ГлавнаяБлогиБлог Михайла Поживанова

Сміття як візитівка Києва: що має робити мер?

За моєю сторінкою на Фейсбуці стежать понад 33,5 тисячі фоловерів. Можна сказати, населення невеликого містечка. Достатньо репрезентативно для визначення головних проблем – І Києва, і країни в цілому. А тому з повним переконанням можу сказати наступне: сміття в містах України – одна з найбільших драм нашого повсякденного життя. Саме драм (кажу без пафосу), бо накопичення відходів, котрі лежать просто посеред дворів, створює реальну загрозу. Все це має місце і в столиці, ба навіть в самому її центрі, не кажучи вже про околиці.

Фото: Сергей Нужненко

З дописів моїх френдів знаю, що останнім часом в багатоквартирних будинках відмовляються від «зайвих» контейнерів для сміття. Звісно, ОСББ та ЖЕКи в кожного свої, як і свої правила, але тенденція набирає обертів. Що мається на увазі під «зайвими» контейнерами? Якщо будинок відносно невеликий – на два під’їзди – то від одного з двох контейнерів правління будинку може відмовитися. З метою економії, звісно. Орендувати другий контейнер та платити за його випорожнення стає дорогим задоволенням. Але ж сміття менше не стає. У підсумку «живописні» натюрморти з окремих пакетів, які жильці скидають від єдиний вцілілий контейнер (все він просто не вміщує) стають окрасою наших дворів.

Про яке сортування відходів за таких умов може взагалі вестися мова?

Інша проблема: деякі екологічно свідомі громадяни все таки сортують сміття на пластик, макулатуру, «кульочки», скло чи батарейки та інші елементи живлення, які своє відслужили. Але пункти прийому всього цього непотрібу розкидані по місту, котре (якщо говорити про Київ) у нас чимале, а отже для розвезення відходів треба щонайменше витратити один з двох вихідних днів. Але нема гарантії, що, проїхавши півміста, ти не поцілуєш замок на дверях означеного пункту. Або не виявиш, що він вже «змінив прописку». Мало хто здатен на такі подвиги, а отже, переважна більшість скидатиме сміття в загальну купу. І благо, якщо для такої купи ще знайдеться простір у контейнері.

У спекотний період міазми київських спальних районів особливо відчутні. Київ – більше не місто-сад. Київ – столиця всеукраїнського пластику та гниючої під відкритим небом органіки. Так, у міста немає коштів на встановлення в кожному дворі різних сміттєвих контейнерів. Але навіть якби такі кошти й знайшлися, в цьому не було б особливого сенсу – все одно сміттєвоз, який приїде зранку, заштовхає до свого «нутра» все гамузом та повезе це «добро» до полігону у Підгірцях. А відтак, чи є сенс витрачатися на контейнери?

На тлі цього замкненого кола, з якого, здається, нема виходу, вже вкотре читаю новину про те, що у Швеції… закінчилося сміття. Бо там, мовляв, переробні заводи працюють на обігрів всієї країни, і коли ця країна відчуває дефіцит сміття, місцеві можновладці думають, як усунути брак відходів й починають імпортувати його з сусідніх країн, наприклад, з Норвегії. Цю новину як доволі курйозну наші медіа передруковують вже не вперше. Я читаю її цього року, але мені здається, що я читав те саме і в 2018-му, і в 2017-му. Читав і хапався за голову: адже нашими відходами можна було б підтримувати у Швеції температуру тропіків. Може, якщо Україна неспроможна розвинути переробну промисловість та імпортує лише сировину, є сенс продавати за кордон і наше сміття?

Але якщо серйозно: що робити меру Києва (та й взагалі меру великого українського міста) для того, аби розв’язати сміттєву проблему? Передусім треба зрозуміти: головна біда Києва у тому, що на побудову нового великого сміттєпереробного комплексу у міста катастрофічно бракує грошей. Свого часу було пораховано, що такий комплекс «потягне» на 100-150 млн. євро. Йдеться не про сміттєспалювальний завод (а-ля ще одна «Енергія»  – вкрай шкідливий для екології та безнадійно несучасний), а про підприємство, яке добувало б з відходів біогаз, а також використовувало висококалорійне сміття для виробництва теплової та електричної енергії.

У Львові та у Дніпрі домовилися про побудову сміттєпереробних комплексів, частково – на спонсорські кошти. Проте це не є аж таким добрим виходом з ситуації, оскільки гроші доведеться повертати, а повертатиме їх якраз споживач. Майже 100-відсотково можна прогнозувати, що у випадку розгортання масштабного будівництва розцінки на прибирання сміття злетять до небес. Чи означає це, що заводи будувати не потрібно?

Дуже потрібно. І чим швидше, тим краще. Але не точково – в цьому місті у цього спонсора гроші взяли, а в тому – в того запозичили… Потрібна продумана державна програма і підняття проблеми до держаного рівня. Деякі проблеми можна спускати вниз, до органів місцевого самоврядування, але екологією має перейматися Україна в цілому. Бо йдеться про якість повітря, яким ми дихаємо, про канцерогенні викиди, і зрештою – про здоров’я нації.

В деяких країнах практика утилізації відходів носить змішаний характер, називається державно-приватним партнерством й знаходить широке застосування – наприклад, у Польщі. Там оплату за вивезення та переробку сміття покладено почасти на власників домогосподарств, але держава дотує утилізацію окремих його видів: електроприладів, батарейок, ламп. Чи міг би Київ взяти на себе подібне дотування, поставивши збір вторсировини на муніципальний рівень? Звісно, обчислювати таку можливість треба із калькулятором в руках, проте навряд чи хтось утруднював себе подібними підрахунками.

Власне, пошук оптимальних рішень сміттєвої проблеми мав би тривати постійно. Наприклад, можна було б як мінімум підняти питання так званого «екологічного податку». Суть його проста: якщо підприємство (на кшталт київського заводу «Оболонь») самотужки сортує та переробляє свою тару, воно звільняється від податку. Якщо ж утилізація тари не входить у його плани – платить за те, аби цю саму утилізацію здійснював хтось інший.

Так, внесення змін до податкового кодексу належить до функцій парламенту, й в цьому питанні мер може виступити лише як глашатай тієї чи іншої проблеми. Проте існує безліч мікрокроків та мікроініціатив, на які не потрібно благословення Верховної Ради. За приклад може стати той таки Львів, де екологи почали напряму працювати з представниками малого бізнесу. Зокрема, агітувати маленькі кав’ярні (які продають до 600 чашок напоїв за день й, відповідно, викидають в сміття до 600 стаканчиків) надавати знижку клієнтам, які завітають на каву з власною тарою. Плюс закликати власників закладів відмовитися від пластикових соломинок для коктейлів.

Вихід не обов’язково має бути саме таким. Постійне нагадування державі про її прямі функції та обов’язки, знаходження коштів і жорстка економія вже наявних (привіт скляному мосту, який виїв величезну діру в бюджеті) – от що має бути порядком денним будь-якого голови міста. Особливо – великого міста. І, зокрема, столиці України. Без цього замість того, щоб відчувати дефіцит сміття, ми відчуватимемо дефіцит тари під це сміття. А це – шлях в нікуди. Втонути у відходах ми завжди встигнемо, а поки варто нагадати капітану нашого корабля, що порятунок потопельників є його безпосереднім обов’язком

Михайло Поживанов Михайло Поживанов , Політик, громадський діяч, депутат Верховної Ради чотирьох скликань
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter