ГлавнаяКультура

«Наші Інші»: А чого ви тут?

Пропоную вправу на толерування інакшості. Подумайте про якісь соціальні-культурні-етнічні групи, які ми за звичкою чи за браком підходящих слів називаємо меншинами. Спробуйте описати їх одним реченням. От є такі люди, і вони роблять таке-то, шанують от це, їм властиві такі-от риси. Ви неупереджені і дистанційовані, правда? Ви просто ретранслюєте свої думки і спостереження. А тепер замініть «вони» на «ми». І як відчуття? Нічого не змінилося?

Фото: choven.org

Олеся Яремчук пише репортажі про національні меншини сучасної України. І береться шукати балансу між дистанційним неупередженим спостерігачем і свідком, глибоко включеним в ситуацію спостереження. Справа нереально складна, по силах вона хіба тільки художньому репортажу. А книжка Яремчук від того — добра і глибока, і чесна. В «Наших Інших: Історіях українського різноманіття» всюди пишеться «вони». Спробуйте час від часу міняти «вони» на «ми», бо нам точно є чому учитися, коли ідеться про Іншого-серед-Нас. І чотирнадцять журналістських репортажів, об’єднані однією темою, перетворюються на концептуальний нон-фікшн дослідницького кшталту.

«Оптанти» (чехи і словаки) з Рівненщини. Турки-месхетинці з Донеччини. Шведи Херсонщини. Румуни з Чернівецької області. Угорці Закарпаття. Роми у Донецькі області. Євреї у Бродах. Ліптаки з Закарпаття. Гагаузи Одещини. Шваби з Закарпаття. Мукачівські волохи. Поляки з Житомирщини. Кримські татари на Херсонщині. Вірмени у Кутах.  Це все герої «Наших Інших».

В першому ж репортажі (а книжка вдало і тонко структурована, всі розділи і фото тут на своєму місці) буде репліка, що послугує історичним і сюжетним дороговказом: «Йосипова сім’я приїхала зі Східної Словаччини на місце тих самих чеських колоністів». Це історія «оптантів» із Рівненщини, що їх обмінювали один на одного в сталінських політиках націоналізації регіонів. Чи то пасьянси, чи то п’ятнашки, ясно хто грає, не ясно хто перемагає. І от уже не дивує, що на Херсонщині поруч зі шведами живуть бойки: так фішки-карти лягли.

Є там один прекрасний сюжет, в оповіді про ліптаків, який за нагоди може правити за метафору «неповноти повернення», яку ми використовуємо, коли міркуємо про проблеми Інших-серед-нас. А сюжет простий, сумний і трішки кумедний: «Але коли 1948-го почали організовувати колгосп, то забрали в нас два гектари землі, віялку, косарку — все. І сказали, що треба здати корови. Мій батько того не хотів, завів тих корів за пагорб — і відпустив униз, у Словаччину. Казав, хай краще іншим будуть». Евакуація корів, так називається ця новелка в «Наших Інших».

Ці ліптакові корови, яких спустили потай домів, а їхні власники залишилася на непривітній чужині — вони тут набувають змістів такої собі гекатомби, жертвоприношення безжальним богам. А ви ж знаєте, що «гекатомба» має друге значення: безжальне винищення груп людей під час історичних катаклізмів? Коровам же тут делегують власне бажання і мрію про повернення додому, що так гнучко сполучається з упевненістю: наш дім — уже тут. Щоб укріпитися на новій землі, чимсь треба пожертвувати; добре якщо тільки коровами.

Міграційні рухи, які призвели до формування етнічного різноманіття в Україні, в книжці Яремчук пов’язані з дією великих імперських проектів. Найстаршими «іншими» тут, либонь, є єврейські громади, шведи і ліптаки, що тут живуть із ХVІІІ ст., найчисленніші — кінець 1940-х – початок 1950-х, наймолодші — турки-месхетинці, які в Україні мешкають від початку-середини 1990-х. Власне, три хвилі: імперські проекти Росії та Австро-Угорщини; перегляд політичної карти по Другій Світовій і сталінські депортації; розвал Радянського союзу і різної інтенсивності політики національних держав по тому. Імперії регулярно розігрували карту «малих етнічних груп», щоб зміцнити свою владу. «Наші Інші» ці процеси роблять очевидними на прикладі конкретних людських понівечених депортаціями, переселеннями і втечами життів.

Серед чотирнадцяти історій навряд знайдеться та, яка відтворить якусь старозавітну Велику Втечу на макрорівні: нам було погано на тій землі, ми піднялися і блукали довго, поки не прийшли в благословенну Україну. Ні, зрозумійте правильно: кожен із тих, хто свою історію розказує, назве Україну своєю землею, він-вона розповідатиме про свій дім, але ніхто тут не був добровільно від початків. Це не земля обітована, це все ще сорок років у пустелі тривають, і переслідування ніхто не скасував.

От діалог, один із найсильніших у книжці (його не дарма відзначив і автор передмови Остап Сливинський): «— Боюся. — Кого? — Усіх. — Чого? — Не знаю. — Розкажете? — Нє». Це говорить остання жінка з великої вірменської громади у Кутах.  Війна, голод, біда, небезпека, яка чатує повсюди, і допомога, яка приходить звідки не очікував, і зрада, яка так само повсюдна. В книжці дві такі історії – оця пані Антоніни, і ще є пані Софія з Бродів (остання там єврейка) – вони в книжці найщемкіщі і на диво повні.

Чому на диво? Бо героїні саме цих репортажів не бажають чи не можуть самі за себе свідчити. Антоніна занадто налякана, а Софія буквально на це не спроможна (через вікові зміни у свідомості літня жінка говорить тільки кілька незв’язних реплік). За цих жінок свідчать документи — фото і музейні артефакти, якісь уривки спогадів, переданих друзям і рідні (котрим їхні історії не дуже й цікаві). Тут Яремчук, яка провадить насправді тонку роботу, збираючи пазли цих розрізнених документів і акцентуючи саме лакуни в життєвих історіях своїх героїнь, актуалізує безкінечно важливе питання. Хто має право говорити за тих, хто говорити за себе не спроможний?  

І чим отож є ця книжка: нашою історією про них або нашою історією, ними розказаною?

От тут би якраз замінити всюди «вони» на «ми», але чи маємо ми етичне право провадити таку заміну? Хто спроможеться приєднатися до життєвого досвіду маленької Софії, яка єдина врятувалася з єврейського гетто в Бродах і на старості спроможна тільки кликати давно убиту маму? В цьому сюжеті з’явиться онук Софії (напівкровка, як більшість нащадків в цій книжці), він переказуватиме якісь фрагменти бабусиної біографії – переказуватиме рівно і послідовно, наче екскурсовод в родинному музеї. І от саме цієї миті вочевиднеться: та історія, історія єврейських Бродів уже завершена, вона пішла в архів, зафіксувати можна тут і тепер хіба що обсяг невідворотних втрат.

«Наші Інші» збирають спогади. Спогади рідко бувають добрими, тим більше, коли один із співрозмовників намагається почути щось важливе, а другий просто не хоче про це говорити. І тоді за людей починають свідчити речі: кумедна лялька, якою грається пані Софія, яблука, які тримає в руках український словак і які виросли біля його батьківського будинку, де він не був десятиліттями, державний кордон, котрий пройшов по рідному подвір’ю, найліпші в країні дерев’яні ложки, що різьблять десятиліттями саме у цьому поселенні, страва, що її відтворюють за прабабиними рецептами, пісні, що їх співають хором, інколи навіть не знаючи змісту тексту достеменно, діалектні слівця, яка уже годі збагнути навіть «материковим» носіям мови, тощо.

«Наших Інших» уже порівнюють (а надалі про це говоритимуть ще більше) зі «Зникомими європейцями» Карла-Маркуса Ґауса, відомим репортажем про «малі народи» Європи. Ґаус бачить, зокрема, проблему зникання малих етнічних груп як наслідок «роботи» глобалізації, коли специфічне цікавить лише тоді, коли є економічно корисним. В цьому сенсі книжка Яремчук і Ґауса тематично і стилістично подібні, але до порівняння не надаються. Яремчук бо міркує про асиміляцію — її переваги та небезпеки. Там, де в австрійського автора герої зникають, у Яремчук формуються нові спільноти, обмірковуюся бодай засади, на яких можлива поява нових неконфліктних спільнот в Україні. Рецепт насправді простий теоретично і складний в реалізації. Більшість респондентів в книжці його озвучують: економічне благополуччя, децентралізація фінансових потоків. Працювати разом на спільне благо — це ж насправді простий рецепт співжиття.   

Обладинка видання "Зникомих європейців" Карла-Маркуса Ґауса
Фото: Amazon
Обладинка видання "Зникомих європейців" Карла-Маркуса Ґауса

Щоразу, в кожному з репортажів, очікуєш питання, яке справді інколи звучить: «А чого ви тут?». Але завжди звучить іронічно. Позаяк це питання для героїв Яремчук є часом просто болісним. «Чого ви тут?», – питають у людей, чия родина з покоління в покоління мешкала в цій хаті останні три сотні років. Вони і відповідають адекватно: це ще за Марії-Терезії прийшли, за Сталіна депортували, за Катерини переселили, перед війною, тощо. Теж злегка іронічно, хоча ця іронія мимовільна. Вони так легко оперують датами, що перетворилися уже на сиву давнину.

Для малих груп, здається, час рухається інакше, «за Катерини», як і «за Сталіна», було для них «на днях». І з географією такі ж справи: «Місце, з якого прийшли наші предки, дуже далеко, — Габріела підводить погляд, ніби шукаючи точку на карті». Насправді ці «дуже далеко» – так само неілюзоріні, як мандрівки зі Швеції й у Швецію, що її з Херсонщини провадять ті вічні українські репатріанти, чи тисячі кілометрів, які пішки до і з Німеччини пройшла одна з героїнь замолоду.

Свідомо чи несвідомо в розповідях всіх героїв «Наших Інших» пишеться, твориться і розповідається переконливий «міф про походження». Вони розказують свої історії, починаючи з того моменту, як їх змусили покинути землі, де народилися їхні предки. Не «від сотворіння», а «від переселення». Вони живуть і говорять про себе в міфічному циклічному часі, а не в історичному часі, що передбачає лінійний рух і мету. Наче щоб засвідчити своє життя століттями і десятиліттями на землі, на якій все ще доводиться доводити (даруйте тавтологію) своє існування, рухів спільної нашої Історії недостатньо.

Кожен із героїв «Наших Інших» говорить своєю мовою. Яремчук намагається передати це різноманіття, то тут то там залишаючи в своєму тексті діалектизми чи іншомовні фрази. Авторка по суті перекладає свої розмови українською (інакше та книжка була б нечитабельною, ясно). А більше за мову маркують її героїв страви, якими вони пригощають репортерку. Побутова пам'ять триває довше за мовну.

Невипадковий збіг: серед героїв «Наших Інших» є мало чоловіків, з Яремчук воліють говорити переважно жінки. Просте пояснення: респонденти всі є людьми переважно немолодими, жінки ж живуть довше. Непросте пояснення: коли ідеться про передачу не історичного знання, а відтворення етносу-нації-народу на рівні символічному, тоді слово якраз беруть жінки. Відтворювати народ і буквально, і символічно – це жіноча робота: жінки родять дітей і жінки розповідають тім дітям родинні історії. Тому в групах, де втрачена мова, зберігаються бабусин колискові. Тому, в групах, які асимілювалися через серію змішаних шлюбів, досі готують святкові смаколики за прабабиним рецептом.

«Ми всі про все мало знаємо». Це цитата з Рішарда Капусцінського, батька-засновника польської школи репортажу. Часто-часто цю максиму називають альфою і омегою художнього репортажу. Це той жанр, який постає з самого чистого витоку – з людської цікавості. Початок «Наших Інших» теж тут: у простій цікавості щодо того, хто живе поруч і з ким поруч живемо ми. А далі на нас чекає уже довга і марудна робота, щоб правильно для самих себе розставити акценти в назві цієї непростої книжки – наголосити «наші» чи «інші». І для початку варто таки почути ці чотирнадцять історій, і спробувати переказати їх самим собі, всюди замінивши небезпечне «вони» на непросте «ми».

Олеся Яремчук. Наші Інші. Історії українського різноманіття. Львів: Човен, 2018. 208 с.

Ганна УлюраГанна Улюра, Літературний критик
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter