У зв’язку з цим, мені довелося скасувати найближчі візити. Цього тижня я мав відвідати Чернігівщину, Одещину, Дніпропетровськ, Львів, Волинь, Крим, Харків і Полтаву. Я працюю без перерв та вихідних і намагаюсь об’їхати якомога більше міст України, щоб зустрітися з людьми, поспілкуватись, вислухати їхні проблеми і по можливості їм допомогти. Політичні опоненти з Партії регіонів і БЮТ, безумовно, раді моїй хворобі, оскільки знають, що своїми виступами я кажу людям правду, яка є руйнівною для їхніх злодіянь. Проте жодна недуга не в силі мене зламати!
Я переконаний, що в будь-якій складній життєвій ситуації, треба стояти до кінця. На моєму шляху було немало випробувань. З дворічного віку я виховувався в інтернаті, але зумів побороти стереотип «якщо ти дитдомівський, то ти пропащий».
Коли я закінчував школу, то через відсутність зв’язків та забезпечених батьків, не зумів вступити на факультет журналістики, проте завдяки наполегливості і вірі у свої сили зумів працювати за покликанням: я влаштувався на роботу кореспондентом без профільної освіти, а через кілька років став головним редактором.
У 2000 році Кучма намагався кинути мене за грати за те, що я не мовчав про його злочини та його підлабузників. Тоді мене засудили до трьох років умовного позбавлення волі та заборонили займатися журналістською діяльність. Проте через шість років, Європейський суд з прав людини визнав, що цей вирок порушує права людини. Я вистояв і тоді, довівши цим лицемірам, що справедливість переможе!
А у 2002 Кучма мене, все ж, зумів посадити за опозиційну журналістику.
Влада систематично перешкоджає моїй діяльності. Перешкоджає тому, що боїться!
Втрата голосу - це ціна, яку я плачу за те, що щодня зранку до ночі захищаю людей. Сподіваюся, що завдяки молитвам моїх рідних: моєї мами Любові Павлівної, моєї дружини Росіти і доньки Владислави, а також моїх однодумців, мій голос колись повернеться до мене.
А поки-що я змушений йти на лікарняний. Вірю в те, що одужаю і все буде добре!