Останні два роки кардинально змінили політичну культуру Дніпропетровщини. Область, яка не будучи окупованою, понесла найбільші людські втрати в українсько-російській війні, перестала бути «сірим» регіоном, що мовчки виконує будь-які розпорядження «згори». Схоже, чим ближче до лінії фронту, тим більше цінується людьми право вільного вибору, який часто і є запорукою миру. Ще кілька років тому важко було б уявити, що в Кривому Розі величезна кількість громадян вийде на вулиці та буде відстоювати свої виборчі права. Тоді щось подібне було з розряду фантастики, сьогодні - це реальність, яку, втім, вперто не хочуть бачити в Києві. Зрозуміло, що розрив у 752 голоси, посилений не надто прозорими результатами з окремих виборчих округів, не може бути об’єктивним і кінцевим вердиктом, який заспокоїть ситуацію в місті. Необхідне вольове рішення Києва, а його немає.
Відомство орденоносного Михайла Охендовського зайняло односторонню позицію і схоже, взагалі, вважає за краще вже забути про Кривий Ріг та все що там відбувається, визнавши беззаперечну перемогу Вілкула-старшого. Дещо схожа реакція, точніше її відсутність, Гаранта, який теж міг би втрутитись в ситуацію, проте воліє займатися геополітикою, борючись за безперешкодні права українських водіїв на їзду по вузеньких італійських «страдах». Що ж і це, мабуть, потрібно. Проте, небажання Банкової розібратися в ситуації, сприяє її затягуванню і ескалації. Складається неприємне враження, що Кривий Ріг був відданий правлячій тут довгі роки династії Вілкулів, як родовий наділ. Звучить дивно? А хіба не дивно звучить, що Олександр Вілкул - один з важковаговиків в уряді Азарова-Януковича, безперешкодно продовжує свою політичну кар’єру, тягнучи за собою ще й родину?
Невже в Україні відбулась тиха контрреволюція і ті, хто вчора знаходились за крок до ґрат, розвернулися і знову крокують на місцевий політичний Олімп? Схоже на те. Можливо в Києві вірять у те, що ситуація врегулюється самостійно? Не варто. Не варто чекати на те, що суспільство просто проковтне прострочений політичний півфабрикат у формі Юрія Вілкула, з чітким «ватним» присмаком. Не варто сподіватися, що люди, які добре навчилися давати раду кремлівським «оркам» на Сході, не зможуть відстояти своє у власному домі. Реакція Києва повинна бути миттєвою і виваженою водночас – гра в мовчанку та ігнорування проблеми ще ніколи її не вирішувало. Перерахунок голосів? Чому б ні.
Перевибори? Якщо суспільство цього потребуватиме, то варто йти на зустріч і в цьому питанні. Інакше Банковій доведеться спостерігати за тим, як громадськість сама вирішує завдання, від яких чомусь відмежувались ті, хто б мав їх вирішувати. Яскравий приклад-блокада Криму та підрив тієї багатостраждальної опори ЛЕП. Там, де держава не демонструє реалізації актуальних суспільних запитів – їхнім втіленням займаються активісти. Можна проводити тисячі дискусій, говорячи про правильність/не правильність дій активістів в Чаплинці, але незаперечним є той факт, що знеструмлений Крим став важливим символом. З однієї сторони він, в черговий раз, підтвердив нерішучість Києва в боротьбі з окупантами. З іншої, продемонстрував байдужість Москви до побутових проблем тих, кого вона насильно взяла під свою юрисдикцію та протекторат. Єдине, на що спромігся Кремль – це хвиля масової істерії, яку на всіх каналах розвели гуру «ватної» пропаганди. Іменуючи підрив електроопори актом фашизму, тероризму і т.п., адепти «русского мира» чомусь забувають про підрив греблі ДніпроГЕСу в 1941 році радянськими військовими. Вказівка Сталіна. Десятки тисяч жертв. Невже ці жертви були виправданими і необхідними? Мабуть в комуністичній ідеології, так.
Кривий Ріг, як і Крим, повинен стати екзаменом для Києва, тестом на придатність до управління великою країною в надзвичайно важких умовах. Пройти цей тест правильно, а не сховатися в глибинах київських кабінетів-ось першочергове завдання для сьогоднішньої владної верхівки. Тільки так керівництво країни зможе підняти рівень народної довіри та заручитись підтримкою в подальших рішеннях.