ГлавнаяБлогиБлог Миколи Голомші

Зарплата як гідність громадянина і держави

Цьогоріч бюджетна епопея, на диво, завершилась без звичних парламентських баталій і за місяць до нового року. Експерти визнали це добрим знаком і розібрали всю «гаму» цифр на складові, вказавши на плюси і мінуси документу. Пересічний українець зацікавився бюджетом лише для того, щоб з’ясувати як зміниться його життя при підвищенні з 1 січня мінімальної заробітної плати до 3723 гривень та чи вплине на якість його існування триразове протягом року підняття прожиткового мінімуму — від 1700 до 1853 грн.

Фото: gregorylee/Depositphotos

Звичайно, при обговоренні бюджету-2018 в сім’ях і колективах не обійшлося без «схвалення» ще одного зарплатного нововведення — про підвищення окладів народних депутатів до рівня посадових окладів міністрів. Звичайно, якісь там 18-20 тисяч гривень в місяць не такі вже захмарні суми, але на тлі 3723 грн «мінімалки» та 1 452 грн мінімальної пенсії такі суми виглядають для простих українців просто фантастичними.

Питання тут не просто в різниці сум. Зрештою, якби українець за ці гроші міг задовольнити свої найпростіші потреби, включно з доступним відпочинком, то нехай би була ота висока зарплата народних обранців та іншіх «гарувальників». Проблема полягає в ціннісному підході до визначення рівня зарплат, бо саме такий підхід мав би застосовуватися до визначення еквіваленту особистого вкладу кожного громадянина. Наразі такі низькі суми є лише підтвердженням традиційної лінії державного приниження людини, яка працює.

З парламентської трибуни часто і на високих нотах роздаються волання «за народ». Депутати один поперед іншого «вболівають» за покращення життя і розповідають про свій особистий та партійний вклад у справу викорінення наших з вами негараздів, зокрема, збільшення рівня оплати праці. І це якось, скажу відверто, не дуже ув’язується, наприклад, з інформацією про те, що окремі парламентські партії не мають на місцевому рівні осередків із статусом юридичних осіб. А раз так, то такі парторганізації на місцях не можуть проводити повноцінну роботу, зокрема, здійснювати виплати заробітної плати, чинити господарську, фінансову діяльність тощо. Фактично, це партії, актив яких працює в «тіні», бо відсутність відкритих рахунків у банках не дозволяє їм навіть формувати  список кандидатів. І таким чином, причому у відповідності із законом, ці партії можуть не звітувати перед НАЗК про роботу первинних осередків.

Така ситуація, як на мене, базується на подвійній моралі політичних лідерів і очолюваних ними сил. А якщо на свідомий і узаконений обман ідуть парламентські партії із бюджетним фінансуванням, то чи можуть вони ставити питання про моральність у політиці і житті перед суспільством? І чи морально тоді в рази підвищувати собі заробітну платню, залишаючи на рівні жебракування своїх виборців?

В індустрільному (та й постіндустріальному) суспільстві питання заробітної плати завжди ув’язувалось із продуктивністю праці. Тобто був прямий зв’язок між кількістю виробленої продукції та часом, який на це витрачався. Але ми зараз входимо в економіку, яка отримала назву 4.0. Економіка четвертої промислової революції знищує звичні стереотипи, бо всі виробничі технології,  виробництво, автоматизація і бази даних створюють систему, яка здатна себе регулювати і в якій працівник відіграє мінімальну роль або взагалі його замінює робот-інтелектуал.

Що в цій ситуації пропонує нам законодавець і реалізує уряд? Здається, над цими питаннями нинішній управлінсько-підприємницький істеблішмент навіть не задумувався.

Зарплата в старому, індустріальному розумінні — це монополія і централізація. Це гра на залишкових принципах патерналізму, де всі сподіваються на подачку зверху. Це галузева система економіки в країні, яка ніколи не спрямовувалась в бік пересічного громадянина (згадаймо радянську систему, де зарплата ховалася в розгалуженій системі соціальних фондів). І якщо такий, галузевий, принцип формування і розвитку економіки залишатиметься в державі, то це завжди буде минуле. Навіть тоді, коли на посадах міністрів і їх заступників, на інших державницьких місцях сидітимуть тридцятирічні чиновники із бездоганним знанням англійської гарвардського чи стенфордського штибу.

На сучасному етапі питання заробітної плати — це питання якості стилю управління і змагання управлінських інновацій. Тобто, це цивілізаційний вибір паритетності фунцій і відповідальності сторін у відносинах держави і суспільства, коли минуле поняття продуктивності в сучасних умовах має реалізовуватися через перспективні можливості середовищ життя. Старі професії разом із старими управлінськими підходами і розподілом матеріальних благ, передусім, зарплати відмиратимуть. Натомість приходитимуть креативно-творчі професії, де головними продуктивними мотиваторами виступатимуть людські емоції, інтелектуальні потенціали, стан мозкової спроможності у вимірах, про які ми навіть не здогадуємось.

На одному із нещодавніх мотиваційних тренінгів, які досить часто проходять у столиці, кандидат психологічних наук Олена Любченко, говорячи про відмирання зарплати як грошового виміру восьмигодинного робочого дня, так передала тренд бачення майбутнього: «Нам будуть платити за цінність, яку ми створюємо, витрачаючи свій час».

Однак для того, щоб досягти в майбутньому такого усвідомлення відносин держави і суспільства, підвалини слід закладати вже зараз. І зміну підходів до зарплати нам потрібно формувати і в виробничих відносинах, і в освітніх програмах, і в бюджетних прогнозах, і обов’язково — в свідомості всіх громадян, незалежно від того, це слюсар-сантехнік чи міністр економічного модерування.

Микола Голомша Микола Голомша , Голова політичної партії "Патріот"
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter