Нова репрезентативна культурна інституція, за задумом Симона Петлюри, мала прорвати російську інформаційну блокаду в Європі, об’їхати з українською піснею ключові країни Західної Європи і продемонструвати світові самодостатню силу української культури – а відтак політичну зрілість українського народу, аби мати власну державу, незалежну від Росії. Українські співаки мали «проспівати» на весь голос, що Україна – це не Росія, і навіть не її колонія, а окрема самодостатня культурна нація, яка має право на політичне існування і власну державність. Капела відряджалась передусім до Парижа, де після закінчення Першої світової війни вирішувалось питання щодо надання політичних прав колишнім постколоніальним народам.
У своєму листі до голови української делегації в Парижі Петлюра пише: «Подбайте про те, щоб Українська Республіканська Капела могла приїхати до Парижа для демонстрування багатств української музично-пісенної творчості. В Чехії ця капела творила фурор і багатьох москвофілів перетворила в українців. Я певен, що Європа не має чогось подібного. Можливо, що перебування Капели в Парижі полегшить і прочистить атмосферу упередження».
Тоді, як і тепер, питання бути чи не бути українській державі залежало від європейської підтримки і розуміння тамтешніми політичними, медійними і культурними елітами справжньої суті подій, які відбувались в Україні, а також усвідомлення ними того рівня культурних надбань, якими володіли українці як питомо вартісна частина Європи.
Роз’яснювальна стратегія засобами мистецтва покладалась на українських співаків, організованих в Капелу під орудою диригента Олександра Кошиця. В результаті тріумфального турне Європою впродовж двох років про Україну і її високу культуру заговорили не лише європейські композитори, музичні критики і перші шпальти ключових європейських видань, але й очільники європейських держав. Капела виконала не лише свою культурну, але й політичну місію на сто відсотків.
Найпершу рецензію за підсумками пробного концерту Капели у Празі 10 травня 1919 року дає чеський часопис «Venkov» під назою «Veni, vidi, vici». Автор резюмує, що згідно оцінки найславетніших мистецтвознавців, присутніх на концерті, «стоїть цей хор своїм артистичним виконанням поруч з найкращим, що ми коли-небудь чули». Визначний музичний критик, професор Карлового Університету Зденєк Неєдли (майбутній міністр освіти, науки і мистецтв (1948-1953) і президент Чехословацької академії наук (1953-1962) в захопленні від української композиторської школи робить виклик своїм чеським колегам: «Ану, панове модерністи, яким для своєї нікчемної часом думки потрібно 20 стрічок партитури, спробуйте це зробити на 4-х стрічках, як це роблять українські композитори!». Разом з дружиною і двома дітьми Неєдли супроводжував капелян на всіх концертах у Чехії і згодом присвятив українському хору окрему книгу, яка вийшла друком у 1922 році. Він пише: «Хто пережив і відчув прекрасні співи Української Республіканської Капели, не може не полюбити України всією душею».
Перша країна українських гастролей, Чехія, була в захваті – місцеві хорові й музичні товариства запрошували хористів до творчого братерства, влаштовували бенкети на честь України, консерваторія і найвизначніші музиканти організовували їм концерти і проводили екскурсії Прагою. За словами Кошиця, «усе українське стало модним у Празі. Мої хлопці фліртували на всі боки, і чешки тратили голови!»
Щоправда всі ці гонорові забави для капелян стали можливими лише після того, як їх привели у «божеський вигляд» після «евакуації» з України. Їм навіть не встигли пошити сценічні костюми. Хористам буквально довелось тікати з мінімальними пожитками від наступу більшовиків на Київ. Державну скарбницю, звідки передбачалось фінансування Капели, було евакуйовано до Кам’янця. Український Уряд і сам Кошиць переїхали туди наступного дня після ухвалення Закону «Про створення Української Республіканської Капели».
Хористи прибули до Праги після тяжких переїздів і кількох арештів за сепаратизм (українська культурна місія, яка наважилась вголос говорити про українську культурну і політичну незалежність ще не раз наражатиметься на російські провокації за кордоном). Наші співаки, про яких згодом писали, як про мистецьку богему, на старті іміджевої кампанії виглядали, за словами Кошиця, як «якась кочова орда, яку страшно було підпускати до міста на гарматний вистріл». Диригент тішився, що вони прибули в Європу вночі і забороняв виходити в місто цій «босоті», поки їх не одягнуть та не вмиють: «Обличчя в усіх були сірі, чорні, зелені, брудні…»
Тим не менше саме ці «обличчя» вміли робити дуже добре одну річ – співати. І це була переможна стратегія України. Наші хористи змусили заговорити про українське мистецтво і політичні амбіції України весь європейський світ. Усіх вражала якість української народної музики, яку дуже вдало аранжували композитори Микола Лисенко, Кирило Стеценко, Микола Леонтович і сам Олександр Кошиць.
Репертуар Капели будувався на основі фольклору, який мав показати глибинне коріння української культури. Це були колядки, щедрівки, канти, думи, релігійні твори. Народні пісні перекладалися для іноземних лібрето або коментувалися перед концертом, що проливало світло на сторінки української історії, відмінної від російської, і близької європейській культурі.
