Про вищу освіту в інформаційному суспільстві

Вища освіта стає об’єктом серйозних наукових досліджень, як правило, в часи криз. Не зважаючи на те, що кризові явища були привнесені у радянську вищу освіту ще наприкінці п’ятидесятих років, перші тривожні дзвоники прозвучали у промові академіка Л.Седова на першому з’їзді механіків СРСР Києві (1976 р.).

Фото: Макс Левин

Криза суспільства і державна криза викликали суцільну системну кризу не тільки в Україні, тому повсюдно проблеми вищої освіти зацікавили наукову громадськість. У більшості університетів відкрились кафедри педагогіки вищої освіти, які не завжди досліджують саме цю підсистему, а частіше переносять принципи і методи педагогіки середньої освіти на вищу, що практично не допомагає розв’язуванню проблем вищої освіти. Завдання вищої школи, на думку автора, слід шукати у поєднанні системних вимог суспільства, держави, бізнесу.

Вища освіта «постачає» суспільству професіоналів – носіїв предметного або інструментального знання, тому стає в один ряд з іншими галузями економіки як система, і не повинна мати залишкового характеру.

З цивілізаційної точки зору індустріальне суспільство, що базувалось на використанні менеджментної схеми виробництва, переросло в постіндустріальне, перехідне суспільство з інтенсивним переростанням менеджментної схеми виробництва до маркетингової схеми, що дозволило цю перехідну стадію назвати споживацьким суспільством. Нарешті, тепер, завдяки проникненню майже у всі сфери діяльності людини інформаційних технологій, позначилося і декларовано такий стан суспільства, про яке можна говорити, як про інформаційне суспільство.

Інформаційне суспільство визначимо як таке, що здійснює свою діяльність за допомогою інформаційних технологій.

При описаному підході до визначення суспільства освіта є типом виробництва, що «виготовляє» готовий продукт, фахівця, здатного одразу ж включатися до виробничих процесів. Освіта стає однією з галузей економіки, зі своїми технологічними процесами, з прагматичною метою, що досягається вже на стадії навчання, тому саме навчання стає вузьконаправленим, вузькоспеціальним, практичним. Зрозуміло, що в таких умовах страждає широта освіти, втрачаються багато аспектів загальної культури, знижуються пріоритети культурних цінностей, успіху досягають ті види масової культури, які використовують низовинні інстинкти споживача. Втручання в інформаційні технології навіть з метою поліпшення у переважному числі випадків неприпустимо, тому що будь-яке значне удосконалення веде до значних змін корінних властивостей продукту, що, у свою чергу, може привести або до несумісності з іншими продуктами, або до значного зниження надійності і працездатності продукованої системи в цілому. Таке втручання може прирівнюватися до диверсії або терористичного акту. Тому основна вимога до операторів інформаційних технологій – неухильне дотримання вкладених умов, алгоритмів (рис.1) – породжує необхідність масового виробництва носіїв предметного знання (know what).

Це є психологічним чинником неприйняття інформаційних технологій достатньо великим відсотком населення.

Людина, вихована в умовах індустріального суспільства, пам’ятає, що за позитивне «втручання» виконавці індустріальних технологій отримували винагороду за раціоналізацію, тому що індустріальні технології допускали розгалужену «сітку» виконання технологічного процесу без істотної заміни обладнання. Саме тому й від виконавців вимагалось бути носіями інструментального знання (рис.2).

Особливістю країн, розташованих на території республік колишнього Радянського Союзу, є те, що перехід до інформаційного суспільства здійснюється як би стрибком, минувши постіндустріальний етап розвитку суспільства. Дотепер зберігаються основні атрибути індустріального суспільства з розвинутою структурою менеджменту, майже повною відсутністю суспільних інститутів захисту прав споживачів, превалюванням індустрії групи А, майже повною відсутністю маркетингових схем виробництва. З другого боку, технічне оснащення атрибутикою інформаційного суспільства достатньо серйозне, мало чим поступливе передовим країнам Заходу – це мобільний зв'язок, Інтернет-сервіс, мережні технології, практична коммунікативістика.

Тотальне державне регулювання системи освіти можна вважати спадщиною тоталітарного режиму влади, і ця ситуація наштовхує на осмислення ролі держави і державних структур в розвитку, реформі і регулюванні загальної і вищої освіти.

Для моделі держави скелетного типу «мозком» суспільного організму природним чином може служити нечисленна координаційна рада, де представник держави має представницькі права, аналогічні правам інших сфер суспільства. Живильне середовище такого суспільного організму – все оточення, з яким суспільство в цілому може обмінюватися інформацією, ресурсами, продукцією, вступати в контакти на двосторонній, блоковій основі аж до тимчасових і постійних симбіотичних контактів. Для функціонування такої моделі необхідні якомога більше носіїв інструментального знання.

Держава за панцирною моделлю всіма доступними засобами забезпечує своє положення, добивається збереження «status quo», тому для його «нормального функціонування» необхідні якомога більше професіоналів – носіїв практичного знання (рис.3).

Таким чином, не тільки суспільству, але і державі напрямок вектору вищої освіти є дуже важливим, направлений або на підготовку носіїв інструментального знання, або на підготовку носіїв наочного знання.

Більшість існуючих держав, включаючи Україну, відповідає проміжним моделям в суспільних організмах своїх країн. Превалювання рис тієї або іншої моделі може визначатися по PR-індексу.

Цікаво дослідити вплив бізнесових кіл на вищу освіту. Довготривалі спостереження за діяльністю малого и середнього бізнесу дозволяють зробити висновки, що відображені на рис.4. На рисунку показано, що малий бізнес (МБ) має до освіти байдуже ставлення, що для малого бізнесу неважлива «стартова» освіта підприємця, бізнес утримується на «неподоланому хобі» однієї особи. Для середнього бізнесу (СБ) вже до найманих працівників виставляються умови знання професії. Занепад професійної освіти в Україні примусив середніх підприємців готувати робітників на місцях і жваво переводити діяльність на інформаційні технології, тому більшість вимог пред’являються до офісних навичок.

Для характеристики освітньої діяльності великого бізнесу слід надати характеристику самого великого бізнесу, для чого немає достатнього паперового простору, тому відмітимо тільки, що зовні можна спостерігати за подальшою інтернаціоналізацією великого бізнесу і все більш глибокого проникнення його у життя України. Для виконання технологічних процесів у різних країнах міжнародним корпораціям потрібні фахівці-предметники. Міжнародний характер великого бізнесу і поширення міжнародних інвестицій передбачають використання робочої сили в різних країнах для виконання одного й того ж самого технологічного процесу, тому для міжнародних корпорацій потрібна уніфікація освіти в різних країнах. Для середньої освіти – це програма типу «Intel. Навчання для майбутнього», а для вищої освіти – Болонський процес. Великий бізнес також сприяє дистанційному навчанню. Все це ілюструється рис.5.

Все більш пожвавлюється становлення інформаційного суспільства. Природно чекати, що таке суспільство має особливості у вимогах до професійної освіти.

Отже, для стабільного функціонування інформаційного суспільства і держави в ньому від освіти вимагається поставляти професіоналів-предметників, і для такої освіти складно придумати що-небудь привабливіше, ніж Болонській процес. Алгоритм « бакалавр  магістр» вельми продуктивно спрацьовує в сучасних умовах. Загальноприйнята стандартна схема теоретичного навчання в цих умовах не спрацьовує, значення лекції в учбовому процесі стає допоміжним чинником, вища освіта все більш тяжіє до дистанційного (точніше, до заочно-сесійного) навчання. Підготовка предметників вимагає обмеження числа підручників, їх універсалізації, методичності і інструктивності (такі, наприклад, більшість підручників американських авторів).

Логіка підказує, що найбільшу державну підтримку підготовки інтелектуалів слід чекати при скелетному типі держави. Дійсно, держава такого типу тільки виграє від збільшення числа носіїв інструментального знання. З другого боку, держава панцирного типу зацікавлена у фіксації системи управління, що склалася, суспільством, і такій державі потрібні фахівці, що не утрудняють себе реформуванням і удосконаленням системи державного управління, тобто носії практичного знання. Саме тому на озброєння теорії прийнята суб’єкт-суб’єктна модель навчального процесу, ми всі стали гарячими прихильниками Болонського процесу в усіченому вигляді КМСОНП. Саме тому у всьому світі прийнята і пропагується модель дистанційного навчання і відкритої освіти.

Константин Пахотин Константин Пахотин , Стратегические модели в высшем образовании
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram