Можновладці чомусь вважають, що, надавши ФОПам статус найманого працівника та наділивши їх правом на отримання соціальних гарантій (більша частина яких, до речі, запроваджена Кодексом законів про працю, що в грудні поточного року буде святкувати своє 50-річчя), вони їх зроблять одразу щасливими та захищеними. Чому державні мужі навіть не припускаються думки, що громадянин може свідомо обрати таку форму організації своєї праці як ФОП для того, щоб не зв’язувати себе трудовими відносинами з роботодавцем та не бути постійно залежним від останнього? Чому в сучасному світі, де рівень діджиталізації дозволяє людям ефективно працювати за своїм графіком у будь-якій точці планети, країна в географічному центрі Європи не сприяє такій можливості, а, навпаки, намагається зарегулювати ринок надання послуг та виконання робіт, звузивши його лише до трудових відносин?
Відповідь на це питання є очевидною. У такий спосіб держава просто намагається збільшити податкові надходження за рахунок оподаткування доходу найманих працівників, в яких перетворяться ФОП, що наразі працюють за господарськими договорами. Не секрет, що переважна більшість ФОПів працюють на спрощеній системі оподаткування і сплачують фіксовану суму податків та ЄСВ, розмір яких є значно меншим за оподаткування доходів найманих працівників. Водночас, ключовим в цьому твердженні є слово «сплачують» і це визнають навіть фіскальні органи.
Так, за даними Державної податкової служби України, що були оприлюднені в лютому минулого року, у 2019 році платниками єдиного податку, які працюють в формі ФОП, було сплачено 24,95 млрд. грн. єдиного податку, що на 25,5% більше, ніж у 2018 році. Цей показник є яскравим прикладом того, що ФОПи – це все ж таки спосіб для держави вивести бізнес з тіні та отримувати податки. Для підтримки такої позитивної динаміки варто просто не заважати своїми діями розвитку вітчизняного мікробізнесу та припинити «наступ» на ФОПів.
Проте, держава робить протилежні речі. Підтвердженням цьому є схвалені Урядом в лютому поточного року законопроекти для подання в Парламент, якими пропонується визначити на законодавчому рівні поняття трудових відносин та встановити ряд ознак таких відносин, а також запровадити особливу форму трудового договору для фрілансерів. Вочевидь, що такі законопроекти направлені передусім на боротьбу за ФОПами з ІТ-індустрії, які, зазвичай, співпрацюють із замовниками на підставі господарських, а не трудових договорів.
Напевно, держава вважає, що трансформація господарських відносин в сфері ІТ-індустрії в трудові правовідносини дозволить суттєво наповнити держбюджет за рахунок ПДФО, ЄСВ та воєнного збору. Проте, якщо проаналізувати доступні статистичні дані, то ситуація буде виглядати не такою вже й перспективною.
За даними Держстату станом на 2019 рік в Україні було зареєстровано 190 230 ФОП в галузі «Інформація та телекомунікації», що становило 12,2% від загальної кількості зареєстрованих ФОП.
Водночас, в той самий період загальна кількість зайнятих працівників у суб’єктів господарювання становила 9 145 513 осіб. Це означає, що навіть у випадку працевлаштування 100% зареєстрованих ФОП, які здійснюють свою діяльність в ІТ-сфері, загальна кількість занятих працівників збільшиться лише на 2% і це навряд чи дозволить державі суттєво збільшити надходження до бюджету за рахунок таких ФОП.
Натомість, це може стати поштовхом для відтоку IT-кадрів з України, яким, з точки зору сплати податків, стане дешевше жити й працювати закордоном.
То ж, можливо, державі варто відійти від радянської практики «доїти» тих, хто й так платить, а почати по-справжньому лібералізувати ринок праці? Не «заганяти» працівників під роботодавця – бо так зручніше збирати податки, а визнати за громадянами право вести індивідуальну трудову діяльність у той спосіб, який вони вважають за потрібне, запропонувавши при цьому простий та зручний метод оподаткування доходів таких громадян? Отже, бізнес чекає від держави партнерських стосунків. Чи готова влада запропонувати таку можливість у цій каденції?