Мистецький аргумент України за кордоном був переконливим. Французьке видання «L’avenir» від 21 січня 1921 року відзначило: «Український хор не тільки досяг своєї поважної мети, давши докази античної цивілізації України, багатої національним фольклором, що підтверджує високу культуру народу, він дав більше – приклад надзвичайної досконалості».
Вдалим культурно-політичним засобом приваблення сердець іноземної публіки була традиція Української Капели виконувати під час своїх концертів не лише український національний гімн, але й гімн приймаючої країни. Музичні критики відзначали, що часто це звучало професійніше за спів їхніх національних хорів. Кошиць пригадує один з таких випадків: «Тих тріумфів, що дала нам Швейцарія я й досі не можу забути. Пам’ятаю в Женеві, коли проспівали «Марсельєзу» в моєму аранжуванні, піднявся такий ґвалт, що я прямо перелякався. Дами повискакували зі своїх місць і в екстазі ламали парасолі об естраду».
Ще одна вражаюча історія – про доньку тодішнього голови Верховної ради держав Антанти і Паризької мирної конференції Жоржа Клемансо, котрий мав вирішувати долю українського народу в післявоєнній Європі (на жаль, в результаті не на нашу користь). Кошиць згадував, що дівчина була у захваті від співу українців, зізнавалася йому, що весь «паризький світ говорить тільки про Капелу», і що «поляки й москалі гризуть кулаки і роблять усе, щоб нас дискредитувати». Концерти українців і справді постійно супроводжувались російськими провокаціями. Афіші їхніх виступів у Женеві розмальовували «вздовж і впоперек істино-російською лайкою по матері». Кошиць пригадує концерт в Парижі: «Москалі готовили нам скандал: на нашому гімні повинен був піднятись крик і свист, потім повинен був встати промовець і, звернувшись до публіки, запропонувати їй покинути зал, бо концерт дають російські сепаратисти, вороги «єдиної нєдєлімої», значить і вороги Франції».
Від українського співу божеволів віце-король Ірландії лорд Абердін. Побувавши на їхньому концерті вперше, він вже не полишав нагоди супроводжувати хористів. Напередодні одного з концертів в Гаазі сама Королева Голландії писала листа капелянам, перепрошуючи, що не може прийти на їхній концерт через національну жалобу (тоді розлилась річка Маас), а її політичні симпатії Україні висловив голландський «Королівський хор» з тріумфальними вигуками «Слава Україні і Голландії!». Інша королева, бельгійська, котра потрапила на їхній концерт, вступила навіть в політичну конфронтацію з військовим керівництвом своєї держави через захоплення українською культурою і відвагою українців. Кошиць цей безпрецедентний ефект культурної дипломатії описує у своїх спогадах, де нотував, що королева «дуже хвалила наш спів, сказала, що вперше чує щось подібне…». Згодом в присутності військового міністра, котрий був ворогом ідеї незалежної України, підписалась у подячній книзі Капели зі словами: «Мої всі симпатії на боці вашого народу, я знаю як тяжко він здобуває собі волю». Зрештою свій підпис під справою схвалення української нації та її культури мусив поставити і проросійський міністр закордонних справ Бельгії (прихильник «єдіной нєдєлімой России»).
Відтак, український хор ставав активним гравцем політичної війни там, де офіційна дипломатія і військові дії не мали успіху.
Як колишній редактор і культурний критик, Симон Петлюра дуже добре розумів, що національне мистецтво, як «м’який метод» політичного впливу, є не менш дієвою зброєю у відстоюванні національних інтересів, ніж військо. Таку його глибинну мотивацію, закладену у створенні Капели, влучно характеризує бельгійська преса («Ons Vaderland», 11 січня 1920 року): «Цей військовий чоловік, який дбає за визволення свого краю з-під ярма більшовиків і царистів, вміє більше, ніж воювати. Він знає, що один меч не має сили, і щоб здобути симпатії західно-європейського світу для своєї батьківщини, він нас знайомить з мистецтвом своєї країни. Україна країна чорнозему, батьківщина Гоголя (!!! – авторська емоція), робиться тепер для нас країною пісень. Петлюра інтернаціоналізує українське питання піснею».
Успіх культурної дипломатії, як альтернативної політичної стратегії УНР, характеризує відгук іншого бельгійського видання «Journal de Liege» від 8 січня 1920 року: «Якщо спів має силу перемоги, брати українці можуть бути горді, – вони завоювали своїми піснями Льєж».
Той факт, що Капела була державним проектом і безпосередньою «культурною» ініціативою очільника уряду, вплинув на підвищення закордонного іміджу українських державних інститутів і конкурентоспроможності Української Республіки. Бельгійська газета «De Volksgazet» в номері за 14 січня 1920 року дає щонайкращу політичну оцінку українській ініціативі: «В Українській Республіці урядова допомога власному національному мистецтву стоїть так високо, що є ідеалом для інших держав». Брати приклад з українських ініціатив рекомендують своїм урядам бельгійці і німці, нарікаючи, що їхні хори так само могли б прославляти їхні держави за кордоном. Варто лише владі звернути на це увагу – як це зробила Україна.
Підґрунтям для таких політичних висновків щодо молодої Української Республіки і її культурної місії була передусім якісна мистецька презентація Капели, адже саме на якість української музичної культури як на політичний фактор і робив ставку Петлюра. Європейська мистецтвознавча і медійна критика не вщухала від захопливих відгуків: «Їх виступ можна прийняти як найвищу точку, до котрої хорова техніка може коли-небудь дійти» («Manchester guardian», 4 лютого 1920); «Немає жодного лондонського хору, котрий можна прирівняти до них» (англійське видання «Truth», 11 лютого 1920); «Жодна нація не виявляє своє обличчя в музиці так яскраво, як українці» (британське видання «Ріфері», 7 лютого 1920); «Які ми бідні, народи Заходу… який вихід в світ для народу, ще цілком не відомого!» (голландський часопис «La Gazettede Holande», 24 січня 1920); «Вам заперечують існування Вашої нації, отже Ваші співаки доводять світові, що ця нація має незрівнянно могутню душу» (з листа професора паризької «Сорбонни», професора Шарля Сеньобоса до О. Кошиця); «Який успіх для народної пісні! Яке щастя бути українцем!» (Брюссель, «La gazette», 10 січня 1920); «Вони дають найвищу атестацію музичній культурі України» (Швейцарський часопис «Tages Anzeiger», 23 жовтня 1919).
Це була системна інформаційна кампанія засобами мистецтва. Одразу цілий західноєвропейський регіон «збожеволів» від української пісні і диригента, що «творить в моменті» (для всіх критиків і музикантів проявом неймовірної професійної майстерності був той факт, що Кошиць диригував лише руками без палички, а хористи співали без нот, сфокусувавшись на самому диригентові). Не зговорюючись між собою, голландські і німецькі критики пишуть про Україну, як державу, і її національну пісню суголосні рецензії: «Якби в українській державі справи йшли так, як спів в цьому хорі, це була б перша держава в світі!» (Гаага, січень 1920 року), «Якби пісня була б державою, то Україна посіла б перше місце поміж народами» («B.Z. Am Mittag», Берлін, квітень 1920 року).
Чи можемо собі уявити такий шквал захопленої мистецької критики на адресу України і її урядові рішення в наш час? В час, коли державні чиновники не вимушені евакуюватись зі столиці, ночувати «в теплушках», «їсти бозна що» чи «спати на дошках». Подібні деталі умов життя тодішніх українських урядовців Олександр Кошиць описує у своєму подорожньому щоденнику, згадуючи власний візит у Ставку військового отамана в Отинії у жовтні 1920 року. Петлюра в обставинах дефіциту позитивних новин з фронту напам'ять знав відгуки західної преси про успіхи Капели (його культурного фронту), які йому пересилали пресові відділи українських дипломатичних представництв з-за кордону. Про це згадує сам Кошиць: «Отаман був радий мене бачити, розпитував про все і знає напам’ять не тільки всі рецензії, але й найдрібніші справи нашого життя».
Українська Республіканська Капела впродовж 1919-1920 рр. виступила з концертами в Чехії, Австрії, Швейцарії, Франції, Бельгії, Голландії, Англії, Німеччини, Іспанії і Польщі, і впродовж 2 років дала понад 200 концертів. За підсумками концертів в самому лише Лондоні вийшло більше 40 рецензій в британських ЗМІ, тож загальний резонанс мав бути приголомшливий. Спершу мандрівка Капели планувалась на 2 місяці – виключно для дипломатичного виступу у Парижі, але згодом була продовжена до чотирьох. Зрештою Капела в розпорошеному стані лишилась за кордоном на все життя. Після європейського турне українські співаки під брендом «Український національний хор» (вже без державної підтримки) переїхали на американський континент і дали там майже тисячу концертів не без участі Президентів і тисячних аудиторій.
Саме під час цього турне розлетівся по світу український «Щедрик» Миколи Леонтовича. Цього року виповнилось сто років від дати його публічного виконання. Чим не привід для повторного тріумфу української пісні в світі?
P.S. Фрагмент з бельгійського видання «LanationBelge», Брюсель 1920 рік: «Без сумніву це все відкриє багатьом націю, яка до війни губилася серед великої земної плями, що на картах Європи означала Росію. Ми ж нічого не знаємо ані про драматурга Лесю Українку, ані про письменників-повістярів Коцюбинського та Кобилянську, ані про поета Івана Франка, ані Петлюрівського тодішнього прем’єра Винниченка…»
Питанням пізнаваності української культури в Європі переймалася бельгійська критика 100 років тому. Здається, що це питання ніяк не просунулось за ціле століття. Як писала в «Записках українського самашедшого» Ліна Костенко, «У нас на кожну проблему можна лягти і заснути. Прокинутись через 100 років – а вона та сама»…
В другій частині статті буде про продовження турне «Українського Національного Хору» під орудою Олесандра Кошиця в Америці.