Спілки, мережі, митці б’ють на сполох та просять державної підтримки. Національне об’єднання незалежних майданчиків США, яке налічує понад 2,000 концертних залів у всіх 50 штатах, свідчить, що 90% із них знаходиться на межі закриття. Асоціація незалежних фестивалів Британії заявила, що 92% фестивальних бізнесів у країні загрожує зникнення, а більшість залучених працівників надовго залишиться без роботи. Навіть організатор головного британського опенейру Glastonbury попереджає, що стане банкрутом, якщо подію не вийде провести у 2021-му. Схожа ситуація охопила всю Європу.
В Україні у травні також відбулася акція «#стопкультурнийкарантин» — представники івент-індустрії вимагали від українських політиків розробити зрозумілий план виходу з карантину та надати підтримку сектору, який залишився без можливостей заробітку. Пандемія викрила та вивела на передній план усі системні недоліки й недопрацювання, зокрема й таке: за 30 років незалежності у нашій країні так і не з’явився представницький орган, який би лобіював інтереси музичного сектору перед державою.
З цього моменту й починаються проблеми.
У часи економічних криз культура, як правило, відходить на другий план, а тут ще й виявилося, що фізична присутність на заходах несе реальну загрозу здоров’ю відвідувачів. Представники локальної музичної індустрії обурюються, що окрім форми грантів держава їх жодним чином не підтримує, та й до грантів багато хто з них ставиться з упередженням та недовірою. «Таке враження, що нашої сфери для держави майже не існує», — розповсюджена думка. Звідси виникає питання: якими об’єктивними критеріями та конкретними діями реально довести факт свого існування?
У 90-ті Україна лише оговтувалася від розпаду СРСР і затяжних економічних колапсів. Просто дивом народжувалися такі знакові фестивалі, як «Червона Рута» або «Таврійські ігри», та лише починало формуватися хоч якесь підґрунтя для розбудови індустрії. 2000-ні пройшли під гаслом тотального піратства та засилля російської поп- та рок-музики на телебаченні й радіо. Переважна більшість світових музичних зірок так ніколи й не приїжджала до нас із концертами. 2010-ті також відзначилися суттєвим відставанням у багатьох аспектах. Приходу музичних стрімінгових сервісів довелося чекати роками — вони звернули увагу на наш ринок вже після країн Африки та Близького сходу. Що ж робить українську музичну індустрію настільки нецікавою для міжнародного музичного бізнесу?
Наведу один приклад. У 2018 році я з колегами кілька місяців готувала проєктну заявку на один із конкурсів Європейського Банку Реконструкції та Розвитку. Конкурс спрямовувався на розвиток креативних індустрій Східної Європи. Ми мали організаційну підтримку Офісу з просування експорту України, який на той момент вже підтримував галузі косметики й моди та позитивно дивився на співпрацю з музичною сферою. Отже, ми все затвердили, надіслали проєктну пропозицію — і… отримали першу в історії Офісу відмову. ЄБРР відповів, що за їхніми даними в Україні немає достатньої кількості стейкхолдерів, які могли б ефективно абсорбувати фінансову допомогу та сприяти розвитку ринку. А як же понад 600 щорічно записуваних альбомів за даними музичних медіа? Сотні заявок з України на закордонні фестивалі? Десятки опенейрів по всій країні від Львова до Харкова? Тоді ці питання так і залишилися без відповіді.
І ще один приклад. Осінь 2019 року, Брюссель, представники Єврокомісії та ряду музичних експортних офісів презентують об’ємне дослідження 24 музичних ринків Європи. До нього увійшла навіть статистика по Росії та Вірменії, але знову немає України.
То що ж із нами не так та чому нас ні для кого не існує?
Виявляється, все просто. Європейські «бюрократи» розуміють лише мову офіційних цифр. ЄБРР, оцінюючи розмір нашого ринку, користувався даними Держкомстату. Брюссельська компанія КEА, яка проводила дослідження на замовлення Єврокомісії, зверталася з офіційними запитами в українські статистичні інститути та організації колективного управління, але не отримала жодної відповіді та даних. Тому Україна не увійшла до дослідження й залишилася сірою зоною посеред Європи.
Так само і з державною допомогою — по всьому фейсбуку несуться репости про 50 мільярдів євро, які Німеччина виділила на підтримку сектору. При цьому мало хто задумується про те, скільки податків було сплачено цим самим сектором в Україні, щоб мати право вимагати підтримку. На додачу звучать хороші питання. Чому підтримувати треба саме музичну індустрію, а не всі інші, які також страждають від карантину? Скільки суб’єктів у ній працює? Яка саме допомога потрібна першочергово? Питання й надалі залишаються відкритими.
Доки ми не почнемо працювати легально, доки представники музичної індустрії не будуть прозоро звітувати про свою діяльність, доки в нас не сформуються сильні інституції для представлення і захисту інтересів сектору, доти ми не зможемо претендувати на серйозну позачергову допомогу та не будемо існувати для великого музичного світу.
Саме тому вже понад рік ми з командою працюємо над тим, щоб хоч трохи наблизити цю довгоочікувану реальність. Зараз наша мета — порахувати й опитати представників індустрії, окреслити ключові галузі, познайомити з індустрією державних стейкхолдерів, а також локальну й міжнародну музичну спільноту. Зробити музику видимою для офіційних інституцій та закордонних партнерів.
Недарма в англійській мові та в країнах із сильною економікою є поняття policy papers — аналітичних документів різних економічних сфер, на які опираються політики для ухвалення рішень. Таким чином «policy» перетворюється на «politics», що українською має тотожне значення — «політика». Кожна політика починається з цифр. Це єдина константа, яка у світі постправди все ще може слугувати ґрунтовним підтвердженням для вчинення політичних дій.
Якщо ви залучені до музичного сектору, закликаю і вас долучитися до нашого дослідження, яке проводиться за підтримки Українського Культурного Фонду, і наблизити той час, коли з українською музичною індустрією будуть рахуватись.
Опитувальник для музикантів (до 28 липня)
Опитувальник для представників індустрії (до 28 липня)