Бо ті, хто не хоче зараз бачити на чолі держави ані Зеленського, ані Порошенка, посилено мріють про парламентську республіку. Де в президента будуть урізані повноваження, а у парламенту (та уряду, який цей парламент призначить) – карт-бланш на все. Особисто я не вірю у парламентську республіку, а, точніше, не ідеалізую її. В українському контексті з такої республіки також може не вийти нічого путнього, адже якість нашого парламентаризму – надзвичайно низька.
Але й президентська форма правління також значною мірою скомпрометована. Чи не тому, бува, що від самого початку ця посада виникла не від усвідомлення її необхідності, а як захисний елемент? Якщо хтось забув, як в Україні з’явився президент, то я нагадаю у двох словах. Посада президента України була започаткована 5 липня 1991 року – ще до набуття республікою незалежності. Відповідні зміни були внесені до Конституції УРСР 1978 року.
Для чого це було зроблено? Щоб ослабити домінування комуністів. Після перших демократичних виборів 1990 року мейнстримом парламенту продовжувала бути комуністична більшість (група «239»). Їй опонували націонал-демократичні сили, але цього було замало. Ідеологічні суперники сподівалися отримати перевагу у вигляді «своєї» людини на чолі держави. Президент, таким чином, мусив бути одночасно і суб’єктом, і об’єктом впливу – з боку тих сил, котрі привели його до влади. Запам’ятаємо цей момент. Він досить важливий для усвідомлення того, чому Україні не щастить з президентами.
Від самого початку фігура президента була наділена значними повноваженнями. Настільки значними, що це викликало політичну кризу 1995 року, яка завершилася підписанням «конституційного договору». Тодішній парламент в особі Олександра Мороза побоювався диктатури Леоніда Кучми та одноосібного ухвалення ним рішень. І все таки в результаті «конституційного договору» Україна отримала «сильного» президента та «слабкого» прем’єра. Прийнята згодом Конституція-1996 лише законсервувала цей статус-кво.
Пізніше була політична реформа 2004 року, котра перерозподілила повноваження президента та парламенту на користь останнього, а також додала ваги голові уряду. Реформу цю скасував Віктор Янукович – у 2010 році Україна повернулася до Конституції у редакції 1996 року. Але ще через чотири роки відбулася Революція Гідності, котра в свою чергу відновила дію положень 2004 року.
Цим історія не обмежилось. Бо у 2014-му Петро Порошенко запропонував свої зміни до Конституції – зміни, котрі однозначно посилюють президентську вертикаль. Серед них: скасування інституту губернаторів та введення «представників президента», скасування імперативного мандату та формування парламентської коаліції на основі «індивідуального членства», посилення впливу президента та силовий блок тощо. На щастя, всі ці зміни не були прийняті. Ба навіть не були розглянуті. Це той єдиний випадок, коли Верховну Раду можна похвалити за лінь та бездіяльність.
Чому я кажу «на щастя»? Тому що мав рацію американський політолог Стівен Фіш, коли говорив: «Чим сильніша законодавча влада, тим сильніша демократія». І навпаки – чим сильніша влада виконавча, тим більші складнощі виникають із демократією. Я не знаю, чи читають Фіша у нинішньому політикумі, але кон’юнктура там відчута добре: перенести акцент на парламент. Та повторюся ще раз: це реально спрацювало б, якби на парламент можна було б покластися. Бо справа ж не тільки і не стільки в парламенті чи президенті, скільки у загальній готовності дотримуватися правил.
Там, де дотримуються правил, не виникає проблем навіть із дуже сильною президентською владою. І прикладом тому слугують Сполучені Штати. Америці міцна постать президента не шкодить. Але є певні нюанси. Так, президент Сполучених Штатів є цілковито незалежним від Конгресу, а Конгрес – від президента. Ані президент не може розпустити Конгрес, ані Конгрес не може відправити у відставку найвищих посадових осіб виконавчої влади, яких пропонує президент. Однак Конгрес суворо наглядає за дотриманням законності з боку чиновників, яких висуває президент, а верхня палата Конгресу (Сенат) має право відхилити ці кандидатури під час їх розгляду.
Крім цього, президент США де-факто виконує й функцію прем’єр-міністра, а також командуючого військом, яке підпорядковано йому напряму. Але Конгрес вирішує, в якому обсязі фінансувати це військо; також усі міжнародні договори, підписані президентом, мають пройти процедуру схвалення у Сенаті. Саме під тиском обох палат Конгресу, а також Верховного Суду США, преси і громадськості був змушений свого часу подати у відставку Річард Ніксон. Його було звинувачено у прослуховуванні опозиційних політиків і наступних спробах зам’яти цей скандал.
Щоб мати такий рівень самоорганізації та взаємодії законодавчої і судової гілки влади у випадку правопорушень з боку президента, Україні варто впровадити у себе цілком незалежне судочинство, а також продемонструвати зовсім іншу якість парламентаризму. А не витрачати бюджетні мільйони на керований та заангажований суд. І не обирати парламент, куди за закритими партійними списками і за викупленими заздалегідь мажоритарними округами потрапляють персони, далекі від державних інтересів.
Система стримувань та противаг, подібна до американської, у нас, на жаль, відсутня. По цей час єдиним справді дієвим методом впливу на владу був і залишається Майдан. Але це винятковий сценарій, ми ж говоримо про повсякденні реалії – зокрема, про те, що суд і парламент в Україні виглядають сьогодні ментально незрілими. Те саме торкається, власне, і посади президента.
Однак всі ці міркування не наближають до остаточного висновку про те, чи потрібна нашій державі посада президента. Пошуки оптимального шляху впираються передусім у необхідність обрання якісно іншого парламенту, а це в свою чергу пов’язано з кардинальною зміною системи виборів. Іншими словами, питання лишається відкритим. Та чи надовго? Як казав у 2008-му Леонід Кучма, «сьогодні нам не подобається Ющенко, і ми скасовуємо посаду президента. Завтра нам сподобається який-небудь Гущенко, і що? Повернемо в Конституцію цю посаду? Від нас всього можна чекати».
Аби не чекати гіршого, варто вже зараз налаштовуватися на осінь-2019. Вибори президента Україна вже програла, незалежно від того, яким буде їхній остаточний результат. Важливо не програти вибори Верховної Ради – бо в ній втілено останній важіль можливих змін.