Бо навіщо нам ця земля, якщо ті, хто живуть на ній, вважатимуть Україну мачухою, а не рідною матір’ю?
А підстав вважати Київ вітчимом у місцевих досі чимало. Не будемо згадувати інформаційну політику чи радше її відсутність – поговоримо про медицину. Офіційна статистика кричуща:
- в Луганській області (райони, які контролює Київ) фактично кожна друга медична посада в державних та муніципальних закладах охорони здоров’я вакантна; якщо бути точним, ванті 46,67% медичних посад;
- з 99 позицій, передбачених штатним розписом лікарень Луганщини, на 100% вакантними є посади по 30 позиціях (це означає, що на контрольованій українським урядом території Луганщини немає жодного (!!!) дитячого гематолога, дитячого гінеколога, дитячого дерматовенеролога, дитячого кардіоревматолога, дитячого онколога, дитячого кардіоревматолога і десятків інших фахівців);
- ще по 42-х позиціях на Луганщині бракує більше 50% медичних фахівців (наприклад, торакальних хірургів, рентгенологів, ревматологів, офтальмологів, онкологів, наркологів тощо);
- по жодній позиції немає 100-відсоткового заповнення вакантних посад.
Ситуація в контрольованих українським урядом районах Донеччини аналогічна.
І після цього хтось запитує, чому місцеві на Донбасі недолюблюють Україну і ностальгують за СРСР?
Напевно, прийде час і ми зможемо відвоювати Донбас, але, як казав мудрий Наполеон, "багнетами можна зробити все що завгодно; тільки сидіти на них не можна."
Ми цінуємо українські багнети, але воюємо на нашому медичному фронті насамперед за душі і серця донеччан та луганчан. Якщо ми, боронь Боже, програємо нашу битву, нам прийдеться ще довго на Донбасі сидіти на багнетах, їсти з багнетів і ходити з багнетами до вбиральні.
Яким бути Донбасу завтра, вирішують не дипломати в Мінську, не політики в Києві та навіть не військові у Генштабі – це вирішують медичні десанти ПДМШ, які працюють по всій лінії фронту.
