Стереоплаза швидко наповнюється людьми. І чим менше часу лишається до концерту, тим більше зростає кількість рокерів на квадратний метр концертного залу.
Поволі гасне світло і стає тихо. Лише чути монотонний гул натовпу, який наростає в очікуванні початку дійства.
Враз напівморок на сцені з хірургічною точністю починають розтинати різнокольорові скальпелі світла: криваво-червоні, помаранчеві, жовтогарячі, темно-пурпурні, електрично-сині, сніжно-білі. Промені проходять крізь музикантів, які непомітно виринають із темряви. Довершує образ величезний екран із містичною постаттю, мабуть, того самого Shadowmaker.
Розпочинають з інструментальних «Reign of Fear» із нового альбому та «Grace». Кожен звук, як різкий порив вітру, вириває із міцних обіймів осіннього анабіозу. Справді потужний початок.
Як розвиток дії на сцені до Ейкки, Пертту, Пааво та Мікко приєднується ще один учасник перформансу – вокаліст Френкі Перес. І хоча з ним записана більшість нових треків, усе ж дещо незвично бачити на сцені ще когось, крім фінської четвірки.
Із Френкі енергія б’є фонтаном: він бігає сценою з боку в бік, усміхається і заграє з натовпом. «I'm Not Jesus» та «I Don't Care», записані з Корі Тейлором та Адамом Гонтьє, у виконанні Переса звучать просто чудово: брутально, трохи агресивно, саме так, як і має бути.
А нові «House of Chains», «Shadowmaker», «Hole In My Soul» та «Dead Man’s Eyes» у живому виконанні взагалі нічим не поступаються студійному запису. Ще кращими їх робить той шквал шаленого драйву, що виривається із кожного з музикантів.
Однак не можу не згадати і про два маленькі розчарування. Перше – Apocalyptica так і не зіграли «Cold Blood», яка вже встигла стати одним з моїх улюблених треків. І друге – із «Not Strong Enough» у Френкі відверто не склалось: співав якось невиразно, без емоцій. Дуже не вистачало глибокого вокалу Брента Сміта із Shinedown.
Але повернемось до прекрасного, а саме до класики, без якої концерт був би не настільки крутим. Хлопці грають вічні хіти Металіки «Master of Puppets», «Seek & Destroy» і «One», які натовп гаряче зустрічає, голосно співаючи тексти під акомпанемент перепилювання віолончелей. Раптом у якийсь момент на сцені стає тихо. Cцену заливає синьо-жовте світло. Лунають перші звуки гімну України. І тут весь народ у залі починає співати. Тисячі голосів майже перекривають звук віолончелі Пертту, тому він перестає грати, а натовп співає далі. Безперечно, захоплива картина.
Настає час прощатись. Вловити кожен звук останньої пісні, записати у підсвідомість кожну емоцію на обличчях музикантів, кожен рух смичком по інструментах.
«Apocalyptica обов’язково скоро повенеться знову». Звична фраза для концертів, але ж все одно приємно її почути. І вірити, що next time буде швидше, ніж можна чекати.
P.S. Більше фото за посиланням.