Минуло вже більше двадцяти років з падіння Берлінського муру. Сьогодні обидві частини об’єднаної Німеччини – взірці економічного розвою та стабільності. Минуло вже більше двадцяти років зі здобуття Україною незалежності, а наш віз, на жаль, і нині там.
– Екскурсію завершено, дякую за увагу і бажаю насолодитися нашим містом, – монотонно оголошує екскурсовод. Туристи ліниво розходяться по Тірґартену, центральному парку Берліна, ховаючись в тіні дерев від палючого серпневого сонця.
Часу в мене небагато, тож поспішаю до Потсдамської площі. Посеред неї стоять кілька бетонних блоків Берлінського муру, обмальовані графіті та обліплені жуйками. Сьогодні капіталістичні ідеї Західного Берліна остаточно перемогли і Потсдамська площа стала осередком міського життя – на місці колишньої прикордонної зони височіють хмарочоси ділових та торгових центрів.
Повз яскраві вітрини західноберлінських бутиків прямую до Рейхстагу. Проміжний пункт – меморіал радянським воїнам-визволителям. Треба віддати належне ставленню німців до історії – меморіал підтримується у бездоганному стані: позолота на гербі Радянського союзу та написі «Вечная слава» виблискує в сонячних променях. І тільки туристи з Японії, що всілися їсти свої бутерброди з шинкою прямо на бордюр яскраво-червоної клумби, нагадують про те, що ти знаходишся у реальному світі. Наближаюся до німецького парламенту й пристаю до групи англомовних туристів.
- Певно, всі ви бачили фото, де радянські солдати підіймають прапор над Рейхстагом? – звертається чорнява дівчина-екскурсовод у коротеньких джинсових шортах та легковажній майці до своєї групи, – Цей знімок є прикладом радянської пропаганди. Вгадайте, що заретушували на фото?
Зацікавленні туристи активно висувають свої дотепні припущення, але всі вони хибні.
- Насправді, на обох руках одного з солдатів були вкрадені німецькі годинники, тож їх довелося замалювати, – каже екскурсовод і сяє від гордості – вона хотіла зацікавити туристів і їй це вдалося. Мене ж така екскурсія пригнітила – сумно, що в європейських очах ті, хто для більшості українців є героями, постають вандалами та грабіжниками. Пригнічений, віддаляюся від туристичної групи та наштовхуюсь посеред тротуару на самотній сталевий стовп зі старою фотографією Рейхстагу та численними кнопками, біля кожної з яких – назви різних мов. Української немає... Натискаю «Русский» і лагідний жіночий голос із вбудованого динаміка починає розповідь: «Современное здание неме ц кого парламента было построено …» Все це я вже чув на екскурсії, тож прямую далі.
Просуваюся крізь чоловіків у радянській військовій формі, що з усіх боків оточили Бранденбурзькі ворота і настирливо пропонують туристам зробити з ними фото напам’ять. Виходжу на Унтер-ден-Лінден, головну вулицю Берліна, яка зустрічає мене дощатим огороджувальним парканом та захисними біло-червоними стрічками. За ними височіють широченні чорні труби та пагорби викопаної землі – весь центр міста в окопах через будівництво нової лінії метрополітену – місто розвивається.
Вирішую піти до Східного Берліна, де протягом 40 років, як і в Україні, панувала комуністична ідеологія. Ще три десятиліття тому ця частина міста була найзахіднішою точкою на мапі радянського туриста – за нею вже тільки ідеологічно-ворожі міста «загниваючого капіталізму». Колись простий робочий з країни Рад міг побачити тут справжній соціалістичний рай. Тепер все навпаки – для українців Східний Берлін став взірцем дивовижного економічного перевтілення, а для американців та європейців – можливістю повернутися в минуле й відчути себе у Радянському Союзі.
«Москва», – великими кириличними літерами написано на залізобетонній конструкції фешенебельного (за часів соціалізму) ресторану. А навколо нього такі самі блокові коробки-дев’ятиповерхівки, які є в кожному «спальному» районі великого українського міста. Однакові розміри, лицювальна плитка, навіть орнамент під дахом схожий, але які ж вони охайні та доглянуті! Шви між бетонними плитами ідеально рівні, а зі свіжопофарбованих балконів дивляться на перехожих червоні петунії.
За моєю спиною вибухає дзенькіт сигнального дзвінка – це я випадково зайшов на велосипедну смугу і заважаю проїхати сивій бабусі у кепці, яка посміхається мені та енергійно крутить педалі. Перед від’їздом залишається трохи більше години – саме час придбати щось на спогад. Продавець першої сувенірної лавки, що трапилася на моєму шляху, розповідає, що частіше за все туристи купляють на згадку про Берлін… шапку-ушанку з червоною зіркою СРСР. Попитом користуються і підробні радянські ордени, і навіть матрьошки. В очах західного туриста німецька столиця – заповідник соціалізму.
Приїжджаю на автовокзал трохи завчасно, що дає мені змогу обрати зручне місце в автобусі. Поряд зі мною всідається невисокий огрядний чоловік у легкому спортивному костюмі « Nike » . Розповідає, що він професійний спортсмен і їде з пересадками додому, в Грузію; питає звідки я.
– О, з України? Люблю ваш край! Але слухай сюди, хлопче, – нахиляється він до мого вуха, – у вас же земля багата та й люди працьовиті – чого ж досі живете незаможно, не так, як в Європі?..
«І справді, чому?» - запитую себе. За вікном автобуса миготять різнокольорові фасади будинків Берліну – столиці держави, яка натерпілася бід за ХХ сторіччя не менше, ніж Україна. Втім, для Німеччини руїна залишилася в далекому минулому, для України – її подолання все ще у майбутньому. Сподіваюся, недалекому.