Можливо теперішні опозиціонери не чекали такого жорстокого поводження із собою, в свій час робили всі ці оборудки дещо м‘якше, не так прямолінійно, не так цинічно. Але життя для пересічного українця, найманого працівника, дрібного підприємця, інтелігенції, пенсіонера, студента було таке ж важке.
Рівень тіньової економіки, розподіл ВВП через бюджет, розміри зарплат і пенсій, стипендій були такі ж принизливі, як і нині. Не випадково тоді і тепер середня зарплата у Німеччині в 10 разів вища, ніж в Україні, при цьому погодинна оплата праці в Швеції така, що за три-чотири години своєї роботи шведський робітник отримує мінімальну місячну зарплату українця.
В цих умовах наші громадяни не можуть виразно визначитись, кому вони більше симпатизують. Бо часто вони бачать, що одні і інші одним миром мазані. Звідси така «підтримка» політичних в‘язнів. Півмільйонна Батьківщина ледь-ледь виводить кілька тисяч протестувальників на захист свого лідера.
І навіть популярний нині «УДАР» Віталія Кличка з червоним стягом справедливості зібрав під нього такі ж ліберальні сили, як і Об‘єднана опозиція. Згадаймо лише в складі «УДАРу» відомого ліберала-реформатора В.Пинзеника з його ваучерною приватизацією, ідеями скорочення соціальних виплат і все стане ясним.
Попри все слід визнати, що є різні світоглядні підходи в діяльності влади і опозиції. Влада сповідує авторитарний візантійський стиль керівництва, притаманний російським правителям, опозиція тяжіє до європейського стилю, хоча інколи не проти поцупити із державної скрині на рівні з владою. Опозиція сповідує українську державність, влада також визнає державу, але вже як засіб збереження своїх багатств.
Чи може влада і опозиція домовитись? Може. І домовляються, коли треба. Діалог між верхівками цих сил іде постійно. Але на люди цього вони не виносять, бо втратять електорат. Об‘єктивності заради зазначу, що ні ті, ні інші не дбають всерйоз про соціальну незалежність, як головну складову незалежності, про людину праці, про перспективи молоді, благополуччя старших людей. А як говорять про ці речі, то лише у передвиборчих цілях.
Опозиція більш національно свідома, здебільшого опирається на україномовних громадян, влада експлуатує російську тему, при цьому навіть в душі своїй ні в якому разі не допускає підкорення руці Москви.
В цій ситуації ми – ліві демократи мусимо все це відверто розповідати суспільству, людям, показувати в чому безперспективність для українських громадян воєн влади і опозиції. Ми мусимо соціалізувати виробництво, розподіл і споживання, повернути освіту, культуру і охорону здоров‘я людям, зробити науку рушієм прогресу. Не 29% ВВП мусить іти на людину через бюджет, а хоча б половина. Як повітря потрібні нові закони про оплату праці, пенсійне забезпечення. А їх немає і про них не говорять.
Чи можемо ми це зробити самостійно, чи ні? Сьогодні, на жаль, ще не можемо. Завтра змушені це робити. Сьогодні треба шукати діалогу з опозицією, бо цій владі ніхто не потрібен. Вона і слухати нікого не хоче. Вона переконана, що в її руках борода Всевишнього і вона на всіх чхала.
Нам потрібно здійснити поворот в свідомості людей, об‘єднати всі лівоцентристські демократичні сили, повернути до них довіру людей. Доказати, що політичні крайнощі (КПУ, Свобода) – є безперспективний шлях, який веде до протистояння і розколу країни. Альтернативою розвитку України є шлях на єднання країни, шлях соціальної справедливості, свободи і демократії. Покласти ці гасла на конкретні справи, дії, закони – головне завдання для лівих демократів. Де знайти необхідні для цього слова, як їх донести до кожної людини – це завдання всіх думаючих людей, партійних лідерів.