Це тільки наслідок світової фінансово-економічної кризи 2008 року, яка породила цивілізаційний вибух на протилежному Європі березі Середземномор’ї. Вона запустила процес неминучої зміни світопорядку. В минулі епохи такі кризи розвантажували глобальні війни. Перша, яка дійшла до свого піку 1857-1858 роках в США і Європі, запустила Кримську війну 1856 році, зупинивши домінування Великобританії. Підготовка до Першої світової війни привела до тотального розпродажу цінних паперів Великобританії, Франції, Німеччини і США, знищивши Османську імперію і втягнувши в довготривалу кризу Німеччину з Росією.
Велика депресія 1929-1933 років, «чорним четвергом» на фондовій біржі в Нью-Йорку, врешті, запустила Другу світову війну, замінивши у керма управління світом Британську імперію на США.
Арабо-ізральська війна спровокувала нафтове ембарго проти всіх симпатиків Тель-Авіва і викликала нафтову кризу з 1973-1975 років, коли ціна на вуглеводні виросла з 3 доларів аж до 12 за барель. Вона ще більше загострила холодне протистояння між Заходом і СРСР, що призвело, врешті-решт, до його розпаду.
Російська криза 1998 року, після оголошення дефолту по внутрішніх зобов’язаннях, зродила Путіна, який почав контррозширення колишньої імперії Гогенцоллернів. Москва провокує велику війну, чудово розуміючи, що вона в умовах системи ядерного стримування, неможлива. Це шантаж США і ЄС. Примус до значних поступок і вимога долі на управління світом. Тому, Кремль переважною силою намагається змінити світовий порядок після Ялти-Потсдаму-Гельсінкі і забезпечити собі легітимне право на управління територіями, які залишилися поза інтегрованим Заходом.
Україна, Грузія і Молдова – проти. Всі їхні ресурси останнього часу були направленні на європейську і атлантичну інтеграцію. З перемінним успіхом вони поки що програють Кремлю. Захід не готовий до різкої конфронтації з Росією. Вона швидко слабне під його санкціями. Але довго використовувати їх буде неможливо.
Найбільші шанси були в Україні. Майдан 2014 року мав би поставити крапку у питанні швидкого євроінтеграційного руху однієї з найбільших вчорашніх радянських колоній. Не сталося. Попри проєвропейську революцію на Хрещатику, політичний клас, який легко захопив владу, виявився неспроможним до реформ, демократії, мобілізації українського народу на активну оборону країни від неспровокованої агресії Росії. Захід готовий був діяти жорстко на стороні української держави. Одразу, у відповідь на анексію Криму, ввів санкції проти неї які поступово нарощував півтора роки. Одночасно був створений фінансовий клуб. Сукупно він готовий був вкласти в Україну за короткий проміжок часу до 50 млрд. доларів США. В обмін – на чітку і прогнозовану державницьку політику нової влади, проведення прозахідних реформ, відмови від корупційної складової в управлінні державою та розширення системи контролю за діями Уряду, забезпечення реальних балансів, стримувань і противаг для формування справжньої інституційної незалежності гілок влади.
Все відбувається рівно в протилежному напрямку: держава ввійшла у важкопрогнозований тренд розпаду. Мирна стратегія виходу із воєнного конфлікту з Росією терпить крах. Мінські переговори перетворили її з агресора у миротворця та засвідчили світу не війну проти суверенної держави, а внутрішній громадянський конфлікт, «повстання» меншості проти більшості. Корупція стала рутиною вищих політиків і формує всю систему управління державою. Система стримувань і противаг постійно руйнується, а центр прийняття всіх рішень, без відповідальності, все більше зосереджується в одних руках – президента Порошенка. Реформи не проводяться, необхідні рішення в розвиток та оборону державності не приймаються, українці швидко бідніють, бюрократія, поліцейські підрозділи і спецслужби зростають, добровольчий рух дискредитується, таємна дипломатія, подвійні стандарти, піар і тролінг суспільства внутрішнього «пропагандистською фабрикою» стали нормою. Уряд перекладає всю відповідальність за наповнення держбюджету на маси простих українців, вводячи нові і збільшуючи старі податки, тарифи на всі види комунальних послуг, тримаючи мінімальну зарплату менше 50 євро, а середню 145, збираючись під час війни продавати цінні активи держави за безцінь.
Влада будь-яким чином, нехтуючи не тільки Конституцією, але й вже уставленими мораллю-традиціями, банально намагається вижити. Ціна не має значення. Президент вимагає добровільної відставки Яценюка. Той висуває йому справедливі ультиматуми, маючи надмірно тривалий час неможливий для продовження виконання своїх обов’язків критичний рейтинг недовіри. Використовуючи безпринципність більшої частини українського політикуму, Петро Порошенко, маніпулюючи позицією Заходу, будь за що «перезавантажує» в своїх інтересах, Уряд і ще більше корумпуючи парламент, аби реально впливати на всі їхні рішення, не беручи на себе жодної за це відповідальності. Як і за війну з Росією, яка абсолютно штучно перетворена в АТО. Як і за Мінські перемовини з сепаратистами, які від імені України ведуть своєрідні волонтери. Як і за безвізовий режим, який, швидше за все, не буде наданий українцям в цьому році. Як і за євроінтеграційні та євроатлантичні перспективи. Читаючи лекцію в Гаазі, голова Єврокомісії Юнкер вилив кип’яток на їхні голови: «У найближчі 20-25 років Україна категорично не стане членом ЄС, і в склад НАТО вона також не ввійде». 6 квітня народ Нідерландів проголосує «за» чи «проти» договору про Вільну торгівлю України та Євроунії. В 2005 році вони вже відхилили конституційний договір для неї, що спричинило й донині булькаючу кризу. Можливо голландці до кінця не розуміють, хто винен в терористичному акті проти їхніх співгромадян на борту Боїнга рейсу MH-17, бо Україна якось ніяково намагається згадувати цей факт тільки після заяв країн-жертв злочину російських воєнних.
Жан Клод Юнкер наніс важкий удар по українській владі. Міністр Клімкін наше розчарування його неприпустимою емоцією чомусь називає за наші податки «нервовою реакцією» і звинувачує нас в «певному комплексі». При цьому, він вдається до малозрозумілої банальності: «Ми саме через українську добавлену вартість до Європи приєднаємось, а не через якогось там прохача». Чорна магія. Ну, хоча би тому, що Брюссель обіцяв нам членство в ЄС. Він навіть не кинув нам рятівний жилет у виді необхідності виконання Копенгагських критеріїв. Бо чітко розуміє, що ця влада з її непотичною жадібною Сім’єю і наскрізь корумпованими преторіанцями, нездатна їх виконати. Головне – що вона втратила контроль над країною, не в змозі відновити її суверенітет і забезпечити непорушність кордонів. Найперше з Росією. Це другий джеб в голову після покривдження українців кубинською зустріччю та спільною декларацією Папи Римського з Кирилом, де понтифік не захистив їх від лютого агресора: «… кожен має свою власну ідею про цю війну, як вона почалася, хто її почав». Гірше, що у Римі депутації греко-католиків він дав директиву «не втручатися до політичних справ навколо насильства та суспільного неспокою в Україні». Болючим варто розглядати позицію президента щодо боротьби за звільнення Надії Савченко, коли він говорить «про готовність» до якогось її обміну і особисту підтримку через «сестру і маму». В цей час євроінститути, Польський Сейм приймають резолюції, західні лідери роблять жорсткі заяви з вимогою до Путіна її звільнити.
Все це важливі знаки дорогою смерті і відчаю. Політичний клас України на чолі із президентом зайняв гіршу, пасивну позицію в захисті національних інтересів і розвитку держави, зосередившись виключно на особистому збагаченні з використанням країни як найбільш високорентабельного і дохідного ресурсу. Це свідчення не просто слабкості і некомпетентності політиків. Це нездатність і неспроможність діяти в інтересах всіх громадян і неготовність до змін. Порошенко в інтерв’ю турецькому ТRT World заявив, що має «віру на повернення контролю на Сході його країни… ще в цьому році, … а альтернативи відновлення влади в Криму немає». Він не сказав, як він це зробить, якщо ЄС зменшить санкційний тиск на Росію, а США будуть нарощувати байдужість до Києва. Єдине, що очевидно, він буде боротися за утримання влади до кінця: «дочасні вибори парламенту – ніколи».
Тео Зоммер в Die Zeit зовсім не толерантно, як для європейця, оцінив ситуацію в Україні з огляду на зміну настроїв в ЄС: «при уважному розгляді (Україна) виявляється недієздатною, або навіть такою, що не відбулася – спустошена, клептократична, розграбована корумпованим бюрократами і олігархами держава. Корупція процвітає. Правосуддя стало інструментом мафії можновладців. Принципи правової держави не дотримуються. Економіка у вільному падінні. Президент Порошенко прем’єр-міністр Яценюк як павуки в банці».
