Але багатьом цю даність, аж до всепоглинаючої ненависті, не хочеться сприймати: Україну прагнули знищити орди хана Батия, цього хотіла домогтися пихата польська шляхта, це хотів здійснити агресивний московський імперіалізм як білого, так і червоного кольорів, так хочуть і сьогоднішні апологети «русского міра». І вони цього не приховують. Приховують – їхні адепти і агенти в Україні. Одночасно є автори, які не входять до цих груп, але їхні публікації потребують певних уточнень, бо вони об’єктивно «ллють воду не на той млин». Антиукраїнська спрямованість подібних текстів не дозволяє їх не помітити. Виникає необхідність уважного прочитання та принципової оцінки хоча б деяких оприлюднених тез, зокрема у статтях філософа Сергія Дацюка: «Ідея перспективи України», «Галицький консенсус», «Нація та цивілізація» тощо.
Спочатку поговоримо про минуле, а після про теперішнє і майбутнє. Одночасно, спробуємо уникати доктринальних аспектів дискусії, зосереджуючи увагу на конкретному: історичному, політичному, геополітичному.
Чи дійсно цивілізаційне породжує національне?
Наука це завжди перевірка гіпотез щодо їхньої істинності чи хибності на практиці. Сприймати концепції про природу таких важливих історичних об’єктів як нація та цивілізація без їхньої конкретно-історичної перевірки, буде звичайним футурологічним розумуванням про все і, одночасно, ні про що. У даному випадку доречним буде перевірити цю проблематику на об’єктах, які стосуються нашого народу.
Почнемо здалеку, з античного періоду. З чим асоціюється цей історичний час? Звісно, з Елладою та Римом. У 395-му році велетенська централізована Римська держава, що охоплювала землі трьох частин світу (Європи, Азії та Африки) раптом розпадається на дві частини – на Західну та Східну Імперії. І тут важливо звернути увагу на контури розколу державного організму. Історики переконані, що він відбувся по цивілізаційних межах. До Східної Римської держави (Візантії) в основному відійшли території так званого еллінського світу – Мала Азія (Анатолійський півострів), частина Близького Сходу, Еллада, північно-чорноморські колонії, тобто території , що свого часу були завойовані Александром Македонським та його наступниками. Завойовані, або колонізовані, не абстрактним воєначальником, а конкретним народом – античними греками. На цій території сформувався єдиний панівний еллінізований чиновницький клас, що послуговувався старогрецькою мовою та культурою. Він і став тим етнічним субстратом, що детермінував виникнення та функціонування окремої еллінської цивілізації, а, згодом, привів до розпаду Римської держави.
Можна однозначно стверджувати, що причиною виникнення та функціонування античної еллінської цивілізації став грецький етнос. І цей приклад є правилом, а не винятком, – бо не цивілізаційне начало породжує національне – як вважає С. Дацюк, а експансивне етнічне завжди детермінує локальні цивілізації. У даному контексті аналізу є виправданим інтерпретувати етнічне і національне як синоніми, що вказують на один і той самий феномен – панівний етнос як джерело творення цивілізацій.
Тепер щодо твердження про національне як продукт нового часу і, відповідно, недопустимість застосовування цього поняття до попередніх історичних епох. Звісно, модерні нації постають тоді і там, де на зміну становому феодальному суспільству приходять буржуазні суспільства із загальним виборчим правом; коли підданий стає громадянином.
Але ця істина зовсім не дає підстав стверджувати, що національного до того не було. Бо нація є наслідком тривалого процесу історичного розвитку, а не миттєвого народження з нічого.
Щоб увиразнити суть проблеми, скористаємося дотичною аналогією і запитаємо наших опонентів: а чи існували буржуазні відносини до повної перемоги капіталізму в Європі? Будь-який фаховий історик чи соціолог вам, не вагаючись, відповість, що розвиток капіталізму не миттєвий акт, а тривалий поступальний історичний процес, що випливає з глибин феодального суспільства; а Макс Вебер, – один із найавторитетніших дослідників цього явища, – переконливо б додав, що його елементи можна знайти навіть у формах господарювання Близькосхідних цивілізацій Євфрату і Тигру за 2-3 тисячі років до н.е.
Отже, якщо хтось стверджує, що поняття капіталізму і поняття нації супутні історичні явища, що без одного не має іншого, то згідно з цією логікою він мусить і еволюцію цих феноменів паралельно прослідковувати від зародження до повноцінного розвитку. І доброчесні науковці так і роблять.
Йдемо далі: з чого, власне, еволюціонувало національне? Відповідь проста: з етнічного. Етнічне у цьому розумінні можна услід за видатним американським соціологом Едвардом Шилзом (школа структурного функціоналізму) назвати рудиментарним національним: «Термін нація у сучасному його розумінні, – наголошує знаний науковець, – сягає Середньовіччя. Абсолютно доцільним уявляється також вести мову про нації у класичну давнину. Допоки людські істоти усвідомлювали своє членство у територіальній колективності, обумовленій спорідненістю й етнічністю, як переконливий критерій колективного самоусвідомлення, існувала рудиментарна національність*. Ці переконання побутували серед освічених і авторитетних верств суспільства. Хіба буде перебільшенням твердження, що Поховальна Промова Перикла була помірно-націоналістичною презентацією національних досягнень?» (Едвард Альберт Шилз. Нація, національність, націоналізм і громадянське суспільство.– Часопис «Ї», 2001, №21.)
* У цьому випадку рудиментарне (від латинського: rudimentum) витлумачується як феномен, що знаходиться в стані зародження.
Тому, коли хтось намагається говорити про національне, свідомо чи несвідомо ігноруючи етнічне, той фактично підмінює поняття. І така форма дискусії лише затуманює проблему, а не прояснює.
У цьому місці спробуємо ще вище підняти горизонт розуміння національного, звернувши увагу на генетику, що почала знедавна рішуче втручатися в дослідження історії походження народів світу. От український вчений-медик В. Б. Монастирський, ніби заочно дискутуючи з пост-модерністським розумінням «націй як уявних спільнот» говорить, що «нація не є випадковим, штучним витвором тільки людського розуму – це категорія передовсім генетична, а тому універсальна, досконала та вічна. А це, своєю чергою, дає підстави говорити про генетичну тeopію походження нації…» (Володимир Монастирський. Націоналізм: чим він є, або Чому українцям конче потрібно бути націоналістами : короткий посібник з лікбезу для української еліти і не тільки / Львів: Каменяр, 2012. – 122 с. Серія Акценти).
Звісно, це питання ще далеке від остаточного розставлення крапок над «і»; зрозуміло, що кожен народ має свою окрему історію поєднання антропологічного, культурного і політичного в одне ціле; але сьогодні вже є суттєві практичні здобутки у розумінні генетичних засад походження української нації. Наголосимо, що навіть частина справжніх вчених-дослідників з Росії змушена, хоч надзвичайно обережно, визнавати очевидне. Так на запитання журналіста про близькість «трьох братніх східнослов’янських народів» доктор біологічних наук Олег Балановський (Інститут загальної генетики і Медико-генетичний науковий центр, керівник сайту «Генофонд РФ») так прокоментував масштабні генетичні дослідження східно-європейського регіону: «Що стосується українців і русскіх…то на отриманих графіках їх генофонду утворюють дві хмари, які знаходяться дуже близько одна до одної. Вони стикаються, проникають одна в одну по краях, але повністю не перекриваються.
Цікаво в цьому плані становище білорусів. Частина білоруських популяцій генетично не відрізняється від українських, а частина не відрізняється від російських. Виходить така картина: якщо розглядати всіх східних слов'ян, тобто український генофонд, який переходить без різкого розмежування в російський генофонд, а третій східнослов'янський народ – білоруси – як би розподілений між ними».
А далі генетик-дослідник додає наступне: «Нас здивувало, що український генофонд виявився досить гомогенним на великій території України, тобто західні українці генетично близькі до східних». (Газета ру.)
Східно-слов’янські локальні цивілізації
Тепер розглянемо історію становлення локальних цивілізацій в Східній Європі. Чи прийшли вони до нас з Візантії, чи проросли з власного ґрунту? Ні для кого не є секретом, що Княжа Україна (Україна-Русь) виникла, з одного боку, як об’єктивний наслідок соціально-культурного та економічного розвитку місцевого населення, а, з іншого, зовнішньої експансії Рюриковичів. Київ став центром одночасного творіння як нової держави, так і нової цивілізації. Особливо процес інтенсифікувався після оголошення християнства державною релігією нової країни. Свого часу Євген Маланюк навіть писав, що еллінізм можна вважати одним із джерел становлення української культури. Це у значній мірі вірно, але не головне. Не Візантія, не еллінізм породив Київську Традицію, а місцевий слов’янський етнічний субстрат адаптував до свого світобачення, світовідчуття велику Християнську Істину, детермінувавши цим розвиток нової локальної цивілізації. Підтвердженням цієї тези є виразна відмінність Київської і Візантійської цивілізацій, попри певну спадковість релігійної традиції.
Важливо наголосити, що в період прийняття християнства в Україні-Русі існували три різні етноси. Характерним показником їхньої високої етносвідомості може бути факт майже одночасної побудови трьох соборів Святої Софії – як центральних державних храмів, – у трьох містах: Києві, Полоцьку і Новгороді. Трьох центрів трьох майбутніх націй. До речі, про це, ще за часів радянської окупації України, у вигляді постановки проблеми переконливо говорив знаний український історик, дослідник Київської Софії – Сергій Висоцький.
Звичайно, якби Княжа Україна не була розгромлена монголо-татарами, населення північно-східних територій було б остаточно асимільоване Київською традицією і історія пішла б іншим шляхом, але в історії немає умовного способу – лише доконаний. Тому після краху київської держави етногенез населення північно-східних земель, що перебував під потужним впливом ординського детермінанта і власного етнічного начала, фактично витворив окрему Євразійську (Східно-Православну) цивілізацію. Цей феномен має величезну історіографічну літературу, – починаючи від фундаментальної праці всесвітньо відомого лінгвіста князя Ніколая Трубецкого «Спадок Чингізхана» до Л. Гумільова і сучасних євразійців.
У середині 17-го століття Україна і Росія – можна сказати старокиївська (українська) і євразійська (русская) цивілізації – постали як два разюче відмінні феномени. Внутрішньою ознакою одного була свобода, іншого – деспотія, одного – інтенсивне зародження буржуазних стосунків, іншого – крайня форма феодальних відносин, одного – культурна відкритість до західного світу, іншого – самоізоляція і т.д., і т.п. Зламати, стерти цю відмінність і стало змістом політики російського уряду щодо України у наступні триста років. Цьому було підпорядковане ґвалтівне насилля Петра І, повторне відновлення кріпацтва в українських землях за Катерини ІІ, заборона української мови, культури та історії усіма наступними царями і генеральними секретарями, це було одним із завдань Голодомору. Для москалів важливо було стерти з пам’яті українського народу Велику Київську Традицію.
На завершення цієї частини, хоча й побіжно, торкнемося міждисциплінарної проблематики. Сергій Дацюк постійно застосовує до конкретних історичних об’єктів набір абстрактних філософських та психологічних термінів, наприклад, він говорить, що «цивілізації завжди базуються на системі трансцендентних та універсальних мотивацій», підштовхуючи читача до логічного висновку: національне хоч і самобутнє, але вторинне.
Метафорично, філософічно, спритно, – нічого не скажеш, – можна навіть було б запідозрити, що це якісно вдосконалена теза Арнольда Тойнбі про містичне призначення цивілізацій: сенс якого знаходиться в якомусь іншому світі. Свого часу видатний французький історик, засновник школи «Анналів», Люсьєн Февр, нищівно критикуючи Тойнбі за безпідставне застосування філософської термінології до історичної конкретики, зауважив, що подібні висловлювання взагалі можна радше віднести до «марення», аніж до наукового аналізу конкретного історичного об’єкту.
Це правильно, бо, навіть, коли ти максимально політично вмотивований і прагнеш будь-що довести правильність своєї політичної доктрини, все ж, щоб залишатися одночасно об’єктивним, потрібно при дослідженні історії займатися не серійним продукуванням абстракцій, а здійснювати узагальнення з конкретних історичних фактів (Февр Л. От Шпенглера к Тойби// Бои за историю. – М.: «Наука», 1991. – ст. 94).
Космополітичні ілюзії щодо глобальних процесів
Сергій Дацюк стверджує, що національна держава себе вичерпала, і, мабуть, вважаючи це очевидним, не наводить ніяких доказів цьому твердженню.
Тому розглянемо два аргументи, що зазвичай використовуються глобалістами для твердження про зжитість такого феномену як держава. Передусім, вони вказують на одну аксіому: все, що має початок, обов’язково матиме кінець. Звичайно, це так. Держава як соціальний інститут виникла в певний історичний час і колись завершить своє історичне буття; але і людство, і планета Земля, і Всесвіт мали свій початок, і колись, в майбутньому, й вони наблизяться до свого природнього фіналу, але це зовсім не означає, що нам зараз потрібно «посипати голови попелом», або генералізувати цю ідею до політичного абсурду. Сьогодні в глобальному вимірі ніяких видимих ознак занепаду національної держави немає, принаймні у видимій історичній перспективі.
І тут ми впритул наблизились до другого, для багатьох глобалістів ніби самоочевидного аргументу: інтерпретація виникнення Європейського союзу як якісно нової форми структурування політичної системи світу.
Це суттєве питання, і на ньому доведеться детальніше зупинитися.
Ті, хто так говорять, забувають, що Євросоюз і НАТО були створені як «центри сили» для опору політичній, економічній та військовій експансії СРСР. Постали вони на території, окупованій англосаксами – переможцями у Другій світовій війні, тобто, на вже інтегрованій ними території. Звичайно, враховувались і вигоди від такого об’єднання. Тим більше, що держави – засновники Євросоюзу не позбавлялися політичної незалежності, навпаки, порівняно з попереднім рівнем окупації, чи напівокупації це був крок до відновлення суверенітету.
Після розвалу Радянського Союзу зникла одна із спонукальних причин існування такого наддержавного об’єднання, власне, від дезінтеграції Євросоюз врятувала прагматична політика Німеччини, що намагалася під виглядом розбудови великої Європейської наддержави реалізувати власні національні інтереси, – тихцем відроджуючи «Deutschland» як світового гегемона.
І це виразно усвідомлюють правлячі еліти англосаксонського світу. Які підозрюють, що за нинішньою напівприхованою економічною експансією завтра обов’язково почнеться відверта геополітична. Вихід Великобританії із Євросоюзу зумовлений передусім цим фактором, як і знаменитий виступ Трампа у Варшаві. Англосакси з острахом спостерігають за посиленням Німеччини і вже обережно «плетуть павутиння» різних регіональних балансів, пропонуючи Варшаві стати одним із них щодо Німеччини і Росії; по-суті, відроджуючи Вестфальські принципи міжнародної політики.
Чи значить це, що Євросоюз однозначно приречений? – Ні, звичайно. Переконаний, що Євросоюз може вижити і успішно розвиватися далі. Але для цього йому необхідно змінити стратегію свого розвитку, передусім він повинен розвиватися не як наддержава, а як спілка незалежних держав. Для нас це особливо суттєво, і не лише тому, що євроатлантичний фактор дозволяє більш-менш успішно відбивати московську агресію, а тому, що він є потенційним джерелом технологічної революції в Україні, а також великим спільним ринком реалізації наших товарів.
У ціннісному вимірі: орієнтуючись на розвинену багатонаціональну Європу, ми саморефлексуємо на відродження власної самобутності та самодостатності.
Значимість держави як суб’єкта міжнародної політичної системи
Якщо ми змістимо кут спостереження з регіонального у планетарний вимір, то виразно побачимо, що наступні два-три десятиліття стануть часом тріумфу декількох нових наддержав (центрів сили), передусім Китаю, Індії, Бразилії, а далі, на певній відстані, їх наздоганяють Іран і Туреччина, – як військово-політичні лідери шиїтського та сунітського світів.
Це задає якісно нову парадигму міжнародної політики. Можна з великою долею вірогідності допустити, що у світі різко зростуть різні форми експансії, і, відповідно, конфлікти. У цій ситуації значення держави як форми захисту інтересів нації радикально зростає, воно стає надактуальним.
Тому міцність національної держави важлива як для виживання спільноти загалом, так і для захисту кожного її громадянина зокрема. І це зовсім не абстрактний постулат, згадаймо, наприклад, про односторонню відмову України від такого атрибуту «сили» як ядерна зброя – кому це пішло на користь? Сьогодні й сліпому видно, що відмова від ядерної зброї прямо вплинув на послаблення української держави та зняла застороги від зовнішньої агресії. Скажіть, як має сприймати пересічний українець, що змушений зараз гинути в окопах на Східному фронті, захищаючись від московських окупантів, голосне заклинання наших західних і східних «партнерів», «що після ядерного роззброєння України, світ став безпечнішим!» Можливо, що для наших недругів так – світ став безпечнішим, але не для нас. До нас він розвернувся своїм жорстоким і агресивним єством.
Та й чи без сильної національної держави повернемо Донбас і Крим, вистоїмо у війні з Росією? Риторичне запитання.
Політична наївність небезпечніша від ворожих погроз, бо щодо останніх ти принаймні знаєш, з чим маєш справу, а перша може завести в такі нетрі, такі безодні, звідки не виберешся.
Та незважаючи на повчальні уроки, які нам надало життя в останнє десятиріччя, значна кількість українців і далі наївно вірить усяким доктринерам, як зовнішнім, так і внутрішнім. Візьмемо наприклад популярного в Україні Френсіса Фукуяму з його «кінцем історії». Насправді, чим ця доктрина, бо це звісно не наука, а саме політична доктрина, відрізняється від «побудови комунізму»? – Якщо не вдаватися в деталі, то це той самий наратив про кінець історії. Або візьмемо концепцію «тисячолітнього Рейху» – хіба принципово не те саме доктринерство? Така собі грубо адаптована хиліастична есхатологія про «Тисячолітнє царство Христове» до сучасних політичних потреб.
І ось нам знову пропонують відмовитись від українського відродження і будувати мережеві громади задля торжества світової цивілізації?!
Гаразд, допустимо можливість створення єдиного глобального політичного порядку (світової держави). Звісно, тут ми заходимо на територію певної умовності, допустимої лише як «футурологічний експеримент», але в контексті нашої дискусії, гадаю, він можливий. Уявляєте, сталося чудо, – і всі народи погодилися об’єднатися в єдину світову державу. Далі, логічно, мають відбутися вибори законодавчої і виконавчої влади. Уявляєте, хто тоді стане президентом? – Великий Жовтий Провідник із серпом та молотом на лацкані піджака? Чи, може, Великий Халіф Умми? А по-іншому, враховуючи динаміку зростання азійського населення, бути не може. І що тоді, як ви гадаєте, нова, законна світова влада зробить із нинішньою глобалістською провідною верствою?
Добре, рухаємося далі в руслі цієї футурологічної логіки: якщо попередня форма єднання смертельно неприйнятна для «динамічної провідної глобалістської верстви», тоді єдиним засобом створення подібної світової політичної системи стає тотальна експансія Євроатлантичного світу. І, що тоді: Третя світова війна?
Переконаний, що у світових еліт вистачить здорового глузду знайти компромісні рішення щодо становлення нового світового порядку. Людство буде існувати далі, але ті, хто повірить у «гарантії безпеки старших братів» та інші ефемерні обіцянки «сильних світу цього» і слабовольно поділиться з ними власним суверенітетом, підуть «на десерт» для «веселої учти переможців».
Насправді тенденції посилення національної державності видно скрізь, зокрема і в Європі.
До речі, група провідних європейських інтелектуалів 7 жовтня 2017 року опублікувала Паризьку декларацію під назвою «Європа, в яку ми віримо», у якій закликала стати на захист справжньої Європи - співдружності національних держав (§7).
Та й у щойно прийнятій Спільній декларації Саміту Східного партнерства у параграфі 4 учасники відзначили «важливість зміцнення державної, економічної і соціальної стійкості в ЄС та державах-партнерах». Національні держави розбудовують наші сусіди: Угорщина, Польща, Словаччина, Туреччина, Румунія. І про це відверто говорять.
Усіма способами зміцнює свою державу Росія. Китайська Народна Республіка планує до 2050 року стати новим світовим гегемоном, як правова урбанізована національна держава.
Висновок: в зримій історичній перспективі (50-100 років) національна держава залишатиметься єдиним реальним суб’єктом (актором) міжнародної політики. Що ж до значимості різноманітних локальних цивілізацій в світовій історії, то ними й далі послуговуватимуться в основному в доктринальній або футурологічній літературі, рідше в експериментальних історичних та культурологічних дослідженнях.
Партія креолів та галицький сепаратизм
Сергій Дацюк принципово і послідовно формулює причини свого неприйняття українського: «у термінологічному сенсі національна ідея змушує, – каже він, – говорити з позиції національної ідентичності як єдиної чи найзначнішої. Відтак складна сучасна ідентичність найдинамічніших верств суспільства, де національність вже не є найзначнішою, ігнорується».
У цьому абстрактному описуванні світових тенденцій, так як він їх розуміє, чомусь залишається поза увагою, наприклад, японська, китайська чи німецька «провідні динамічні верстви». Бо, скажімо, під сотню японських транснаціональних компаній мають центральні осідки своїх економічних монстрів у Токіо, а не Вашингтоні чи Лондоні. Їхні власники і не думають втрачати національну ідентичність, навіть незважаючи на наївну віру в це різнокаліберних постмодерністських послідовників неомарксистської франкфуртської філософської школи.
Та що там говорити, навіть частина «провідних динамічних верств» США і Великобританії збунтувалися і хочуть запропонувати альтернативний шлях глобального розвитку, у якому є місце національному.
Одним із головних постулатів гібридної війни Росії проти України стало твердження, що такої нації як українська не існує і ніколи не існувало раніше. Що це нібито конспірологічний проект австрійських політтехнологів (зокрема Франца Штадіона фон Вартгаузена), які зуміли в ХІХ-му столітті прищепити русинам-галичанам цю підступну ідею, щоб протиставити їх полякам, – які тоді домінували в Галичині, – і, звісно ж, «русскім освободітєлям». Тому необхідно негайно ізолювати галичан від решти довірливих малоросів, щоб виправити історичну кривду і об’єднати штучно розділений «вєлікій русскій народ».
Інфільтрація в український інформаційний простір проблеми «галицького сепаратизму» є відвертою маніпуляцією з масовою свідомістю, спробою оживити старі, насаджені більшовиками, міжрегіональні фобії. Діючи за давнім римським колоніальним принципом: «Розділяй і володарюй!»
Звичайно, це не спрацювало раніше, не спрацює й поготів. Але спокушені тактичними успіхами у захопленні Криму, частини Донбасу та успішним втручанням у президентські вибори в США та Франції російські таємні служби радикально активізували свою діяльність в Україні. Поруч із відвертим терором – убивствами українських патріотів, у них як з рукава мага вилітають самі чудернацькі і здавалося забуті «качки», – щось, гадають провокатори з Луб’янки, «кане в Лету», а щось дивись та зачепиться, а далі з цих опорних ділянок вже можна буде розвивати наступ на українську масову свідомість.
На жаль, з різних причин, дехто ковтає ці гнилуваті наживки «русскомірців». Прикро, що Сергій Дацюк теж активно включився у дискусію про сепаратизм галичан. Правда, він відверто зізнався, що ведучи мову про «галицьких сепаратистів», має на увазі «всіх українців», – зрозуміло, мова йде про політично свідому і активну частину наших громадян.
Виникає природнє питання: з ким і чим ми маємо справу у соціальному вимірі? Бо політичні погляди особистості у найзагальніших рисах завжди відображають соціальну групу, до якої він належить. Якщо б спробувати локалізувати цю «умовну соціальну групу», до якої належать автори подібних текстів, то її можна було б назвати «партією креолів»; частини русифікованих представників національних меншин в Україні, які, з різних причин, пробують «самовизначитись» на протиставленні себе українському народу. У різні періоди вітчизняної історії вони були представлені такими постатями як Дмитро Табачник, Володимир Малинкович, Валентин Маланчук, Микита Хрущов, Лазар Каганович, Лев Троцький і багато інших…
І тут важливо провести чітку демаркаційну лінію між ними і рештою представників національних меншин в Україні. Більше того, наголосити, що велика частина із них, альтернативно попередній «креольській групі», влилася до українського національного руху і повністю розділила з нами свою долю. Назвемо найвідоміших: виходець із київської польської аристократичної родини Володимир Антонович став одним із фундаторів сучасної української історичної науки; син російського поміщика із Мелітополя Дмитро Донцов не просто увійшов до національного руху, а став одним із чільних його ідеологів (інтегральний націоналізм), митрополит Андрій Шептицький виходець із польської шляхетської родини, граф, очолив Українську Греко-Католицьку Церкву, Микола Хвильовий – він же Фітільов Микола Григорович – став видатним українським письменником, автором віхового гасла «Геть від Москви» і т.д., і т.п.
Спільне у перших і других в тому, що походять вони з неукраїнського етнічного матеріалу, але одні стали запеклими ворогами українців, а інші влились до нашого народу і стали його нероздільною частиною. І тут пан Дацюк С. має рацію: у цьому випадку «національне» – справа індивідуального вибору.
Що ж до тези про негласний консенсус між олігархами і галичанами: «одним влада, – іншим формальна українізація», то очевидно, що це відверта спекуляція, спроба поставити проблему з ніг на голову, змінивши її до непізнаванності. Так, українські патріоти дійсно обережно ставляться до закликів починати Революцію проти чинної влади в час війни з Російською Федерацією. Ігнорувати загрози національній безпеці, аж до можливої втрати незалежності можуть лише абсолютно безвідповідальні особи. А те, що російський агресор володіє реальними інструментами, щоб втрутитися у внутрішньо український політичний процес, гадаю відомо усім. Для цього, власне, далеко і ходити не треба, варто лише уважніше придивитися до частини політичних сил у Верховній Раді України. Не думаю, що особисто Сергій Дацюк буде втішений, якщо завтра в Києві замість доморощених глитаїв правитимуть маріонетки російських олігархів.
До всього попередньо сказаного важливо додати, що українські патріоти зовсім не збираються сидіти склавши руки. Зокрема, про необхідність деолігархізації українського суспільства, пишуть багато, в тому числі і корінні галичани. Справа за малим: створенням масової ідеологічної національно-демократичної партії (або руху), як ефективного інструменту реалізації життєвих інтересів української нації.