Історія стосунків України з НАТО протягом каденцій п’ятьох українських президентів неоднозначна. Прогрес у них був помітний лише в часи президентства Леоніда Кучми і Петра Порошенка.В обох випадках це стало можливим завдяки двом чинникам. По-перше, агресивній поведінці Росії, яка в часи Кучми демонструвала зневагу до суверенітету України, а в період правління Порошенка вторглася на її територію. По-друге, обидва президенти продемонстрували необхідну політичну волю.
Радник Кучми з питань національної безпеки Володимир Горбулін переорієнтував українську зовнішню політику з помірковано проросійської під час президентських виборів 1994 р. на спрямовану на співпрацю з НАТО: Україна стала найбільш активним учасником програми НАТО «Партнерство заради миру» серед членів СНД та налагодила стратегічне партнерство зі США (у період каденції президента Білла Клінтона) та НАТО.
Під час президентства Порошенка партнерство України зі США стало значно міцнішим (іронічним чином) після обрання президентом Дональда Трампа, ніж воно було у період правління його попередника Барака Обами. Стосунки України з НАТО сьогодні на такому ж високому рівні, як і в другій половині 1990-х рр. (зрозуміло, що нині ми живемо зовсім в іншому світі).
У період президентства Леоніда Кравчука НАТО ще не розробило політики стосовно колишніх комуністичних держав.
Після Помаранчевої революції президент Віктор Ющенко і прем’єр-міністр Юлія Тимошенко поставили задоволення своїх владних амбіцій і особисті конфлікти вище національних інтересів України. Плани щодо візиту Джорджа Буша-молодшого до України в червні 2006 р. та надання Україні Плану дій щодо членства в НАТО (ПДЧ) того ж року на листопадовому саміті в Ризі було зруйновано внаслідок трьох місяців сварок між Ющенком і Тимошенко.
В часи президентської каденції Віктора Януковича, натомість, українські силові служби потрапили під контроль Росії, а на законодавчому рівні було зафіксовано відмову від членства в НАТО, що цілком відповідало російським інтересам.
Реальні шанси України отримати ПДЧ в 2006 р. було змарновано спільними зусиллями Ющенка і Тимошенко. Поза тим, шанси України вступити до НАТО значно збільшилися після обрання в 2014 р. президентом Порошенка.
Вимоги до країн, які прагнуть приєднатися до НАТО, не уніфіковані, і вони жорсткіші стосовно України, ніж, наприклад, були щодо трьох балтійських держав чи Чорногорії. Сьогодні – з причин, які буде розглянуто далі – України виконала 4 критерії членства в НАТО. Для цього є кілька підстав:
1) Україна має тривалу й успішну історію співпраці з НАТО;
2) Україна може зробити суттєвий внесок для НАТО, приєднавшись до цієї організації;
3) більшість українців підтримали б вступ до НАТО, якби таке питання винесли на референдум;
4) російський вплив на Україну, зокрема завдяки м’якій силі, суттєво ослаб.
По-перше, Україна інтенсивно співпрацювала з НАТО в межах «Партнерства заради миру» з 1994 р., уклала Хартію про особливе партнерство з НАТО в 1997 р. та відкрила Центр інформації та документації НАТО у 1998 р. Україна брала участь у кожній миротворчій операції НАТО. У 2003 р. Україна надала найбільший військовий контингент для підтримки міжнародної коаліції на чолі з США в Іраку серед не членів НАТО. НАТО тренує українських солдатів, і Україна регулярно проводять спільні з НАТО військові навчання вже близько 20 років.
Після 2014 р. співпраця України з НАТО стала ще інтенсивнішою. Вона відбувається у семи ключових сферах: 1) реформа оборонного сектору в Україні; 2) кризовий менеджмент; 3) використання українського досвіду протидії гібридній війні; 4) протидія російській інформаційній агресії та фейковим новинам; 5) протидія кібернетичним загрозам; 6) енергетична безпека; 7) протидія загрозам хімічної та біологічної зброї.
По-друге, сьогодні українська армія могутня як ніколи. Такого висновку дійшов варшавський Центр східних досліджень.
У цьому, безперечно, полягає серйозне досягнення президента Петра Порошенка. У період правління його попередників армію або ігнорували (за часів Кучми), або розграбовували (за часів Ющенка), або навмисне знищували (за часів Януковича).
Україна налічує півмільйона силовиків, порівняно з чим 2 тисячі солдатів, з якими Чорногорія приєдналась до НАТО, виглядають мізерним внеском. Україна займає 29-е місце у рейтингу найсильніших армій світу, і з членів НАТО лише 10 держав мають могутніші збройні сили. З цих 10 держав три мають армії, приблизно однакові по силі з Україною: Греція (28-місце), Канада (25-е) і Польща (22-е).
Важливо наголосити, що Україна має могутнішу армію, ніж 19 членів НАТО.
Україна відродила власний військово-промисловий комплекс, якого більшості членам НАТО бракує. Завдяки цьому Україна укомплектовує власні збройні сили й експортує озброєння. Україна була змушена протидіяти цілій низці інструментів російської гібридної війни, і цей досвід може стати важливим елементом навчання армій НАТО.
Україна витрачає 5–6% власного ВВП на оборону. Цей показник значно вищий, ніж у більшості держав НАТО. Лише близько 6–8 членів НАТО витрачають більше 2% від власного ВВП – загальної вимоги до держав НАТО – на оборону. При цьому п’ять із них розташовані у Східній Європі (три балтійські країни, Польща і Румунія).
По-третє, НАТО не вимагало від кожної східноєвропейської держави-претендента проводити референдум перед приєднанням. Президент Порошенко запропонував організувати референдум щодо членства в НАТО в один день із наступними президентськими виборами.
Російська збройна агресія переконала багатьох українців, що Україна не здатна самостійно гарантувати свою безпеку і тому має стати частиною міжнародної безпекової організації. Опитування громадської думки свідчать, що, якби референдум стосовно вступу до НАТО відбувся сьогодні, за це проголосували би 60–70% українців. Цей показник вищий, ніж частка тих, хто підтримав приєднання до НАТО на референдумах в Угорщині та Словенії.
Прихильники НАТО активно лобіюють приєднання України до цієї організації, тоді як його опоненти значно зменшилися в чисельності та поводяться пасивно. Багато колишніх противників НАТО сьогодні підтримують «позаблоковий» статус України.
Проросійські партії в Україні або розвалились (Партія Регіонів), або були заборонені (Комуністична партія). Українцям не притаманні антиамериканські погляди, а спроби їх нав’язати під час виборчих кампаній, зокрема 2004 р., були штучними та походили з Росії від російських політтехнологів Володимира Путіна, які працювали на Януковича.
Більшість націоналістів і популістів у країнах Європи виступають проти НАТО та США і підтримують Путіна. Українські націоналісти мають протилежні погляди: вони підтримують НАТО, позбавлені антиамериканських сентиментів і є затятими опонентами Путіна.
По-четверте, Росія активно втручалась у внутрішню політику трьох балтійських країн і Чорногорії та намагалася перешкодити їм вступити до НАТО, однак це не завадило НАТО запропонувати їм членство. Росія, зокрема, намагалася влаштувати державний переворот у Чорногорії та вбити її прем’єр-міністра.
Спроби Росії від’єднати «Новоросію» від України у 2014 р. зазнали фіаско. Така сама доля спіткала й російські намагання захопити Харків і Одесу. Проросійські бойовики майже зазнали поразки на Донбасі, і Росія була змушена вторгнутися в Україну в серпні 2014 р., щоб уникнути цього.
Україна зруйнувала плани Путіна, адже більшість російськомовних українців виявилися патріотами України. Сьогодні Росії було б надзвичайно важко розпочати подібну операцію, зважаючи на те, що патріотичні відчуття в Україні серйозно зросли, радянський міф про «братні народи» мертвий навіть на сході України, а українська армія значно потужніша.
Росія втратила інструменти застосування м’якої сили всередині України, адже її вплив у сфері ЗМІ, соціальних мереж та економіки значно ослаб, і, можливо, скоро Росія втратить контроль над Українською православною церквою, якщо Константинополь дає автокефалію Україні. Проросійські політичні партії, аналітичні центри та НУО або зникли, або перебувають на маргінесі.
Свого часу головним продуктом експорту Росії до України та Європи була корупція (а не газ). Однак тепер корупцію в українському енергетичному секторі, яка раніше пов’язувала обидві країни, викорінили, і Україна здобула енергетичну незалежність.
Порошенку варто провести референдум щодо приєднання до НАТО в день першого туру президентських виборів 2019 р. Це стане ще одним важливим елементом декомунізації України, її втечі з «русского мира» та приєднання до Європи і трансатлантичної спільноти.