдине, за що можна похвалити Горова у цій картині, так це за запрошення на роль злодія Кабана Василя Вірастюка, який фактично зіграв головну роль, перевершивши усіх інших. Вірастюк у картині виглядає по-справжньому органічним, автентичним та переконливим. В історії українського кіно це перший спортсмен такого класу, який почав робити акторську кар’єру. Причому це перший важковаговик, атлет, фізично дужий чоловік. Вірастюк грає у картині злочинця і ця роль йому пасує, хоча невідповідною і комічною виглядає його кримінальна спеціалізація. Так чи так, проте це той приклад, коли персонажеві віриш з дуже різних причини. Вірастюк харизматичний і позбавлений найменшого гламуру.
Його окремішність у стрічці виглядає по-своєму показовою, оскільки він у картині схожий на батька родини більше, ніж номінальний батько, якого зіграв професійний актор. Уже звучали порівняння Вірастюка зі Шварценеґґером, який після бойовиків почав зніматися у сімейних комедіях. Тут важливо зазначити, що грав Арнольд у тих комедіях дуже часто батька, причому так званого «батька закону», себто батька нормативного, правильного, якому доводилося наводити лад і формальними, і неформальними засобами.
Василь Вірастюк ідеально підходить для такого амплуа. У нашому кіно такого амплуа ще не було, насамперед тому, що не було такого актора, та й запит на таку відверту мускулінність був не до кінця сформований.
Відтак стрічка «Пригоди S Миколая» у ймовірній кінокар’єрі Василя Вірастюка (якщо вона відбудеться, звісно) може відіграти таку ж роль, як картина «Геркулес у Нью-Йорку» у кар’єрі Шварценеґґера. Фільм перетвориться на курйоз, проте сам актор ввійде у легенду.