Попри те, що ВВП України впав із 180 млрд. до 85 млрд. доларів, річний дохід на сім’ю ще при Януковичі складав 3.5 тис. доларів, та зараз він менше 2, МВФ не наважується більше давати гроші українській владі. Без реформ і принципів. Крістін Лагарт змушена була кинути каменем в київський політичний бомонд: «Без значних зусиль по покращенню реформи управління і боротьби з корупцією, програма допомоги дальше здійснюватись не може».
The New Times оцінив нещодавно інтерв’ю журналу The Atlantik Барака Обами щодо України. В контексті проблем Близького Сходу. Його три месиджі свідчать про глибоке розчарування Україною і її політиками, що може, в найближчий час, серйозно дистанціювати Америку від Києва. 1. США не зобов’язані вживати будь-яких активних дій у вирішенні українсько-російського конфлікту. 2. Україна завжди була важливіша для РФ, аніж для США. 3. Україна приречена бути жертвою воєнного домінування Росії. «Ми маємо чітко усвідомити одну річ про те, де є національні інтереси США і за що ми готові воювати». Це пряма відмова Україні діяти рішуче на її фронті.
Аби вчорашні майданні друзі не бігали між оточенням американського президента і не зіштовхувати їх лобами, закликаючи до пам’яті за Майдан, Вікторія Нуланд, перед своєю поїздкою в Мальту і Грецію, спілкуючись із канадським журналістом RCI, роздратовано і досить зло оцінила ситуацію: «Політична еліта України далека від цивілізованого світу;… вся наша підтримка нівелюється жадібністю і недалекоглядність українського керівництва, яке шукає преференції особисто для себе, але не для свого багатостраждального народу;… замість життєво необхідних реформ ми спостерігаємо неприховану балаканину;… українців роками годують фразою «треба потерпіти»… так можна «дотерпітися» до повного знищення своєї державності; … Україні безвізовий режим потрібен, аби легше було відвідати музеї Європи чи втекти з країни?...». Можливо це пранкери постаралися. Як в ситуації з листом Порошенка до Савченко. Але посол Пайєт на 12 інвестиційній конференції в Києві повторив оскоменну сентенцію: «Питання не в тому, хто очолюватиме Уряд, … а якою є програма реформ». Очевидно, що ці слова адресовані президенту. В нього немає програми реформ.
Очікуючи, що Росія впаде під Західними санкціями і буде примушена до прямих переговорів з Україною, лякаючи світ можливістю нової масштабної війни в Європі, постмайданна влада в Україні скористалася цією кризою для створення нової олігархічної системи, яка замінила і вдосконалила «Сім’ю Януковича». Бізнес ще більше вріс у політичну владу, знищивши навіть згадки про політично ціннісну конкуренцію, правова система постійно замінюється новими понятійними кодексами, а суди стали ще більше політично залежними і корумпованими, псевдо реформи руйнують довіру виборців до політиків, війною на Сході зловживають та використовують для збагачення клани та олігархічні групи. Захід втратив терпіння, якщо оцінити висловлювання його лідерів та ключових експертів за останній місяць. Для України сформована ще одна тяжка загроза – залишитися однією, без дієвих союзників, але з рішучим ворогом. Застрягнути в болоті між Заходом і Москвою, не маючи опори на міцну національну державність, консолідоване суспільство і відповідальний, чесний, патріотичний корпус політиків.
Захід боїться чергової революції в Україні, бо не вірить у спроможність олігархів керувати державою, а громадянському суспільству кинути їм виклик і перезаснувати державу. Це ахіллесова п’ята лідерів Європи і Америки. Вони не вірять, що українці здатні мати іншу владу, аніж мають. Кондоліза Райс, нещодавно читаючи лекцію в Києві, підтвердила, що США не мають наміру надати воєнну допомогу Україні, «Крим залишиться складним питанням ще років на 40»,… «справжню демократію створювати складно, … не можна поступатися своїми принципами … і домовлятися та йти на компроміс з ворогами». Але «ви маєте змусити працювати свій Уряд – в Україні за 25 років було 3 революції. Можливо вже прийшла пора навчитися керувати своєю країною».
Нинішній політичний клас керувати країною ефективно і в інтересах всіх не спроможний. Щодня ми втрачаємо одну позицію за іншою. Виборці знову тікають на кухні, у Фейсбук і намагаються якось вижити. Вони мусять зрозуміти найголовніше – саме вони мають керувати країною через вибори та інші форми прямої демократії. Постійне залякування їх, що ніяких виборів не буде не може бути пов’язано із планами на створення монархії. В XXI столітті.