ГлавнаяБлогиБлог Олега Петровця

Що робити, коли закони не творяться?

Стаття 75 Конституції України говорить, що єдиним органом законодавчої влади у нашій країні є парламент - Верховна Рада України. «Законодавчий», за логікою, означає такий, що в буквальному сенсі дає закон. Зрештою, саме законотворчість і є основною парламентською функцією не лише в Україні, але й всюди, де політична система побудована на основі відомого принципу розподілу влад. Але що ж робити, коли парламент свою функцію не виконує, або робить це відверто погано?

Фото: EPA/UPG

Для того, аби говорити про низьку ефективність роботи українського законодавчого органу, навіть не потрібно бути експертом. Достатньо поверхнево згадати депутатські будні під куполом протягом, скажімо, року – і відповідні висновки напросяться самі по собі. Бійки, сварки, блокування трибуни, кнопкодавство і зрештою банальна відсутність на робочих місцях – ось далеко не повний перелік занять народних обранців, яким вони частенько віддають перевагу перед законодавчою діяльністю.Ну, і щоб не бути голослівним, наведу всього 2 факти, що яскраво ілюструють вищесказане:

1)Навіть самі депутати визнають, що могли б працювати краще. Так, за словами віце-спікера парламенту Оксани Сироїд, у Верховній Раді України реєструються тисячі законопроектів, проте законами з них стають менш ніж 5%! Це що виходить, 95% законотворчої роботи парламентарі виконують марно? То для чого тоді витрачати не маленькі кошти на забезпечення цієї нікому не потрібної діяльності?

2)І якщо в попередньому пункті йдеться про особистісні політичні мотиви, нестачу професіоналізму та брак серйозності підходу депутатів до законотворчості, то в даному випадку мова про елементарну відсутність державницької позиції у багатьох парламентарів. А якщо сказати простіше – халатне наплювальницьке ставлення до виконання своїх професійних обов’язків. Підтвердженням цьому може слугувати найсвіжіше дослідження Комітету виборців України, яким зафіксовано новий антирекорд відвідуваності засідань Верховної Ради – у жовтні всі з таких своєю присутністю вшанували всього 33% членів парламенту. То про яку ефективність в роботі можна говорити, коли взагалі нема кому працювати? Питання риторичне.

Отже, можемо констатувати наявність двох основних проблем, що заважають Верховній Раді України бути ефективним законодавчим органом: 1)структурні проблеми та недосконалість законотворчої процедури; 2)відсутність професійної свідомості, а як наслідок – дисципліни серед парламентарів.

Тут як і в медицині – існують хвороби, які легко лікуються, а є й важко виліковні.

Так, регламентні недоліки достатньо швидко і безболісно усуваються шляхом внесення відповідних законодавчих змін. На приклад, аби зробити Верховну Раду більш професійною, існує пропозиція, так би мовити, «запаралелити» роботу парламентських комітетів та міністерств, співвіднісши між собою сфери їх діяльності. До слова, така система, коли функціонал постійних комітетів співвідноситься з напрямками політики державних міністерств чи відомств (так звані «відомчі комітети»), діє у багатьох парламентах світу.

Також, щоб забезпечити «на виході» якісні закони, не спотворені часто суб’єктивними правками з голосу, існує ініціатива покласти край збиткуванню над законопроектами у ВР через вимогу проводити всі правки через профільні комітети.

В даному контексті можна використовувати й досвід європейських країн, який дозволяє проводити дійсно ефективні реформи. До прикладу, в Італії парламент може надати комітету право не лише розглядати, а й навіть затверджувати деякі законопроекти без голосування всім парламентом. А у Великобританії парламентські комітети можуть схвалити зміни до урядового законопроекту лише в тому разі, якщо із цим погодиться відповідальний за нього міністр. Таким чином урядовці можуть бути спокійними, адже є 100% гарантія, що запропонована ними реформа не буде спотворена у ході розгляду законодавчим органом. Думаю, запровадження такого механізму сподобалось би й керівництву українського Кабміну, яке на сьогодні від даного клопоту не позбавлене.

З відсутністю професійної свідомості та недисциплінованістю все набагато складніше. Адже, до прикладу, примусити депутата, який зацікавлений у розвитку власної країни в рази менше ніж у задоволені особистих політико-економічних інтересів, відвідувати засідання комітетів і парламенту в цілому не легко. В українських реаліях заповнити сесійну залу не допомогли ані штрафи за прогули, ані публічне присоромлення. Як наслідок – і далі мусимо миритися з ситуацією, коли надважливі для країни проблеми не вирішуються через відсутність кворуму у сесійній залі.

Аби нарешті поставити крапку у цьому питанні перший віце-спікер Ірина Геращенко взагалі пропонувала перейти на прийняття рішень більшістю від присутніх у залі депутатів, мовляв, тоді ходитимуть «як зайчики».

Варто зазначити, що подібна практика абсолютно не нова і достатньо розповсюджена у світі. Так, австрійський парламент приймає рішення більшістю присутніх за умови присутності на засіданні не менш ніж третини членів відповідної палати. В парламентах Литви, Латвії та Естонії кворум для сесійного голосування становить не менше половини від загальної кількості членів. Закони ухвалюються більшістю присутніх депутатів, абсолютна більшість від складу потрібна лише для конституційних законів, подолання вето президента тощо.

Тож, думаю, Україна точно нічого не втратить, якщо спробує подібну систему і у себе.

Ну і ще кілька слів про політичну свідомість. Безумовно, це річ, яка найважче піддається трансформації і потребує не тільки внутрішніх зусиль її носія, але й постійного послідовного і конструктивного громадського тиску.

На жаль, через цілу низку причин, сьогодні у суспільстві виробився, можна сказати, новий умовний рефлекс – говорити про роботу парламентарів у зневажливому, насмішливому тоні. Звісно ж, таку тенденцію можна сприймати як елемент критики, що є добре, оскільки в теорії це повинно стимулювати народних обранців до того, аби виправлятися і ставати кращими. Проте, суспільна схильність переводити дискусії про функціонування ЄДИНОГО законодавчого органу виключно в гумористичну площину – надсерйозна помилка, що свідчить про відсутність тверезого розуміння щодо призначення законодавчої влади у державі. В умовах незрілості політичної еліти подібне ставлення громадськості може бути особливо небезпечним. Адже, коли левова частина парламентарів абсолютно свідомо використовує депутатський мандат, так би мовити, не зовсім за призначенням, відсутність конструктивної критики призводить тільки до того, що така ситуація абсолютно ніяк не змінюється, хіба що в гіршу сторону.

Як наслідок одна з ключових ланок механізму, який би мав забезпечувати постійний розвиток і процвітання для суспільства, постійно дає слабину, приречуючи державу безглуздо тупцювати на одному й тому ж місці.

Таким чином, для якісних перетворень в українському парламенті, що можуть стати основою для таких же трансформацій у країні, потрібен комплексний підхід. У цій справі на швидкі результати надії мало. Але ж, зрештою, хто з чогось не розпочинає, той нічого й не досягає у підсумку.

Олег Петровець Олег Петровець , Політичний експерт
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter