ГлавнаяБлогиБлог Олени Задорожної

З екранів до влади: віртуальна реальність ближче, ніж здається

Супергерої, ідеальні люди, здатні порятувати світ від катастрофи. Про них мріють жінки, їм заздрять чоловіки і перетворитися на них прагнуть діти, перевдягаючись в костюм людини-павука чи Бетмена. Інколи вони сходять з екранів і займають цілком реальні посади в органах влади.

Наприклад, Арнольд Шварценеггер успішно інтегрувався з образу Термінатора та Конана-варвара в амплуа губернатора Каліфорнії у 2003 році. В інтерв’ю того часу він зізнавався, що кар’єра актора перестала бути для нього цікавою і є прагнення займатися чимось іншим. У 2012 році він полишив посаду в зв’язку з закінченням терміну ¬повноважень, а його підтримка з 66% на початку зменшилась майже на два третини – до 25%. Незважаючи на скоріше негативний досвід на посаді губернатора, в час повноважень якого Каліфорнія накопичила дефіцит бюджету штату на рівні 24 млрд доларів та купу різних проблем, нині чверть населення США все рівно ставиться позитивно до перспективи обрання Шваценеггера американським президентом, якби така була можлива.

Фото: EPA/UPG

У 2016 році «таємним гостем» Ялтинської економічної конференції, яка відбулась в Києві, став актор Кевін Спейсі, більш відомий на той час як виконавець ролі Френка Андервуда в серіалі «Картковий будинок». Головний герой – цинічний і хитрий чиновник, який готовий іти на все, аби домогтися вищих щаблів влади. Зрештою, його брудний шлях приводить до посади президента США, але і на цьому його «хода по трупах» не закінчується. Його вигадливості і методам впливу позаздрить будь-який «чорний геній» - він прекрасний і жахливий у своїй безпринципності, жорстокості, холоднокровності.

Зрештою, теми обговорення стосувалися біженців в Європі, бажанню Британії відокремитися від решти Європи, перспектив Туреччини, виборів у США, і окремо приділили увагу Україні в контексті світової спільноти – говорили про корупцію, реформи тощо. Не зовсім зрозуміло, в якій ролі серед бізнесменів, дипломатів та політиків перебувала на заході голівудська зірка Кевін Спейсі, але судячи з того, що реальні українські діячі цікавилися у нього, що би він зробив, будучи реальним президентом США, вочевидь апелювалося найперше до його телеамплуа. Парадокс здавалося б, але знімати(!) виступ актора(!) журналістам заборонили – про це зазначили в одному з сюжетів про конференцію. Натомість після події соцмережі майоріли задоволеними обличчями посадовців, депутатів, політиків, яким пощастило сфотографуватися із зіркою, та захопленими коментарями щодо цієї зустрічі.

Кевин Спейси в главной роли в сериале Карточный домик
Кевин Спейси в главной роли в сериале Карточный домик

В Україні вже був прецендент «походу кіногероїв» до Верховної Ради – Інтернет Партія України висувала кандидатами «десант» із «Зоряних воєн»: до парламенту балотувалися Чуббака, Йода, Дарт Вейдер та інші персонажі з легендарної стрічки. Виборці жарту не оцінили, а на президентських перегонах те ж саме зробила і ЦВК – кандидата від партії, Дарта Вейдера, до реєстрації не допустили.

Нині ж українське суспільство обговорює імовірність походу до влади актора-коміка, який з одного боку не робить гучних заяв щодо власного політичного майбутнього, але й імовірності участі у виборах не відкидає. Пікантність ситуації полягає в тому, що у вигаданій серіальній реальності він вже президент України, якого чомусь звуть так, як сучасного українського поета, Василь Голобородько.

І власне в цьому моменті реальність починає плутатися з вигадкою: хто говорить про майбутні вибори в реалі – актор чи його персонаж? А найголовніше, як сприймає гіпотетичний виборець цю людину – в кінообразі чи все таки відділяючи дійсність від вигадки.

Щодо самого серіалу «Слуга народу», а йдеться саме про нього, то це суцільна фіксація традицій і наративів українського суспільства. Але порівняно з залізним Термінатором, або навіть з підлим Френком Ундервудом, наш український супергерой неодмінно буде слухатися маму в режимі «я поїв і в шапці», навіть якщо він президент, він буде для неї «сонечком» і «лапочкою». З поглядом, повним любові, говоритиме «да, мам» на її зауваження, і вона неодмінно буде годувати його щойно приготованою картоплею і складатиме в портфель судочки з котлетами і різносолами, тому що «їсти в центрі дорого», а вона - дбає. Неформальна влада насправді належить їй – обізнаній в житті жінці-матері. У фільмі вона на тлі істеричного і не дуже здатного до реальних дій, трошки інфантильного чоловіка-батька, виглядає втіленням витримки і мудрості. Здатна і «коня спинити», і «хмари розвести руками», і приголубити та втішити, терпіти безлад і бедлам, щоб у вирішальний момент підгребти все під свій материнський контроль. Якщо взяти до уваги телеаудиторію, яка подібні серіали дивиться, то середньостатистичний глядач, а точніше глядачка, дивним чином накладеться на пропонований авторами серіалу образ. І таким же дивним чином це резонує з структурою виборців, зокрема, в сільській місцевості та у невеликих містах.

Сам же головний герой стрічки – втілення всього, що хоче сказати, але ніяк не наважиться, середньостатистичний виборець тим, кого він з року в рік обирає. В тому числі, за гречку і цукор. Щоправда, образ головного героя стрічки подають таким чином, що на лице його проблеми з психікою – до нього у відповідальні моменти приходять то Че Гевара, то Гай Юлій Цезар. Вочевидь, автори стрічки мали на увазі контекстуальну прив’язку до фаху – президент до обрання викладав історію в школі, але виглядають все-таки ці сцени як психіатрія. Втім, подібно можна спостерігати і діалоги реальних людей з телевізором під час котрогось чергового ток-шоу. Пристрасті на екрані вирують з такою силою, що глядач включається в процес і свариться з віртуальними опонентами, клянучи їх, на чому світ стоїть – у нас-бо чи не в кожній оселі є свій експерт з управління державою, який точно знає, як то правильно робиться.

Фото: informator.news

У фільмі глядач бачить президента, який відмовляється від лімузина і біжить за маршруткою, апелюючи до того, що «не так мене виховували» (і знову в цій фразі примара матері, яка вклала чисту і світлу ідею самопожертви в голову майбутнього керманича держави).

Тонкою червоною ниткою тягнеться така солодка для породження «старої школи» ідея «взяти і розділити», «віддати гроші апаратчиків на зарплати вчителям і лікарям», а також усім нужденним. А ще переселити «клятих дармоїдів» на міську периферію, щоб розвантажити центр міста для людей. Пересадити на велосипеди. Знизити їм зарплати. Зменшити кількість депутатів. Нехай, мовляв, знають, як живеться от такому от пересічному глядачу, простій людині. Відповідно, в якийсь момент Василь Голобородько в очах цього самого глядача, а точніше глядачки, стає м’якеньким плюшевим, але супергероєм. Приблизно таким самим міг би бути її власний син, відбувається інтеграція тієї самої «простої людини» в сюжетну канву.

Глядач серіалу справедливо обурюється разом з головним героєм з того, що посади в Кабмін вже наперед розподілені між ставлениками олігархів, але так само щиро радіє, коли Василь Голобородько набирає кабмін з-поміж своїх однокласників, а класну керівничку ставить головою СБУ, бо «вона ТАК здатна все тримати під контролем» - знову повертаємося до образу матері-вчительки-гегемона, що загалом дуже характерний для української культури ледь не на рівні архетипу. Тобто глядача може десь і обурює це «новітнє кумівство», але глибинно він радітиме за «своїх», мовляв, ну от, нарешті до влади прийдуть ті, хто розуміється, що потрібно народу. Цілком в парадигмі комуністичного гасла «власть – народу».

Але порівнювати «Картковий будинок» з його політичними ігрищами і «Слугу народу» не можна: бо це приблизно, як порівнювати «Сто років самотності» і казку «Колобок». Для того, щоб оцінити тонкощі політичних ігрищ американського серіалу треба мати і певний рівень підготовки і часто – холодний розум. «Слуга народу» грає винятково на емоції, при тому на тих емоціях, які ніби задавнений нарив – невикричані, невтілені, несправджені, непочуті. Зневіра людей виростає на тому ґрунті, де їх не бачать і не чують. Базові потреби умовного глядача серіалу ніколи не були певною мірою реалізовані в реалі у площині соціальних стандартів, верховенства права, доступності, рівності і так далі. Це як початок сеансу психотерапії: спочатку йде етап «вигнання демонів» з істериками, плачами, конвульсіями, і тільки тоді перехід в конструктивну площину вирішення питань, вибудова алгоритмів розвитку і засад здорових взаємовідносин з іншими. За всі роки незалежності ми навіть не наблизилися до моменту «викричати», але вже нині пішли в ліпку нової реальності на тлі притлумленої істерики. І рано чи пізно вона таки прорве.

Повертаючись до реальності: нині ми ризикуємо провалитися в шизофренію, коли «уявні» друзі керуватимуть нашими рішеннями, приблизно так, як Че Гевара в одній з серій нашіптував Голобородьку гидоту про членів його кабміну. Глибинно шанувальники серіалу вже проголосували за свого героя – на його прикладі засади влади видаються простими і зрозумілими, він нарешті може поставити на місце всіх «упирів» і встановити справедливість саме такою, як її бачить глядач для себе. От тільки є нюанс: в кіно Людина-павук могла плести павутину, Бетмен літати і їздити на супершвидкісному автомобілі і користуватися перевагами свого костюму всупереч законам фізики, Термінатор – переміщуватися в часі і просторі і бути нечутливим до куль. Незрозуміло, наскільки каліфорнійці розрізняли реального Арні від його кіношних іпостасей, але коли фантазія українця стає такою близькою до свого втілення, свідомість цілком може дати збій. Млосне передчуття того, що телеобраз в реалі зробить «рай на землі», може виявитися солодкою, але такою звабливою примарою, яка втім, заведе в болота хибного вибору. Фата моргана, яку бачиш, але якої не було і не буде насправді.

Як не прикро це визнавати, але для багатьох процес думання є болісним, тому вони добровільно від нього відмовляються на користь простих, ситуативних рефлексій в емоційній площині. Інакше б усвідомлення того, як працюють механізми в державі і що з чого випливає, були б ніби щепленням від подібних серіалів – не смішно спостерігати за інфантильними рішеннями не надто розумного загалом персонажа, який красиво сипле чужими цитатами, але виказує абсолютне нерозуміння базових процесів. Зрештою, якщо гіпотетично ми матимемо серед кандидатів виконавця ролі Голобородька, то реальний виборець прийде голосувати саме за кіношну сутність, а не за реальну людину. А фільм дає змогу наобіцяти усе, змоделювати усі омріяні сценарії і продати реальність у віртуальній обгортці. Насумніше те, що з такого кандидата, по суті, люди і не матимуть що спитати: до чого апелювати - до меседжів з телешоу? Але ж це гра. Так само, як гра Кевіна Спейсі в Френка Андервуда, того образу, який так захоплює розум багатьох реальних політиків.

Чи є з цього вихід? Гіпотетично – так. У якості прикладу можна згадати знову ж таки фільм «Ігри розуму», знятий, до речі, на основі реальних подій. Його герой Джон Неш – геній, що потерпає від шизофренії. Він галюцинує уявними друзями, але в якийсь момент розуміє, що вони не старіють і у своїй свідомості йому вдається відокремити реальність від проявів хвороби. Він зумів взяти під контроль шизофренію. І хоча реальна історія Неша твердить, що він мав також медикаментозне лікування, однак можна припустити, що факт усвідомлення і розділення великою мірою пролягали через розумову роботу.

А от чи готові до неї глядачі-виборці в Україні – важко сказати. Що має статися, аби люди втамували свою емоцію, спрямовану фактично, на узагальнений образ олігарха-чиновника, втілення всіх гріхів, демонізовану сутність, яка з одного боку, в уяві людей, є природнім ворогом, а з іншого – містить в собі ті риси, яких би може і прагнув набути середньостатистичний українець, та не має на те можливостей (в «Слузі народу» цей епізод відображений в поведінці батька президента, який починає термінове переобладнання помешкання, аби «відповідати статусу»).

Парадокс феномену «Слуги народу» полягає у тому, що серіал відповідає головному запиту, який визрів в суспільстві – прагнення чесності і справедливості, які так досі і не спромоглась дати держава. Але з іншого боку – цю чесність і справедливість розігрують лише в віртуальній площині. І якщо перетинка стоншиться і екранний образ переллється в реальність, це буде один з найбільш гірких епізодів ошуканства. Бо на «Але ж нам обіцяли!» у відповідь прозвучить щиросердне «Ні». І це буде найбільш чесний момент у всій цій історії.

Олена Задорожна Олена Задорожна , Журналіст, волонтер
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter