Я не психіатр, щоб розбиратися у свідомості параноїка. Не профайлер, який складає досьє на серійного вбивцю. Як би цинічно це не звучало, але в діях Гітлера було більше логіки – принаймні, проглядалася мета розв’язаної ним війни: побудова наддержави, де правитиме світом одна нація, а решта буде в неї на побігеньках.
А от навіщо Путіну війна з Україною і навіщо йому знищення Маріуполя чи Херсона, пояснити тяжче. Свою власну націю він зневажає так само, як і решту народів. І обстріл російськими ракетами білоруського села є найкращим тому доказом.
Та й «на Росії» культу «арійської раси», чи то пак власного народу, нема, і про благополуччя Московії її правителям не йдеться взагалі. А відтак очевидна безглуздість російсько-української війни, від якої ніхто не отримає профіт, і змусила багатьох оглядачів, експертів, політиків заперечувати її можливість.
І ось тепер – як покарання за легковажність – доводиться копирсатися в одній плішивій голові з надією знайти там перегорілу проводку. «Ремонт проводки» вже нічого не виправить, але, принаймні, проллє світло на те, що відбувається.
Отож, чому Маріуполь? По-перше, російськомовний регіон, який мав би вітати «визволителів» квітами, а він – в кращому разі – обіцяє їм квіти на могили. Тобто тут грає роль велика досада маленького покидька, якого хтось сміє не визнавати центром Всесвіту.
По-друге, російському обивателю, яким би він не був зазомбований пропагандою, треба пред’явити бодай щось. Бодай якийсь виграш. Не скажу «перемогу», але хоч відносний успіх. А тому трагедія Маріуполя має зіграти роль окозамилювального наративу про «силу та міць російської армії». Мовляв, це місто так і не змогло вирватися з облоги – як свого часу сирійське Алеппо, котре, втім дісталося окупантові не «живим», а у вигляді руїн.
По-третє, Маріуполь потрібен ворогові для побудови сухопутного коридору до Криму. Тому там і зосереджена найбільша кількість російських військ. Таким чином, на поверхні лежать три причини: практична, ідеологічна та мотив очевидної помсти.
Про помсту – трохи детальніше. Не претендую на істину в останній інстанції, але поділюся припущеннями, які я чув від інших. Справа тут не лише в тому, що «російськомовний» Маріуполь не визнав «руській мір». Коріння помсти лежить ще глибше.
Ми всі пам’ятаємо біганину екс-мера Маріуполя Хотлубея з георгіївською стрічкою. Пам’ятаємо його підтримку «референдуму» про утворення «ДНР». І розуміємо, що без фактичного власника Донбасу – Ріната Ахметова – тут не обійшлося. Він стояв невидимою, але відчутною тінню за спиною метушливого Хотлубея, котрий не раз перевзувався у повітрі.
Так, за сепаратизм в Україні відповідальність значною мірою несе Ахметов. Без його мовчазної згоди події 2014 року у Донецьку, Макіївці чи Єнакієво не відбулися би. Подейкують, що до повної блокади торгівлі з ДНР металопродукція Єнакіївського металургійного заводу та Макіївського металургійного комбінату спокійно йшла в Маріупольській порт, де виписувалися усі необхідні дозволи.
І, як не складно здогадатися, подібні схеми не мали б місця, якби не їх погодження на найвищому рівні. Так, я маю на увазі тодішнє керівництво держави (президента Порошенка, прем’єра Яценюка), чия доля провини у нинішньому повномасштабному вторгненні України також є.
Але до чого тут знищення Маріуполя?
Якраз підходжу до цього моменту. Настрої Ахметова зазнали змін та стали більш проукраїнськими. Існує запис розмови, який свого часу оприлюднила об'єднана слідча група у справі про збиття MH17. Розмова ця відбулася між колишнім помічником Путіна, куратором «Новоросії» Сурковим та одним з ватажків «ДНР» Бородаєм. Сурков розповідав Бородаю, що мав зустріч з таким собі «Рінатом», якому він наполегливо пропонував відкрито підтримати бойовиків «ДНР» та вступити у перемовини з України від їх особи.
Однак «Рінат» відмовився.
Цікаво, що самого Суркова у Кремлі нині підозрюють у розкраданні коштів, виділених на знищення цілісності України. Тобто «архітектор сепаратизму» виявився відвертим лузером, а на додачу – ще й банальним злодієм. Перетягнути на свій бік «Ріната» Сурков не зміг, та й взагалі провалив усе діло. За це, напевно, він буде невдовзі засуджений або просто вбитий – якщо, звісно, з’ясується, що гроші, виділені на підривну діяльність, Сурков клав до власної кишені.
Втім, крадіжками Росію не здивувати. Ще її класики, від Салтикова-Щедріна починаючи, любили порозмірковувати про корупційну складову (як сказали би зараз), на чиєму фундаменті Москва будувала свою державність. Одним словом, Сурков не видаватиметься Кремлю аж таким запеклим ворогом, як Ахметов.
Як і будь-який українець, хай навіть у нашому сприйнятті це – негативний герой.
Оце і є та помста, про яку я казав. Помста регіону, помста його бізнесу, його неформальному істеблішменту.
Ну і на додачу згадаю про те, що маріупольські заводи по технологічному обладнанню є конкурентами Череповцю та Липецьку, а ринки збуту вони мають однакові. Ось вам і причина номер чотири – неспортивними діями видалити з арени суперника. Не тому, що він слабший, а тому, що – кращий, і провокує шалені заздрощі.
Колись, у часи Другої світової (бо зараз у нас Третя світова, тож нумерація тут важлива) на долю Маріуполя випала 23-місячна окупація міста фашистами. Було, звісно, всяке – і масові розстріли, і насильницькій вивіз молодих маріупольців до Німеччини. Але навіть тоді не було таких безглуздих килимових бомбардувань, такої тотальної руйнації, не було випадків, аби 6-річні діти помирали від спраги.
Принаймні, мені про це невідомо.
Але мені відомо, що місто, в якому я був обраний мером, в яке так багато вклав, в одну мить, за якийсь тиждень знищено покидьком, перед діяннями котрого блідне навіть Третій Рейх.
Так, ми відбудуємо Маріуполь, але доки живий Путін та путінська Росія, спокою нам не буде. Щоправда, тішить те, що ця сама путінська Росія займається нині знищенням самої себе. Щиро побажаємо їй у цьому успіху, і хай іде у відомому напрямку слідом за російським військовим кораблем.