ГлавнаяБлогиБлог Олесі Ісаюк

Шість тез про Крути або Що не так із традиційним баченням подій 29 січня 1918 року

У масовій свідомості міцно вкоренився образ Крут як героїчного бою трьохсот юнаків проти незліченних більшовицьких орд, які своїми життями прикривали Київ, бо, мовляв, бездарна влада не потурбувалася про захист столиці. Коли ці тези виголошують люди з націоналістичними переконаннями, до набору обов’язково додається ще нагадування, що майже все поголовно керівництво УНР станом на 1917 – початок 1918 року було соціалістами. Також традиційним стало порівняння Крутів з Фермопілами. В усіх варіантах і варіаціях міфу маємо акцент на особистому героїзмі, самопожертві й трагічній загибелі у нерівному бою.

Тим часом, з цієї «канонічно-всенародної» версії, з точки зору історика, на кожному кроці стирчать незручні кути й неточності. Нижче – аналіз усіх слабких місць традиційної версії та чим загрожує її тиражування у сучасній Україні.

1. Кількість учасників бою і загиблих. «Традиційна» версія повідомляє нам, що «більшовицьким ордам» протистояли всього 300 студентів і майже всі з них або загинули в бою, або потрапили у полон і були там закатовані. Насправді, тільки студентів було 600 осіб (4 сотні розрахунком по 150 осіб на сотню). Крім них, участь у бою брали артилерійська батарея сотника Лощенка, група офіцерів з раніше сформованого штабу та частини «Вільного козацтва» - за найскромнішими підрахунками, з українського боку було щонайменше 800 учасників бою. Студентів, за свідченнями командира бою Аверкія Гончаренка прислали, як допоміжну частину. Точна кількість загиблих не відома досі – А. Гончаренко у спогадах говорить про 250, сучасні оцінки - 70-100 осіб. При цьому більшовиків загинуло щонайменше 300.

2. «Безборонні діти» - одна з улюблених тез «традиційної версії», яка акцентує на молодому віці учасників та нестачі набоїв. Поетичним висловленням цієї тези стала поезія Олекси Стефановича «Крути»: «Дайте набоїв!.... Набоїв - нема. В полі далеко набої….». Насправді у бою під Крутами брала участь мінімум одна артилерійська батарея під командуванням сотника Лошенка, а, за деякими свідченнями, ще й батарея під командуванням Алмазова. Самі крутянці виїхали на позицію зі стрілецькою зброєю і запасом амуніції.

3. Крутянці, як єдина оборона Києва. Наприкінці січня 1918 року у Києві та на найближчих підступах до столиці перебували Республіканський полк під командуванням Петра Болбочана, Синьожупанна та Сірожупанна дивізії, Січові Стрільці, 30 січня до Києва добрався полк ім. Костя Гордієнка під командуванням полковника (пізніше – генерала) Всеволода Петріва. Спільною проблемою для них всіх була нескоординованість командування. А також те, що керівництво УНР справді перебувало під впливом соціалістичної візії, яка передбачала зокрема розпуск армії, як «непотрібної в майбутньому» - через таку позицію військові командири були змушені давати собі раду самі. Усі вище згадані частини не були вислані у напрямку Крут тому, що у цей самий час в Києві тривав заколот пробільшовицьки налаштованих робітників заводу «Арсенал» - переважно росіян за походженням. Поки крутянці – і не тільки вони – стримували зовнішнього ворога на підступах до столиці, решта військ боролися з ворогом на власних, не менш важливих, позиціях.

4. Безнадійний відступ. «Традиційна» версія зображує відступ крутянців, як логічне завершення наперед безнадійного героїзму. Насправді, відступ крутянців не був просто залишенням поля бою: відступаючи, крутянці зруйнували – принаймні, серйозно пошкодили, частину залізничного полотна і цим затримали більшовицький наступ. Більшовики були змушені витратити час на ремонт колії, яка, зусиллями Студентського куреня, стала на якийсь час непридатною для використання. Отже, бронепотяги більшовиків, які на той час були їхньою головною зброєю, коли йшлося про контроль над залізничними комунікаціями, перетворювалися на тягар.

5. «Фермопіли» Стало звиклим порівнювати крутянців з загоном трьохсот спартанців у Фермопільській ущелині в контексті героїчної загибелі проти значно чисельнішої армії з почуття морального обов’язку. З точки зору реальної картини того, що відбулося у Фермопілах, таке порівняння є абсолютно некоректним. Справа в тому, що у Спарті існував закон, згідно з яким воїнів, що відступили з поля бою – навіть якщо відступ був обґрунтований – вбивали, як боягузів. Тому для «справжніх» спартанців вибір стояв не між геройською загибеллю і прагматичним вибором життя, а між геройською загибеллю від рук чужинців і ганебною смертю за безпідставним звинуваченням від рук «своїх». Саме до цього моменту апелює епітафія пам’яті трьохсот спартанців: «Подорожній, коли ти прийдеш в Лакедемон, повідай, що ми не відступили від закону, готові померти». Справжніми героями Фермопіл були тисяча воїнів з Платеї, які обороняли перевал разом зі спартанцями Леоніда. Їх не зобов’язував закон «про боягузтво», але вони вибрали смерть разом зі спартанцями.

6. Брак контексту. Традиційна версія переважно не враховує контексту, у якому діяли крутянці. Як зазначено вище, під час Крутянського бою у самому Києві тривали запеклі бої – уже це не дає можливості всерйоз говорити про «одних у полі» студентів. Крім того, своєю диверсією на залізничній колії крутянці затримали більшовицькі війська на кілька днів – Київ більшовики змогли взяти тільки 5 лютого 1918 року. За цей час із Києва були евакуйовані центральні органи влади, документи, цінності, відбувся організований відступ військ – тобто було зроблено все можливе, щоб швидко повернути втрачені позиції. Сам відступ не був надто глибоким – штаб військ УНР розташувався у с. Гнатівка під Києвом. Найголовніше – ця затримка дала можливість завершити переговори з кайзерівською Німеччиною про підписання мирного договору, що означало міжнародне визнання Української держави і автоматично робило більшовиків окупантами території суверенної держави.

Якщо підсумувати реальні факти і цифри, то отримуємо принципово інакшу картину, ніж пропонує широкому загалу «традиційна» візія. Крутянці із самовідданих і безпомічних жертв ситуації й неготовності до подій уряду перетворюються на людей, завдяки яким вдалося осягнути стратегічні цілі – не тільки у військовому сенсі, а й у сфері міжнародної політики та символічності боротьби. У цьому відношенні їх варто порівнювати не зі спартанцями у Фермопілах, а з «кіборгами» Донецького аеропорту: і ті, і ті за рахунок власної мужності, самопожертви, відчуття відповідальності за державність зуміли протистояти значно більшій кількості ворогів і – в результаті – стали тією невеликою силою, яка остаточно схилила шальку терезів на бік українців. 

Олеся Ісаюк Олеся Ісаюк , Центр досліджень визвольного руху
Читайте новости LB.ua в социальной сети Facebook