Свого часу чимось подібним займались більшовики, зокрема, гасла типу "Землю - селянам" вони запозичили у своїх темних двійників - "есерів". Петро Олексійович намагається перехопити у націоналістичних і патріотичних сил деякі їх ідеї (тут варто згадати ту саму блокаду Донбасу, спочатку гостро критиковану з АП, а згодом де-факто присвоєну нею), експлуатує загальний тренд на патріотизм, подібно до "комбатів" часто з'являється на публіці в уніформі (причому, змінює її залежно від підрозділу чи війчькової частини, яку він у цей момент відвідує). Разом з тим, попри певні успіхи, стратегія Порошенка видається виграшною саме в комунікаційній її частині, але ніяк не в організаційній чи матеріальній. Фактично відсутня ключова системоутворююча реформа - реформа економічного сектору, без якої в Україні не може бути стабільного ґрунту для інших реформ.
Реформа правоохоронних органів здебільшого зовнішня - змінили патрульну поліцію, коли набагато гостріше стоїть питання реформування щодо карних, антикорупційних та інших ключових департаментів міліції. Загальнодержавний тренд на реформування усього і вся, що став основою політики Порошенка не слід вважати дійсним реформуванням - у першу чергу це саме комунікаційна стратегія, і лише в останню реальна зміна правил гри. Відсутність реформ в економіці спричинила і іншу проблему для АП - падіння довіри до влади і до політики взагалі. У той час як антирейтинги ключових політичних лідерів країни в три-п'ять разів перевищують рейтинги, команда Петра Олексійовича, схоже, обрала для нього зручну нішу: бути найменшим злом.
"Конкурентів" доволі вправно топить у болоті медійка пропрезидентської команди, при цьому за останніми опитуваннями найближчими за рівнем підтримки конкурентами Порошенку є Юрій Бойко, Вадим Рабінович та Юлія Тимошенко - аж ніяк не приємні особи. Бути героєм і реформатором на тлі таких "діячів" це дійсно нескладно, і саме такого тла потребує Петро Олексійович для потенційного другого президентського строку. Сучасна українська політика знову перетворюється на фарс: змагаються вже не рейтинги, а антирейтинги політиків.
Разом з тим, "зачароване коло" старого політикуму може враз розірватися, щойно почнуть ставати більш популчрними молоді політики, які вже дихають в спину старим персонажам типу Рабиновича чи Тимошенко. Ось у такому випадку Петро Олексійович з його олігархічним і доволі строкатим політично минулим ризикує програти вибори вщент. Однак, чи дочекаємось ми того моменту, що наш вічно ошуканий політичний "вкладник" почне нести депозити в інші місця, а не в ті, де його вічно обдурюють? Питання не лише часу, але і великої політичної та правової культури, якої так бракує нашому суспільству. Циркуляція еліт у нас дійсно дуже слабка, і ось-ось політичне море стане ще більше нагадувати болото...