Тільки лінивий, здається, не висловився щодо 1 вересня, надто в соцмережах. «Нема в нас ні освіти, ні науки», - з початком навчального року в інформаційній сфері починають звучати вже навіть не критичні, а істеричні голоси. Багато хто відповідає: бо знищили найкращий здобуток людства – радянську освіту. Як на сміх, у Харкові намагаються знищити ледве відкриту скромну дошку Шевельова, який усе життя якраз і викривав, скажімо м’яко, shortcomings радянської науки.
Може, і не варто читати цю ситуацію як тріумф (нео)радянщини і кволий спротив зародків нашого вельми специфічного «громадянського суспільства». Але ситуація в українській науці і освіті, особливо там, де вони найщільніше змикаються з владою і державним апаратом, на жаль, справді виглядає на спроби гальванізувати труп, який не може ні ожити, ні розкластися. Хтось докине: так і на Заході становище тепер не абияке. А як же ж воно таки реально на Заході?
Скажу кілька слів про ділянку, в якій орієнтуюся – гуманітарні й соціальні науки. Тим більше, що саме там діяв зневажений від харківської влади Шевельов. Понад те, щоб не здобувати славу «експерта», який коментує все з офісного крісла, скажу тільки про те, що бачив на власні очі і чув на власні вуха безпосередньо від колег на Заході з початку цього року.
Політика знання
З офісного крісла можна скласти враження, що справи кепські. Якщо природничі дослідження ще можуть і розвиватися, рецесія вдарила по гуманітаристиці так само сильно, як по єврозоні. Не так давно викладач англійської з Берклі писав про скрутний стан справ у своїй галузі. Філологія взагалі перебуває на маргінесі – неприбуткова, периферійна царина, де нема великих грошей, мало можливостей для кар’єри й успіху, як наслідок – мало талановитих студентів, всі переважно з бідних родин,ще й інтелігенти в першому поколінні. Автор намагався пояснити, що все не так кепсько, але в цілому змальована ним картина доволі похмура.
Для мене чудовою нагодою відстежити світові тенденції у дослідженні Східної Європи стала щорічна конференція Британської асоціації славістики та східноєвропейських студій (BASEES), яка цього року збіглася з європейських конгресом Міжнародної ради з центрально- та східноєвропейських студій (ICCEES) і під загальною темою «Європа: криза й відновлення» відбулася в коледжах Фіцвільяма і Черчіля у Кембриджському університеті. Було це ще в квітні, але наукові теми живуть зазвичай трохи довше, ніж у поточних новинах.
Обидві організації наче персоніфікують долю славістики в другій половині ХХ ст., тісно пов’язану з політичною історією. Після того, як з початком Холодної війни західні уряди усвідомили, на якому несерйозному рівні перебувало вивчення слов’янських країн, почалося створення і розширення фінансування дослідницьких центрів і університетських відділень. Однак асиметричний крен у бік російського матеріалу створив асиметричну акумуляцію знання; а після розвалу СРСР різко впав і інтерес до вивчення російської мови і самої Росії, решта ж галузей славістики дотепер світять білими плямами.
Та ще й так звані area studies опинилися під зливою критики після канонізації теорії орієнталізму Едварда Саїда, яка відкидає пояснення всіх процесів через культуру і взагалі комплексне вивчення регіонів, як маловартісне і мотивоване інтересами домінування. Сама BASEES була створена вже під завісу цих процесів через злиття двох асоціацій – славістів і совєтологів (саме по собі свідчення кризи в обох галузях). Нинішня назва веде відлік із 1992-го, коли з неї остаточно викинули «радянознавство».
І нинішній стан славістики, а україністики зосібна, не дуже оптимістичний. Під час конференції презентували звіт, який британці готують щороку. У виступі одна із зірок старшого покоління, професор Джон Данн із Університету Ґлазґо, розставив переважно сумні акценти: брак коштів, закриття програм, забагато докторантів, замало магістрів. Російські студії стагнують, центральноєвропейські – не розвиваються.
Автори звіту рекомендували певні зміни. Добрі новини: однією з рекомендацій було, можливо, розширити українські програми (на сьогодні вони у Великобританії є в двох університетах, зокрема, і в Кембриджському, де її фінансує Дмитро Фірташ). Студенти, які вивчають україністику, отримують курс мови, культури (літератури + кіно ХХ ст.) і мають можливість провести певний час у Львові для вдосконалення розмовних навичок.
Яскравим відображенням того, як західна наука змагається з труднощами, є славістика в Манчестерському університеті, де наприкінці травня силами російського відділення провели також дуже цікаву конференцію, присвячену тому, як у різних країнах зображають представників інших національних і етнічних груп. Відділення, яке очолюють літератори-русисти Стівен Хатчінґс та Вєра Тольц (онука академіка Дмітрія Ліхачова), віднедавна переорієнтувалося з суто філологічних досліджень на вивчення медіа – конкретно, етнічних конфліктів у російських ЗМІ. Дедалі меншою є готовність ґрантодавчих інституцій фінансувати вивчення особливостей віршової метрики XVI ст. – за часів кризи пріоритет досліджень, які мають практичний вимір, і гнучкість дослідників стають вирішальними.
Ґадамер для Януковича
Майже 500 учасників кембриджської конференції, серед яких славісти від США до Японії, демонстрували результати своїх останніх досліджень у секціях із літератури, соціології, географії, політології, історії, економіки, мовознавства, кіно і медіа. Було помітне бажання вийти за межі суто наукового мовлення; наприклад, організатори включили до програми і зустріч із контроверсійним журналістом «Ґардіан» Люком Гардінґом, якого зі скандалом депортували з Росії за його критичне висвітлення путінської політики.
