Коротка передісторія. До 2012 року головою федерації був Ігор Левицький. Класичний селф-мейд-мен, вихованець сиротинця, який примудрився побудувати успішний бізнес, створити досить успішний за місцевими мірками клуб «Атлант», щиро любив футбол і вкладав в федерацію і час, і серце, і гроші. Так, я суб’єктивний, бо Ігор – мій добрий приятель і учасник декількох наших проектів. Але це реальність, проти якої в криворізькому футбольному середовищі навряд чи хтось заперечуватиме.
В 2012 перед парламентськими виборами федерація терміново знадобилася члену «команди Вілкула», тоді першому заступнику мера Костянтину Павлову, і у Левицького її технічно віджали. За 2 роки новий голова з’явився на федерації аж 2 рази. Його очима і руками там мав стати Сергій Поліщук, відомий в місті як «Полік», який зараз переховується десь в Криму. Але не став. З Поліщуком взагалі цікава історія – його вважають чи не головним криворізьким тітушководом, але він і досі фігурує, як голова постійної комісії Облради з питань культури, духовності та спорту. Але зараз не про нього, а про федерацію часів Павлова. Левицький також тоді відсторонився від процесів, і його цілком можна зрозуміти. І віддати належне за те, що робота федерації була більш-менш чітко налаштована і стабільно тривала навіть в часи фактичного безвладдя.
А Павлов у футбольчік награвся і подав у відставку. В письмовому вигляді. Тому терміново і було зібрано конференцію. Я вперше був на офіційному заході федерації і ситуація, скажімо прямо, не дуже порадувала. Стійкий дух совка витає в футбольному середовищі. Переважно мужчини середнього віку, які звикли віддавати начальству під козирок, здивовано дивилися на мене, коли я задавав питання єдиному кандидату. Так, кандидат був єдиним, як і на всіх останніх виборах до Криворізькій федерації, але про нього ще трошки пізніше. Совок був всюди – в одноголосних голосуваннях фактично без обговорень, в зачитаних кандидату з бомажки дифірамбами від якогось дідуся, в патерналістичних виступах, повних надії, що «новий барин» все зробить за нас. Найсумніше – що ці ж люди два з половиною роки тому так само одноголосно голосували за Павлова і жодного слова, яке б дало зрозуміти, що свою помилку вони зрозуміли, на жаль, не прозвучало.
Новим «барином» став Костянтин Караманіц. Його кандидатура була єдиною і логічною. Він – головна особа в єдиному професійному футбольному клубі міста, вкладає в розвиток футболу серйозні гроші, будує досить потужну дитячу структуру, сам грає в аматорській команді. При цьому є депутатом міськради і, схоже, має також серйозні політичні амбіції. Але його справжній і давній зв’язок з футболом дає серйозні підстави вірити, що це не буде фейкове президентство а-ля Павлов. Винуватити Костянтина що він став єдиним кандидатом – абсолютно нема сенсу. З Левицьким вони домовилися і останній став єдиним віце-президентном федерації. Тандем, звичайно, виглядає перспективно і сумнівів в тому, що криворізький аматорський футбол працюватиме більш-менш стабільно, абсолютно нема.
А от чи зможуть Караманіц з Левицьким вивести роботу федерації на кардинально новий рівень, залежить від того, наскільки справжньою є їхня мотивація. Звичайно, можна просто бути «барином» і утримувати лояльність і мінімальний рівень довіри приємними дрібницями – і це спрацює, бо альтернативи серйозної на сьогодні, як всі розуміють, нема. Але щоб кинути виклик глобальним проблемам – а це і дуже мала кількість якісних полів, і кількість юних футболістів, яка з кожним роком все меншає, і повний бардак в роботі багатьох ДЮСШ і немічний спорткомітет міськвиконкому, від якого користі, фактично, немає – треба радикально інші підходи. І тут 43 делегати, які сидять, кивають, одноголосно голосують, не задають незручних питань, і, відповідно, не готові брати на себе серйозну відповідальність, реальною допомогою не стануть. Єдиний шлях - вибудовувати нові стандарти командної роботи, спиратися на людей з іншим менталітетом та спиратися на тих, хто дійсно хоче і прагне змін. Чи зможе новий голова цього досягти – побачимо.
Я попросив пана Караманця поставити собі термін, через який він оприлюднить свою програму розвитку, і він сказав, що за місяць-два, після консультацій з громадськістю, ми її побачимо. Будемо чекати, уважно спостерігати і, якщо побачимо справжню готовність і волю до змін – підключатися і допомагати.