Ігор Буйвол: «Мені було соромно дивитися у вічі хлопцям, які приходили з фронту, а я – такий здоровий – відсиджуюся в Києві»

При першому знайомстві з Ігорем, коли чуєш, як усі називають його Буйволом, не виникає жодного когнітивного дисонансу. Адже в його статурі, поведінці відчувається сила, упевнений натиск і незворушність, які здаються притаманними цим потужним тваринам – чи не тому він і отримав такий позивний? Недарма ж колись так назвали танк, що розробляли в СРСР у 1970-і роки. Проте, як це буває майже завжди, перше враження виявляється надто спрощеним, і подальше знайомство з Ігорем відкриває людину набагато складнішу й духовно багатшу: працелюбну, допитливу, умілу, кмітливу й наполегливу, вірного товариша, патріота.

І перший сюрприз: Буйвол – не позивний, а прізвище. Точніше і прізвище, і позивний, як він каже сам. А ще виявляється, що до того, як стати водієм Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. Миколи Пирогова, Ігор працював на екзотичній посаді бармена, при цьому маючи не менш екзотичну, як для цієї професії, спеціальність за освітою – соціальний педагог. Насамкінець, Ігор Буйвол – кавалер ордену «За мужність». З цього і починаємо нашу розмову.

Указом Президента України від 25 червня 2016 р. (№ 276/2016) ти був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня? Ти був нагороджений за якийсь конкретний вчинок чи «за сукупністю діянь»?

За сукупністю роботи всього складу ПДМШ. Чому вибрали саме мене, треба спитати в керівництва шпиталю.

(Отже, до всіх його чеснот можна додати ще й скромність. Я скористався порадою й поцікавився у керівництва шпиталю, за що Ігоря нагороджено орденом. У відповідь отримав нагородний лист, який, зокрема, зазначає, що за безпосередньої участі Ігоря Буйвола «було надано невідкладну первинну медичну допомогу близько 200 поранених та травмованих військовослужбовців Збройних сил України з подальшою евакуацією по дорогах, які перебували в зоні ураження вогнем незаконних збройних формувань». Крім ордену «За мужність» Ігор має також медаль «За оборону рідної держави» від Всеукраїнського об’єднання «Країна» (01.09.2015), відзнаку «За службу державі» від Всеукраїнської громадської організації «Спілка ветеранів та працівників силових структур України «Звитяга» (08.10.2015), знак пошани Національної медичної палати України (15.03.2016), нагрудний знак «Почесна відзнака 44 Окремої артилерійської бригади»(06.05.2016), медаль «За сприяння Збройним Силам України» від МО України (16.06.2016) – це якщо я нічого не пропустив.)

Скільки тебе бачив, ти завжди в доброму гуморі. Ти – невиправний оптиміст?

Не такий вже я оптиміст. Просто ще з шкільних часів у мене така звичка – не показувати, що в тебе щось болить, ходити зі «смайликом» на обличчі. Я так з ним і ходжу, ділюся з людьми зарядом свого позитиву, аби їм було не так нудно жити. Насправді ж буває по-різному.

«Бійці захищають нас від ворога, а ми їх – від хвороб»

Як бармен Ігор опинився у добровольчому мобільному шпиталі?

До ПДМШ потрапив випадково. 20 лютого 2015 р. побачив сторінку шпиталю у Facebook і заповнив анкету на посаду водія. Уже наступного дня Марина Московко (виконавчий директор ПДМШ у 2015 році) зателефонувала мені та запропонувала поїхати в ротацію. Спочатку пройшов вишкіл у Пущі-Озерній, де тренінг з тактичної медицини нам проводив нинішній заступник міністра охорони здоров’я Олександр Лінчевський, тоді ще начмед ПДМШ. І за тиждень я вже був в АТО.

А до війська піти не пробував?

У військкоматі загубили мою справу (на армійському сленгу для «загубили» є спеціальний термін, але він нецензурний). Можливо, вона згоріла під час пожежі у старому райвійськкоматі. А, можливо, вона десь загубилася через те, що в ній бракувало характеристики зі школи. Характеристику ж я їм принести не міг, бо школу кинув.

Коли почалася війна, я сам пішов до військкомату. Але вони спочатку не хотіли направляти мене на медкомісію: «Понабігало вас тут!» Зрештою дали мені список необхідних документів, лікарів, яких треба пройти. Я пройшов медкомісію, і мені видали військовий квиток, де написали спеціальність «водій», бо у мене були права, а більше нічого корисного для війська у мені не знайшли. Я записався у двох журналах добровольцем і ходив до них три хвилі мобілізації. До Національної гвардії я не пішов, бо не хотів бути під МВС (хоча один раз і до них пробував записатися). До добробатів також не пішов, бо обіцяв дружині: якщо піду на війну, то тільки офіційно. А в ЗСУ мене так і не взяли – весь час казали, що водії не потрібні.

Так минав час. Я закінчив інститут, а також отримав медичну та юридичну підготовку за програмою Української служби порятунку «Police 911». Став шукати в Інтернеті, де можу бути корисним, і знайшов сторінку ПДМШ.

У мене в сім’ї до останнього ніхто не знав, що я їду на війну.

Ти був у 10 ротаціях ПДМШ на Сході. Де саме?

У свою останню ротацію я був у Лісичанську на базі 44 Окремої артилерійської бригади, що має постійне базування в Тернополі. Там медики ПДМШ заміщали вакантні посади медичної служби ЗСУ, тобто були в штаті бригади. Я служив водієм-санітаром. Ми виїхали з Києва 25 квітня і прибули в розташування бригади 26 квітня. Я був там трохи більше місяця, а деякі наші лікарі й медсестри відпрацювали там по два-три.

Решта дев’ять ротацій – в Бахмуті.

Що саме ти робив на Сході під час ротацій? Тільки керував автомобілем чи також доводилося надавати першу допомогу?

Також доводилося надавати першу долікарську медичну допомогу. Проводили профілактику, пояснювали, як користуватися тактичними аптечками – що там для чого, як застосовувати джгут.

Оскільки за освітою я є соціальним педагогом зі спеціалізацією в практичній психології, я дуже багато спілкувався з бійцями, давав їм зрозуміти, що вони не забуті, що ми приїхали їм допомагати, що вони захищають нас від ворога, а ми їх – від хвороб.

Перший автомобіль, який мені довірили в ПДМШ – автолазня на базі «Богдана» (саме в цю лазню влучили осколки ворожого снаряду в ніч проти 18 лютого цього року). З жодною іншою машиною у своєму житті я так не намучився. Надто багато у неї було водіїв. Я не кажу, що я такий «крутий» водій-механік. Але, на жаль, у нас були такі «вершники», що коли після них я чистив паливну систему, то з баку, з трубок, шлангів витягував траву, причому не ту, яку палять, а ту, що росте вздовж доріг.

Тобто перший місяць я за пораненими не їздив. Мене це спочатку дещо образило. Я довго сперечався, казав: за що мені таке? Я приїхав сюди на швидку допомогу витягати з передової бійців. Але Оленка Костюк, наша на той час заступниця командира з медичного забезпечення, сказала, що то Бог дав мені таке випробування. (До речі, Олена – чудова медсестра, що кинула добре оплачувану роботу в Москві і повернулась з початком російської агресії в Україну рятувати наших захисників. Наразі підписала контракт і проходить службу в Збройних Силах України.)

А потім я зрозумів, що водії, які стоять на позиціях, більшість часу просто чекають на виклик. А я весь час їздив на позиції «мити хлопців». І коли вони виходили з тієї лазні чистенькими, то просто сяяли від задоволення і вдячності.

Під час першої ротації у мене також була далека евакуація– на прохання начмеда АТО віз на Київ постраждалого в ДТП. Я поїхав, бо на відміну від інших водіїв добре знав Київ. Але десь за 160 чи 170 км від Києва у нашої Рено «Ластівки» зламався шків генератора. (Добре, що я це помітив і не спалив двигун, за що мені потім усі були вдячні.) З Києва приїхали побратими з іншої волонтерської організації на своїй швидкій та забрали пацієнта, а наша «Ластівка» відправилася на СТО й потім повернулася на Схід.

