Аналіз досліджень у галузі політичної науки за останні сорок років дає результат, добре підсумований у 2016 році американськими професорами Кейт Дарен та Гаррісом Мілонасом: «Коли держави стикаються із загрозою територіальній цілісності через збройну агресію та/або експлуатацію етнічних розбіжностей зовнішніми силами («п’яті колони»), владні еліти мають сильний стимул до розбудови нації, аби забезпечити лояльність населення, вакцинувати громадян від сепаратистських закидів та забезпечити опір вторгненню і територіальним посяганням ворожих сил». Під розбудовою нації тут мається на увазі, перш за все, формування національної ідентичності. Ну і, звісно, йдеться про владні еліти «здорової людини».
Засобів формування національної ідентичності людство винайшло чимало, але найважливіші з них – два. Перший – масова шкільна освіта за єдиною програмою, що ґрунтується на одноманітному національному контенті (не плутати з етнічним чи релігійним контентом). Друге – єдина розмовна майже всього населення. Науковці застерігають, що держави, котрі за названих умов гребують цими засобами, припиняють своє існування або, «якщо пощастить», лише зазнають територіальних втрат. Вчені зауважують, що мовна однорідність політичної нації досягається насамперед завдяки єдиній мові викладання предметів на всіх рівнях шкільної освіти.
Парадоксально, що у цьому плані наратив «русского міра» та доктрина «защіти русскоязичного насєлєнія», зокрема, спроби через просування російськомовного контенту до навчальних програм українських шкіл є бездоганним зразком державної політики формування російської національної ідентичності в Україні. Питання у тому, що цій політиці готова протиставити Україна? Політична наука та світова історія доводять, що «агрументи» на кшталт «русскій їзик – ета радной їзик для палавіни насєлєнія Украіни» і «какая разніца на каком їзикє ґаваріть» несумісні з прагненням українців бути державоутворюючою нацією та самостійно приймати рішення щодо свого життєвого укладу. Для цього є, як мінімум, три причини.
По-перше, навіть у Європі, де сьогодні частка населення держави, що говорить однією мовою, становить у середньому 93%, мало держав можуть похвалитись первинною лінгвістичною гомогенністю. Ця гомогенність є результатом багаторічної і послідовної мовної політики. Наприклад, на час утворення третьої Французької Республіки у 1870 році, як зазначає відомий історіограф Ойґен Вебер, французька мова була іноземною для половини її громадян, а чверть населення не володіла цією мовою взагалі. Для більшості населення рідними натомість тоді були Провансальська, Каталанська, Бретонська, Баскська, Корсиканська, Окситанська та Німецька мови.
По-друге, держави, які активно конкурують з іншими державами за території або ризикують піддатись зовнішній агресії, проводять жорстку політику мовної уніфікації. Наприклад, до 1882 іврит не був розмовною мовою ніде у світі, як зазначають Дарен і Мілонас. Але оскільки з 1913 року іврит став мовою шкільного навчання на всіх рівнях у Палестині, попри те що в момент заснування Держави Ізраїль її населення подвоїлось за рахунок іммігрантів, які не володіли івритом, станом на 1998 рік іврит є рідною мовою для 81% ізраїльтян. По-третє, збереження або навіть ненавмисне посилення лінгвістичної гетерогенності спостерігається переважно у тих державах, що не зазнавали зовнішніх загроз і розвивалися у відносно мирних умовах (наприклад, Індія або Швейцарія).
Варто зазначити, що Європейська хартія регіональних мов або мов меншин була укладена лише у 1992 році, тобто вже після того, як більшість європейських країн у результаті жорсткої мовної політики досягнули своєї майже абсолютної лінгвістичної гомогенності, а такі мови як, приміром, Вельська, Окситанська, Кашубська чи Сербо-Лужицька майже зникли. У цьому зв’язку, вочевидь, приєднання України до Хартії у 2003 році було передчасним, і це рішення суперечить національним інтересам України. Які ж тоді негативні і позитивні приклади мовної політики і ширше – політики національної ідентичності – варто взяти до уваги Україні?
Одним з найбільш яскравих негативних прикладів, звісно, є Кіпр. Грецько-турецька подвійна ідентичність культивувалася і політизувалася там саме через шкільну освіту з часів Британського колоніального панування за принципом «розділяй і владарюй», як зазначає у своїх наукових статтях Панайотіс Персіаніс. У результаті відсутності єдиного контенту і мови шкільного навчання і розділеного контролю за двома частинами шкіл окремо грецькою і турецькою спільнотами Кіпру все закінчилося, як відомо, вторгненням Туреччини до Кіпру у 1974 році та окупацією його північної частини. Іншим не менш повчальним прикладом є сумна історія Лівану, де також були відсутні спільний національний контент і мова шкільного навчання, а вплив на систему освіти був розділений між кількома релігійними конфесіями. Наслідком стала 14-річна громадянська війна, підживлювана зовнішніми силами. Ну і, нарешті, третій негативний приклад – Грузія, де шкільні програми у Південній Осетії і Абхазії відрізнялись від грузинських шкільних програм.
Чи не найпоказовішим позитивним прикладом для України може бути Індонезія, з якою, попри географічну віддаленість і культурні відмінності, Україна має багато подібних історичних уроків ХХ століття. Лінгвісти називають Індонезійський випадок «епідемічним мовним переворотом». У час звільнення від колоніального панування і проголошення незалежності у 1949 році побудова держави в Індонезії нагадувала будівництво Вавілонської вежі. ВВП був одним з найнижчих у світі. Населення, яке налічувало на той час 75,5 млн осіб і було розкидане по 18 тис. островів, говорило 750 мовами. За даними ЮНЕСКО, грамотними були від 15 до 20% населення старше 15 років. Індонезійською мовою, що була обрана єдиною державною мовою, говорило менше 5% населення.
Індонезія виборола свою незалежність від Британії та Нідерландів у вогні революції та війни. Колишні колоніальні володарі розпалювали міжнаціональну ворожнечу, підбурювали розкол та відокремлення частин території під час цієї війни і довгий час вже після проголошення незалежності. В Індонезії були навіть свої «ДНР» та «ЛНР» – фейкова «держава» Пасундан, а також сепертистські рухи Балійців, Амбонців та інші, підтримувані Нідерландами. Вже після завершення Холодної війни Індонезія перебувала у протистоянні з Малайзією та напружених стосунках з Тайванем і КНР через страх їхніх надто тісних зв’язків з етнічними китайцями в Індонезії. Ці зовнішні загрози сприяли активній розбудові нації та особливо дієвому просуванні єдиної національної мови через систему шкільної освіти. Державна політика національної ідентичності дала приголомшливі результати. При тому що від проголошення незалежності кількість населення Індонезії потроїлась і у 2010 році сягнула 237,6 млн, за даними ЮНЕСКО, понад 90% з них були грамотними і майже 90% – носіями Індонезійської мови. Важливо, що в Індонезії офіційно проголошеною метою впровадження єдиної національної мови у шкільній освіті було саме зміцнення національної єдності та прищеплення країни від підтримуваних ззовні агітації та розколу.
На цьому тлі внесення законопроекту №2362 членом президентської фракції в українському парламенті під час збройної агресії Росії проти України, що триває, виглядає небаченим блюзнірством. Наявність російської «п’ятої колони» в Україні не є дивом від 1917 року, але здається ніколи ще під час російсько-української війни вона не орудувала в парламенті під омофором верховного головнокомандувача Збройних сил. Це є приниженням Українського народу і війська, з яким не можна миритися.
Не меншим приниженням є і недолуга заява частини парламентської фракції «Слуга народу» щодо цього законопроекту. Виявляється, автори заяви стурбовані не змістом законопроекту №2362, який ставить під загрозу саме існування української держави, а лише суспільною реакцією на нього. Виходить, якби не суспільна реакція, то заявників нічого і не турбувало б. Той факт, що автори заяви не визнають за українською мовою її потенціалу та життєвої необхідності як основної мови спілкування всіх громадян України, а відводять їй лише вузький коридор «поширення державної української мови в системі освіти», може свідчити або про невігластво і глибоке нерозуміння суті проблеми, або про неймовірне лицемірство і безвідповідальність.
Науково доведено: політика українського монолінгвізму в освіті, особливо за умови російської агресії та інших зовнішніх загроз – це не про «толерантність» і не про «прагнення якнайширшого консенсусу», як зазначають у своїй заяві «слуги народу» з претензією на патріотизм, а про виживання Українського народу як політичної спільноти.