Замість узгоджувати свої дії із постреволюційним «громадянським суспільством», нова влада керується міркуваннями надзвичайного стану, що виправдовує будь-які зловживання. Своєю чергою, те, що вважається «громадянським суспільством» все більше нагадує озлоблену мілітаризовану масу, консолідовану перед обличчям ворога. Росія не змогла знищити демократію в Україні шляхом політичного тиску, торгових воєн та маніпуляції минулою владою – і тепер шляхом неоголошеної війни вона примушує цю демократію до самогубства. Як відомо, війна з тероризом – це найлегший шлях позбутися демократії. Не виключено, що війна з тероризмом призведе Україну до тих же наслідків, яких у тій самій ситуації зазнала Росія. Це, в першу чергу, поширення ксенофобії, мілітаризму та обскурантизму, а також релігійний та націоналістичний фундаменталізм. Навіть ставши цілковито антиросійською, така Україна являтиме собою тріумф Путіна.
За правилами риторики, на цьому місці – після переліку втрат – треба було б оптимістично вказати, що ж ми все-таки «здобули» внаслідок останнього Майдану. Але саме тут криється пастка, якої дуже важко уникнути після будь-яких революційних потрясінь. Кожна революційна подія приносить миттєві втрати, а її далекосяжні наслідки не завжди видно з близької відстані. Тому так легко опинитися в полоні кліше «розчарування революцією», що автоматично починає працювати як пропагандистський контрреволюційний прийом. Отже, калькуляція «втрат і здобутків» неминуче веде до іще однієї, фундаментальної втрати: втрати революції як смислового поля, як об’єкта рефлексії.
Сьогодні нам дійсно нема що втрачати, крім наших Майданів. Це не гра слів і не пряма аналогія з пролетарями, яким, на думку авторів «Комуністичного маніфесту», не було що втрачати, окрім їхніх кайданів. На відміну від них, наші Майдани – це водночас знаряддя звільнення і засоби поневолення. Наш останній Майдан звільнив нас від влади кримінального олігархату, але замінив його на націоналістичний. Майдан переміг потужну машину поліцейського насильства держави, породивши натомість власні насильницькі структури у вигляді парамілітарних загонів. Майдан призвів до надзвичайної політизації суспільства, але цей вибух політичності буде складно підпорядкувати процедурам демократії – чи то представницької, чи то прямої. Розв’язати ці протиріччя зможуть лише майбутні Майдани.
Незважаючи на всю кількість написаних текстів та створених образів, всі ми досі далекі від повного розуміння події Майдану. Це число «Політичної критики» не претендує на його вичерпний аналіз. Радше, це експеримент у представленні Майдану, який називають «візуальною революцією», її власними візуальними засобами. Протягом Майдану можна було переконатись у політичній, революційній силі візуального образу. Видання, яке ви тримаєте в руках, випробовує візуальний образ в якості аналітичного інструмента Майдану.
Редакція «ПК»
Презентація нового числа журналу “Політична критика” відбудеться в суботу, 1 листопада в Центрі візуальної культури (вул. Глибочицька, 44, 2-ий поверх)