Аналізуючи ситуацію, бачимо, що ідеологи лівоцентристських сил допустили останнім чином багато прорахунків у визначенні тактики і стратегії напрямків діяльності соціалістичних, соціал-демократичних, всіх т.з. лівих демократів.
Готуючись до виборів до місцевих рад, парламенту чи до президентських перегонів, йдучи до людей, ліві демократи виходили з ситуації 90-х років ХХ століття, що майже половина громадян мають тверді соціалістичні переконання і готові віддати свої голоси за представників СПУ, КПУ та інші соціал-демократичні партії. При цьому ніша соціалістів і соціал-демократів була в 25-30 відсотків виборців. Цей стереотип довго жив і нині він отримав повне фіаско. І, як наслідок - минав час, відбувалися вибори за виборами, а очікуваної підтримки не спостерігалося. Навпаки – на останніх парламентських виборах СПУ набрала 0,4%, а решта лівих навіть не пробували свої сили. І лише КПУ набрала близько 14%, скориставшись падінням рейтингу регіоналів на Сході і Півдні та небажанням громадян підтримувати т.з. опозицію. Спрацювала і ностальгія за радянським минулим та агресивна виборча реклама.
Спроби лівоцентристів активізувати свій електорат через позапарламентські дії, акції протесту, збір підписів і т.і., як правило, успіхом не увінчалися. Навіть виходи на Першотравневі демонстрації були не велелюдними. Громадяни не поспішали під гаслами лівих демократів захищати свої права і солідаризуватись з іншими пригнобленими.
Ситуацію всередині партії, інших лівоцентристських силах ідеологи пробували пояснити роз‘єднаністю лівих партій, їх дискредитацією ЗМІ (зрадники), відсутністю коштів, власних ЗМІ, слабкістю лідерів, недосконалістю програмних засад, неефективною теоретичною роботою і т.і. Тобто вважалося, що якщо лівоцентристи об‘єднаються, перестануть протистояти, підшукають спонсорів, зміцняться організаційно і ідейно – то прихильність половини виборців гарантована.
Проте час ішов. СПУ позбавилося свого лідера, ніби зникли підстави звинувачувати партію в зрадництві, з‘явилася нова політична сила – партія «Об’єднані ліві і селяни», яка об‘єднала чотири лівоцентристських партії на основі Стокгольмської декларації Соціалістичного інтернаціоналу, а підтримки як е було, так і не з‘явилося. Півсотні представників об’єднаних лівих так і не змогли пробитися до парламенту.
Критична ситуація змушує звернутися ще раз до фахівців-соціологів і політологів. І що ми маємо. Соціологи опитали громадян про найважливіші чинники для успішного розвитку України. Опитування тривало кілька років поспіль. Найбільш важливим українці визначили для себе гарантування державою соціального захисту громадян. Ціннісна орієнтація на «створення правової держави» посіла друге місце. Ціннісна орієнтація на «втілення ідей рівності і справедливості» займає третє місце у пріоритеті населення.
Отже маємо пріоритет яскраво виражених соціалістичних та соціал-демократичних цінностей серед населення України. Тобто все йде по старому сценарію - лівим потрібно лише організуватись, об‘єднатись, переписати програму, вийти на ЗМІ і виграти вибори з метою побудови в Україні справедливого суспільства. Та виявилося, що не все так просто, а сталося так, як у відомому російському прислів‘ї : «Гладко было на бумаге, да забыли про овраги!».
Найцікавіше далі. На запитання, чи знають респонденти різницю між правими та лівими партіями, 60,3% відповіли нічого не знають. На запитання «За своїми політичними поглядами ви ближчі до лівих, правих чи центристських політичних сил?» 23,3% зазначили «важко відповісти»; 21,6% - «у мене не має політичних поглядів»; 21,8% - «до жодних політичних сил».
Отже, 66,7% опитаних, тобто дві третини громадян політично дезорієнтовані. На запитання «Чи маєте ви стійкі політичні переконання?» - 51,8% зазначили «ні», 11,2% - «важко відповісти».
Такий стан невизначеності створює можливість коливання країни між ідеологічними полюсами. Непослідовність лівоцентристів, їх слабкість, близорукість лідерів, підданський та не громадянський тип культури привів до олігархізації суспільства на всіх рівнях.
Отже, маємо наявний світоглядний парадокс – більшість українців хочуть соціального захисту, виступають за соціальну справедливість і рівність, але при цьому вони не знають чи не хочуть знати, хто є носієм, захисником цих цінностей. Інерція сприйняття лівоцентристської ідеї в 90-х роках минулого століття відійшла в небуття. Прийшли інші люди і інші ідеї їх хвилюють. Таким чином, проста зміна назви партії, якісь об’єднавчі процеси, єдність лівих сил, нові програми, акції протесту без копіткої щоденної роботи нічого не дадуть. Розуміння нової ситуації вимагає змінити всю філософію сучасної партійної роботи – у лівих демократів немає сталих прихильників, можливі симпатики дезорієнтовані, без чітких ідеологічних понять. Отже, у лівих попереду не оране поле роботи. Люди хочуть справедливості, але якби вона сама по собі прийшла і впала на голову. Тому вони готові підтримувати будь-кого, яскраву фігуру, хто ставніше і красивіше, хто пообіцяє більше, частіше помигає не телеящику, добре, якщо трішки перед голосуванням дасть в кишеню.
Хтось заперечить мені, але ж прихильників комуністів нараховується кілька мільйонів. Отже, є свідомі люди з лівими переконаннями. Погоджуюсь, але частково. Половина цих людей голосували за своє життя до 1991 року. Вдала акція «Вернем страну народу!», запозичена у соціалістів Франції часів Міттерана, спрацювала. Реально ж лише 5-7% громадян підтримує КПУ.
Отже, в Україні нові реалії. Є добре поле – громадяни, які хочуть справедливості і добробуту. Але потрібно мати вмілого і не ледачого хлібороба (партію), добрий реманент (програму, ЗМІ) і, звичайно, чим і за що сіяти лівоцентристам. Слід фактично почати все з початку. Це вимагає нової партійної роботи, нового політичного мислення. Копіткої і щоденної багаторічної роботи. Не важливо, хто очолить цей процес. Але несправедливе суспільство є тормозом розвитку країни, її благополуччя і міцності.
Хочу, щоб всі ми разом поміркували над тим, що нам треба діяти в цій ситуації.