Очевидно, я добре пройшов випробування «мийним бізнесом» в очах одного із співзасновників ПДМШ Олега Шиби, і він пообіцяв на наступну ротацію посадити мене за кермо швидкої допомоги.

Після першої ротації я не збирався їхати на наступну саме за місяць, але так сталося, що потрібні були водії, то й поїхав. У той час Олег Шиба, який опікувався усім шпитальним автопарком, разом з командиром ПДМШ Максимом Циганком поїхали у відрядження, і я став виконувати обов’язки «зампотеха». Машини у нас не нові, та й люди на них їздять по-різному, тому доводилося їх часто ремонтувати, причому ми не ганяли їх до Бахмуту, а робили це за місцем дислокації наших медиків – у Попасній, в Троїцькому, Луганському, Часовому Яру.

У Бахмуті ми базувалися на території Залізничної лікарні. Ми там жили, харчувалися і надавали медичну допомогу – як цивільним, так і військовим. Наші лікарі працювали в лікарні, але іноді військових пацієнтів привозили на консультацію безпосередньо до нас на «плац».

Звісно, я займався не тільки ремонтом. Також брав участь в евакуації бійців – це могло бути і вдень, і вночі.

Цікаво, що в тому самому медичному містечку в Бахмуті, але в поліклініці, також базувалася Перша медична рота імені Пирогова Нацгвардії України, що призводило до плутанини. Їх очолював Ігор Ільків, який був начмедом на Майдані.

У яких «гарячих точках» ти побував під час активної фази війни?

За весь час мені довелося бути під обстрілами лише тричі. Перший раз – у 2015 році на свій день народження у Троїцькому. У Луганському, яке постійно обстрілювали, я заміщував водія.

Щодо евакуації, то ми не вивозимо з «червоної зони». Поранених вивозять на безпечну відстань – як кажуть «до асфальту» або жовтої зони, де ми їх забираємо, стабілізуємо і веземо далі. Цивільних просто ніхто не допустить до лінії зіткнення, де стріляють.

На евакуацію нас викликають. У військових є координатор, який вибирає, яку евакобригаду краще викликати у кожному конкретному випадку.

Я був закріплений як черговий водій за Бахмутом. Я міг підмінити будь-якого водія у будь-якій точці. Я знав де що розташовано. Бувало, що приїжджали нові водії, то ми їм показували маршрути «від і до», а я вже координував. Тому мені й дали посаду командира з питань евакуації.

«Найгірше, коли ти вливаєшся до колективу, де нікому нічого не потрібно»

Президент ПДМШ Геннадій Друзенко назвав тебе однією з ключових осіб у шпиталі. Колись я пожартував, що відмінність між чумаками і ПДМШ в тому, що чумаки їздили на волах, а ПДМШ – на Буйволі. І це виходить далеко за рамки «їзди» як такої. Складається враження, що твоє «карколомне просування по службі» в ПДМШ від водія до заступника керівника шпиталю з питань евакуації відбувалося, так би мовити, «наростаючим підсумком». Тобто кожна нова посада не скасовувала попередню. Але виглядає так, що ти задоволений таким навантаженням…

Я сам не хотів, щоби попередні скасовувалися. Лише зараз я починаю розуміти, що всюди не можу встигнути. А перебуваючи в Бахмуті, я намагався все перекривати сам. Треба це зробити? Я зроблю. Треба те зробити? Я зроблю. Якщо чогось не знав, я питав, мені допомагали. Але намагався не перекладати роботу на когось, а зробити самому, і тоді я буду впевнений, що зроблено на совість, тоді буду знати, що можна очікувати від машини чи апарату. І тільки зараз я почав «делегувати повноваження».

Мати виховала мене так, що, якщо ти щось робиш, роби не «на кількість», а «на якість». Вона працювала майстром на заводі, і у неї було саме таке ставлення до своєї роботи.

Де б я не працював, я намагався показати себе, показати, що я можу багато чого зробити. Найгірше, коли ти вливаєшся до колективу, де нікому нічого не потрібно, і ти зупиняєшся на якійсь сходинці й не хочеш підніматися вище, бо й так усе влаштовує.

Ти працюєш з 12 років. Чому так рано почав?

Це припало на розвал Радянського Союзу, занепад підприємств. У матері почалися перебої з роботою. Я тоді був старшокласником, і багато моїх друзів пішли підробляти – хто на мийці, хто на заправці. А хто й крав. Я не вмію красти, та й соромно це було робити. Тому пішов «пістолетчиком» на АЗС. Тоді заправки були не такими, як зараз – критими. Ми заправляли машини, що багато водіїв тоді називали «нав’язливим сервісом». Сервіс був такий: ми пропонували водію послугу, аби він не мусив виходити з машини, запитували скільки бензину залити, брали гроші, відносили до каси розрахуватися та заправляли. За це отримували «подяку». Тобто працювали виключно за чайові.

Ти пішов працювати заради власних кишенькових грошей?

Ні, щоби допомагати сім’ї. Я все дитинство бачив, як тяжко працює мати. Усе заради дітей – мене і сестри, яка на рік старша за мене. Іноді мама брала дві роботи. Потім завод, на якому вона працювала, закрили, і якийсь час мати не могла знайти роботу.

Що в нашій сім’ї було добре – ми завжди все обговорювали «за круглим столом». Мати нам все пояснювала, і ми не намагалися нічого приховувати. Тому всі зароблені гроші я приносив додому. Зрозуміло, що мені щось із цих заробітків також перепадало.

«Запальний хлоп»: розгільдяй і соціальний педагог

У тебе між 9 і 10 класами дев'ятирічна перерва. Чому? Тому що треба було працювати?

Ні. Я був дуже «запальним хлопом». Я ж розумів, як треба жити. У школі я не був зразковим учнем, радше страшним розгільдяєм. Коли наш клас перевели з однієї школи в іншу, виявилося, що мій новий клас був ще гіршим у плані виховання, та ще й трохи відставав за програмою. І, як кажуть, з ким поведешся… Тож кращого я не набрався.

Я став прогулювати уроки. Нічого поганого я не робив, просто з дому виходив, а до школи не доходив.

Так чи інак, 9-й клас я якось закінчив, а в 10-й повернувся до своєї старої школи. Але мені стало ліньки вчитися. За мої прогули питали з сестри, яка вчилася в тій самій школі, іноді до сліз доводили. Тоді мати сказала, аби я сам розібрався: ти або вчишся, або не вчишся. Я вирішив, що вчитися більше не буду, і мати забрала документи зі школи.

Я довго працював з 9-річною освітою, і мені це жити не заважало. Був і вантажником, і робочим на пилорамі, і барменом.

Але, врешті-решт, я пішов до вечірньої школи, бо мені було просто соромно, коли в розмові з людьми чи при заповненні анкети виявлялося, що маю лише 9-річну освіту. Крім того, тоді я вже розумів, що людина повинна розвиватися.

Чим був обумовлений твій вибір вищої освіти – соціальна педагогіка?

Мене завжди цікавила психологія. Тому я вибрав спеціальність соціальної педагогіки, бо вона включала напрямок практичної психології. І за чотири роки навчання я пропустив лише кілька пар і то – з поважних причин. Але за спеціальністю я не працював жодного дня, лише практику проходив у благодійній організації «Всеукраїнська мережа людей, що живуть з ВІЛ/СНІД».

Утім, отримані знання допомагають мені в житті, бо в інституті від нас вимагали не просто визубрити, як по книзі, а знати, як це застосувати, як з цим працювати. Навіть розібратися в самому собі допомогли, адже соціальний педагог – це спеціальність, призначена якраз для таких розгільдяїв, як я.