Цікавими були міркування Річарда Сакви, провідного сучасного британського політолога, що вивчає Східну Європу. Він протиставив дві політики: діалогічну, що ґрунтується на визнанні опонентами взаємної рівності, й аксіологічну, що нівелює суб’єктність іншого. Блискуча формула для опису українського політичного процесу, а ще й особистих політик, які сповідують у повсякденному житті стільки українців! Інший не визнається як рівноцінний партнер із власними інтересами і правами – а отже, й підстави для компромісу не виникають.
Саква, однак, вважає, ніби це якраз Захід вдається саме до такої політики проти Росії, Китаю та інших країн другого-третього світів, а ті підхоплюють рукавичку і перетворюють процес у замкнене коло. Однак рецепти діалогу хоч і слушні з етичного і теоретичного поглядів, та непереконливі практично. Ясно, що життя було б іншим, якби Янукович, Путін – та що там, і непідробний університетський викладач (коли сам не професор) Обама – читали Ґадамера, але чи легше стає від цього?
Звичайно, найцікавішими були емпіричні дослідження. Теми їхні були розмаїті (відповідно до тематики секцій), від наркоманії й боротьби з нею в Петрограді 20-30-х рр. до аналізу ракурсів, у яких фотографували Ільхама Алієва напередодні «Євробачення» в Баку. Я особисто для себе виділив тему релігії. Одразу кілька виступів були присвячені політикам РПЦ, зокрема, в царині прав людини, яку російсько-православна теологія, на відміну від західної традиції, розглядає як засадничо скасовні. Якщо для європейця неможливо помислити обмеження чужих прав, у православній традиції це цілком можливо, наприклад, «за гріхи».
Професор Сабріна Рамет – сама по собі втілення сучасної Європи, дочка іспанця й австрійки, що виросла у Великобританії і працює в Норвегії над дослідженнями сучасності колишніх володінь «дунайської монархії», цікаво і стимулююче розповідала про церкви на Балканах, так подібні до РПЦ в її гігантоманії і масовому будівництві помпезних храмів.
Завжди цікавими і ґрунтовними були секції істориків. На одній із них дійшли висновку, що в неросійських етнічно територіях російський радикальний націоналізм був найсильніший і найрадикальніший (зокрема, рух чорносотенців) – думка, важлива і для розуміння сучасної реальності. Інша американська дослідниця простежила корені російської цензури, які принаймні почасти пов’язані з орієнтацією не на англосаксонську, а на французьку модель доби Другої імперії, від якої самі французи з часом відмовилися. Помітнішим виступом росіян була презентація ґрунтовної роботи з двомовного видання щоденників Довженка.
Україністика на Заході: чужий серед своїх
Будьмо чесними: Україна перебувала на марґінесі, попри цікаві виступи живого класика Тамари Гундорової (про те, як сучасні українські письменниці пишуть про кохання із європейцями) та Олесі Хромейчук із Кембриджа (війни навколо політики пам’яті про ОУН і УПА). Автор цих рядків і в Кембриджі, і в Манчестері презентував дослідження, де дослідив, що і як пише преса Великобританії та Росії про свої колишні володіння – Індію та Україну, і знайшов цікаві паралелі в колоніальних стереотипах такого висвітлення (текст англійською можна переглянути тут, слайди – тут).
Як підсумок і відповідь на поставлене питання: так, гуманітарна наука, особливо студії Східної Європи, переживають відносну кризу на Заході. Але попри те, вже наявна інфраструктура дозволяє гнучко переорієнтовувати напрямок досліджень. На практично доцільні, нехай не завжди фундаментальні дослідження дотепер є відносно чималі кошти. Ну і головне – існує більш-менш динамічне професійне середовище, чиє існування стає очевидним на конференціях, де поруч із великою кількістю наукового «фонового шуму» знаходять собі місце і розголос справді важливі наукові відкриття й інтерпретації. В Україні ж пропорція «шуму» для галочки і реальної науки гірша, як гірші й інфраструктурні умови. Ось і все.
І ще насамкінець. Читачеві, далекому від гуманітаристики, часом видається, що вона неважлива чи неактуальна. Навряд чи можна помилятися більше. Погляньмо бодай на найактуальніше для нас із поточних новин. Український діалог із Європою такий складний ще зокрема й тому, що за стінами переговорних кімнат (а буває, і в їхніх межах) обидві сторони вкрай погано знають одна одну. Ані українці не є обізнані з внутрішнім життям у ЄС, ані європейці не мають бодай мінімальної повноти розуміння процесів в Україні. Все це часом межує із елементарним географічним невіглаством. Автобусні тури «всі європейські столиці за тиждень» для нас, секс-туризм і екскурсії в Чорнобиль для них – цього до болю мало.
Тому так важливо розуміти стан сучасного знання про іншого, яким володіє кожна сторона. Тим більше, це має величезне і пряме значення для реального життя. Так чи інакше, а саме до наукових фахівців звертаються по рекомендації політики в країнах, де діє модерний режим влади, а численні експертні й дослідницькі центри якщо й не комплектуються безпосередньо ними, то випускниками з університетів, які на Заході по-справжньому є центрами водночас освіти й науки. І це теж є одним із уроків – хоч і не найголовнішим – кар’єри Юрія Шевельова.