Також ці знання дуже допомагають при спілкуванні з бійцями, з пораненими. Бійці часто бувають дуже закритими, замикаються в собі, особливо після контузії. Доводиться шукати «ключики» до них. Бо на передовій вони борються з ворогом, а коли повертаються, як ми кажемо, «на велику Україну», бачать, що нічого не змінилося – ті самі люди сидять у тих самих кабінетах, так само роблять свій бізнес. Вони через це замикаються. Я намагаюся їм допомогти.

До поїздок на війну я як волонтер їздив по госпіталях і зрештою відчув, що емоційно вичерпав себе. Але якось приїхав до госпіталя в Ірпені, привіз пораненим смаколики, і побачив у їхніх очах подяку за те, що люди їх не забувають, що про них турбуються. І я від них знову зарядився, як від акумулятора.

З-за барної стійки – в АТО. «Поки йде війна я не можу змінити сферу своєї діяльності, бо знову почати добре заробляти, як раніше, значитиме продати себе грошам»

Як ти став офіціантом, а потім барменом? Десь учився?

Учився на практиці. Я тоді працював вантажником на ринку «Березняки» і допомагав будувати кафе-бар, що там відкрили. Бармен і власники того кафе добре до мене ставилися і запропонували піти до них офіціантом. Мені все показали, бармен навчив мене барній справі. І я став працювати у цьому кафе офіціантом і ще в одному закладі – другим барменом по ночах.

Ти вмієш робити оті «барменські» трюки – жонглювати пляшками?

Так, вмію. Цьому я вже вчився сам.

Багато пляшок перебив під час цього навчання?

З алкоголем – жодної. Тренувався на порожніх плашках, першу з яких «коцнув».

Загалом, барменські пляшки, з якими роблять «фрі-стайл», зроблені зі спеціального пластику, який не б’ється. Крім того, на підлозі за баром, як правило, лежить м’який килимок.

Отже, ти працював барменом до 2015 року. Чому ти пішов з «хлібного місця»?

Щодо «хлібного місця» є таке прислів’я російською: «Лёд и пена – хлеб бармена».

На останньому місці роботи до ПДМШ мені було соромно дивитися у вічі хлопцям, які приходили з фронту, а я – такий здоровий – відсиджуюся в Києві. Ну допомагаю, ну ходжу до госпіталів, але ж це не те. Я зрозумів, що треба себе десь реалізувати.

Я планував поїхати на місяць в ротацію та повернутися на своє робоче місце – я тоді працював у барі в Броварах. Домовився з колишньою барменшею, яка була в декретній відпустці, що вона мене підмінить.

Перед від’їздом я не розрахував фінанси, і мені потрібні були додаткові гроші, щоб купити все необхідне для поїздки. Я попросив директора позичити мені невелику суму, сказав, що віддам, коли повернуся. А він каже: «Ти знаєш куди ти їдеш? А що, як ти не повернешся? Он скільки не повернулося!» І не позичив, хоча мова йшла про «смішні» для тієї роботи гроші – 1000 грн.

Коли повернувся, відчув, що мені в тому барі не раді. Я не звільнився, але став заробляти – і непогано – тим, що допомагав товаришу ремонтувати машини. Утім, за місяць знову поїхав на ротацію і вже тоді звільнився з того броварського бару.

Потім я якось зустрів того директора, і він поскаржився мені, що нема кому працювати, просив повернутися. Але я сказав, що не піду працювати до людей, які «плюють у спину». Насправді я не пішов би і до іншого закладу після того, що я побачив на Сході. Нещодавно мені пропонували непогану роботу водієм, але я відмовився. Поки йде війна я не можу змінити сферу своєї діяльності, бо знову почати добре заробляти, як раніше, означатиме продати себе грошам.

Майдан. «У мене як справжнього українця все почалося з борщу, який наварила дружина»

Ти казав, що громадянська позиція в тебе пробудилася під час Революції Гідності. Як вона пробудилася?

Під час Помаранчевої Революції мені був лише 21 рік. Коли ЗМІ повідомляли, що десь має бути розгін демонстрантів, я приїздив саме туди, аби потім казати, що брав участь у «замєсі» на такій-то вулиці. Потім було розчарування, казали, що нас зрадили, що люди на Майдан більше не вийдуть.

21 листопада 2013 року у мене як справжнього українця все почалося з борщу, який наварила дружина. Я увімкнув під вечерю телевізор і дізнався, що Азаров заявив про зупинення процесу підписання Угоди про асоціацію з ЄС і що на Майдані знову зібралися люди. Тоді я вирішив поїхати подивитись що до чого – чи це часом не чергова «проплачена» акція, як у нас часто буває. І побачив там інтелігентних, порядних людей, які вийшли для того, щоб захистити майбутнє своєї країни, які знають, чого вони хочуть від життя, прагнуть навести лад у країні та знають, що для цього потрібно робити.

Я став їздити на Майдан щовечора. Після інституту виконував домашнє завдання та їхав – коли сам, коли з дружиною. У ніч з 9 на 10 грудня почув, що люди збираються на Лютеранську, бо там будуть розганяти. Я теж пішов туди, ще й допоміг притягнути туди якісь важкі двері для барикади. Там стояли МНС-ники, і якийсь провокатор підбурював народ перевернути їхній бусик. Я умовляв людей цього не робити і ледь умовив водія цього бусика поїхати звідти, бо наслідки могли бути непередбачуваними – у подвір’ях стояли ВВ-шники. Урешті-решт все заспокоїлося, ми укріпили барикаду, і я поїхав додому. А вранці з новин дізнався, що вночі протестувальників звідти відтіснили, а барикаду розібрали.

Наступного вечора з різних джерел я отримав інформацію про можливі провокації на Майдані. Спочатку подумав, що це якась маячня, бо якраз у Києві був [тодішній віце-президент США] Джо Байден. Я знову поїхав туди. На Майдані «Кролик» кричить зі сцени, що розгону не буде, все буде добре. Отже, тиша і спокій, але, думаю, «коло пошани» все одно треба зробити – прогулятися перед сном. Пішов вгору Інститутською аби подивитися, яка обстановка на Банковій – скільки кордонів, скільки людей? Тому що завжди можна було зрозуміти, до чого вони готуються, залежно від того, скільки вони нагнали туди людей.

Я пройшов повз вихід з метро і тут побачив ПАЗ-ик, який на швидкості завертає до Жовтневого палацу. Потім дає задній хід, спускається вниз, і з нього починають виходити ВВ-шники. Я кинувся до барикади під мостом і ще з кількома людьми встигнув зайти всередину, поки прохід не закрили.

Найсмішніше в цю ніч було те, що саме в цей час під барикадою з боку Майдану одна із сотень самооборони з фанерними щитами тренувалась відбивати атаку і не бачила за високою барикадою, що атака вже починається.

Спочатку я стояв з нашого боку барикади. У першу шеренгу з іншого боку стали «афганці». Але коли ВВ-шники розійшлися і підійшов «Беркут», який став тиснути масою, я – вже не пам’ятаю як – перелізаю через барикаду і стаю в перші ряди.

Я став спілкуватися з «беркутами», намагався зрозуміти, що у них в головах, пояснити їм, що вони виконують злочинні накази. Вони кажуть, що у них наказ розібрати барикаду: «Ідіть до сцени – вас там ніхто не чіпатиме». Хоча один з них намагався мене вдарити, в цілому ця сутичка була відносно «мирною» штовханиною стінка на стінку – хто кого перетисне. Нас заштовхали на барикаду. Я навіть бачив, як хлопців, які падали, але активно не опиралися, беркутівці піднімали й передавали на барикаду. Потім нас відтіснили нижче від барикади, і комунальники порізали її «болгаркою» та розібрали.

Цієї ночі мене пройняли слова нашого гімну – «Ще не вмерла України ні слава, ні воля». Ми готові стояти. Цікаво, що я не чув дзвони Михайлівського, які скликали киян на Майдан. Мабуть, у той момент співали гімн.

Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter