— Коли мене обрали президенткою Республіки Косово, країна переживала глибоку політичну кризу. Йшов четвертий рік після проголошення незалежності держави, минуло лише дванадцять років по завершенні війни. Двох президентів до мене Конституційний суд усунув із посади впродовж року. Мене висунули три основні партії як узгоджену кандидатку, і в першому турі голосування в парламенті я здобула 80% голосів. Це обрання увійшло в історію: я стала першою жінкою-президенткою не тільки Косова, а всієї південно-східної Європи. І наймолодшою главою Косова за всю історію. До того ж, я була позапартійною й досі не входжу до жодної політичної сили. З одного боку, це було перевагою, з іншого — дещо заважало мені на посаді.
Виконавча влада в Косові належить уряду, законодавча — парламенту. Повноваження президента обмежені, але водночас досить широкі в окремих сферах. Президент відповідає за зовнішню політику; є головнокомандувачем армії; має повноваження призначати суддів, прокурорів й інших посадовців. Президента обирають на п’ять років.
Читайте такожМагія домовленостей. Парламент Республіки Косово на фоні вуличних протестів обрав президентку
Виклики для жінки-президентки
Якби я перелічувала всі, це тривало б дуже довго. Щоразу, як я з’являлась на публіці, у новинах ішлося не про те, що говорить чи робить президентка, як дає раду своїм обов’язкам. Заголовки були про те, як сьогодні виглядає президентка, яку зачіску має, який лак для нігтів, вищі чи нижчі її підбори, яку сумку носить. Це триває дотепер.
Я завжди згадую слова моєї дорогої подруги Гіларі Клінтон. Вона говорила: достатньо було змінити зачіску, щоб автоматично потрапити в усі новини Америки. Це країна, яку вважають осередком демократії, але й там досі не бракує упереджень щодо жінок.
Але я ніколи не дозволяла, щоб це на мене впливало. Хотіла, щоб мене оцінювали за дії й відповідальність, а не за зовнішність.
Бувало, що я летіла з Косова до США, щоб провести зустріч у Білому домі, Державному департаменті й Пентагоні, виступити з промовою в університеті, зустрітися з ЦРУ — і відразу повернутись в аеропорт, прилетіти до Приштини й піти на пресконференцію. Й перше питання, яке мені ставили, було не про результати візиту, а чому моя спідниця була довшою чи коротшою. В медіа інформація про дії теж завжди йшла після інформації про зовнішність.
Чи були моменти, коли я сумнівалась у собі й запитувала себе, чи варто робити те, що я роблю для цієї країни й цих людей? Були. Кожної ночі я ставила собі це запитання.
Побачивши заголовки про новообрану президентку держави Юстину Широку-Пулу, я знову ставлю такі ж запитання журналістам: чи коли-небудь припиняться коментарі щодо зовнішності? Чому до нас не ставляться так само, як до чоловіків? Адже про чоловіків ніколи не пишуть, що вони носять. Вони можуть одягати той самий костюм протягом місяця чи двох, просто змінюючи краватки, або носити одне й те саме взуття кілька днів у відрядженні. Ніхто їх за це не ганить.
Найбільше ображають уїдливі коментарі саме від жінок. Здебільшого чоловіки не звертають уваги на деталі в жіночих образах і не знаються на макіяжі, не мають уявлення про бренди взуття чи сумок, про дизайн одягу тощо. Будучи в шлюбі, одного разу я кардинально змінила колір волосся. Повернулась додому й запитала: «Як тобі моя зачіска?» Чоловік відповів: «О, гарно!» — і навіть не помітив зміни кольору! Тому саме жінки зазвичай починають ці дискусії, а чоловіки долучаються потім.
Тож моє послання жінкам: критикуйте лише тоді, коли це необхідно. Я теж критикую жінок, але ніколи не роблю цього публічно, а лише приватно — щоб це допомогло покращити результати в майбутньому. Загалом інвестиції в жінок — моє життєве кредо.
Мій робочий день на посаді президентки зазвичай тривав із шостої чи сьомої ранку до десятої чи одинадцятої вечора — в офісі чи на виїзді. Я вирішила обрати свій стиль керування. Не користувалась привілеями, які мені давала посада, і прагнула бути лідеркою свого народу. Щоразу, коли я не мала зустрічей в офісі, я виїжджала в села, віддалені райони, щоб безпосередньо спілкуватися з людьми, слухати про їхні потреби й вимоги, аби згодом врахувати їх у своїх рішеннях. Старалася враховувати інтереси жінок, молоді, меншин і маргіналізованих спільнот. Це було складніше, ніж ухвалювати рішення, спираючись лише на власне бачення. Але рішення, ухвалені за підсумками дебатів, як правило, виявляються тривалішими й дієвішими.
Війна, робота в поліції, допомога жінкам і молоді
Зараз ми співчуваємо українському народу і розуміємо, через що ви проходите як держава й нація, адже для нас ці рани залишаються незагоєними.
Під час війни в Косові я весь час перебувала в країні. Провела в підвалі понад місяць, не бачила денного світла кілька місяців. Було кілька днів, коли я і мої найближчі родичі не мали що їсти.
Після війни я була дуже молодою юристкою. Працювала експерткою в місії Організації об’єднаних націй, мала велику, як для місцевого персоналу, зарплату. І вирішила всупереч порадам родичів долучитись до правоохоронних органів, щоб посилити роль жінок у поліції. Моя зарплата в місії ООН була 2700 німецьких марок на місяць, у поліції — 130. Я працювала в поліції одинадцять років і залишила її у званні генерал-майора. Стала наймолодшою людиною з цим званням у світі — у тридцять років.
Балкани були дуже патріархальним суспільством. Панував стереотип, що чоловіки мають керувати, а жінки — підкорятися. Й сьогодні, хоч ми обираємо жінок на високі державні посади, нам ще доводиться працювати над тим, щоб забезпечити жінкам належне місце в суспільстві.
Приєднавшись до поліції, я дала собі одну обіцянку: що я ніколи не підведу жінок. Ця обіцянка супроводжувала мене й на президентській посаді.
Друга моя обіцянка собі — інвестувати в молодь. 61% населення Косова — люди віком до 28 років, і це найбільший капітал, який має наша країна. Я вирішила зосередитись на формуванні нового покоління лідерів, бо думала, що залишу після себе.
Починаючи з формування свого кабінету радників, я зосереджувалась на поколінні молодих хлопців і дівчат, які, коли я піду з посади, зможуть не просто продовжувати мою справу, а рухатися вперед і виправляти мої помилки.
Зустріч, яка затягнулась на п’ять годин
27 років тому ми успадкували повністю зруйновану країну. Зруйнована була не тільки інфраструктура, а й люди. Кільканадцять тисяч убитих. Дотепер 1600 людей вважаються безвісти зниклими. За оцінками, за час війни в Косові зґвалтували двадцять тисяч жінок, дітей і чоловіків. Зґвалтування використовували як зброю ведення війни. На наш сором, ми виконали всі зобов’язання щодо всіх категорій жертв війни, крім тих, хто пережив сексуальне насильство.
У перший тиждень на посаді президентки Косова я зустрілась із групою з тридцяти шести жінок із регіону Дрениця в центральній частині країни. Ця зустріч назавжди змінила мене як жінку і лідерку. Я ніколи не думала, що таке сталося з нашою країною, і ми, народ Косова, заховали це під килимок, вдаючи, ніби нічого не сталося.
Зустріч планувалась на годину, а затяглась більш ніж на п’ять. Я вийшла з неї вже іншою людиною. Я побачила цих жінок і почула їхні історії. Сербські військові зґвалтували матір разом із трьома доньками: сімнадцяти, чотирнадцяти і семи років. Того дня до них додому зайшла бабуся, й вона не змогла пережити цього — наклала на себе руки. Я почула історію про дівчинку, якій тоді було лише п’ять років, і її зґвалтували палицею. Зустріла дочку, яка пережила зґвалтування сімдесятирічної матері.
Повернувшись до офісу, я поставила це питання уряду й парламенту. Знаєте, що вони відповіли? Вони сказали: «Пані президентко, ми знаємо, що з нами сталося, але вирішили закрити цю сторінку, бо люди ще не готові про це говорити. Ви знаєте, якими є норми нашого суспільства, і ми радимо вам не обговорювати це й не використовувати свої повноваження для розгортання публічної дискусії».
Моя відповідь на це була простою: не можна закривати те, чого навіть не відкривали.
Це був початок відкритого протистояння між мною, парламентом й урядом. І з громадськістю, адже я до кінця не знала, яка громадська думка була панівною, доки не почала про це говорити. Мені навіть почали погрожувати через це.
Мені було трохи за двадцять, коли почалась війна в Косові. Моїй мамі було трохи за сорок. Це могло статися зі мною і з моєю мамою. Це могло статися з кожним.
На нашу ганьбу, ми надавали більшого значення традиціям і нормам, ніж виконанню наших інституційних і соціальних зобов’язань перед постраждалими від сексуального насильства. Ми маємо дві крайності. Одна — коли родини змушували своїх дочок виходити заміж за літніх чоловіків, лише щоб мати змогу сказати селу: «З нею нічого не сталося, все гаразд, вона вийшла заміж і живе далі». І коли чоловіки розлучалися зі своїми дружинами, побачивши, як їх ґвалтували. Інша крайність — чоловіки, які приходили до громадських організацій по завершенні війни й таємно приводили своїх дочок, дружин і родичок. І просили про допомогу.
Читайте такожПісля війни. Як пережиті травми впливають на наступні покоління
«Україні важливо не повторити помилок Косова»
Вперше у світі — Косово є унікальним у багатьох речах, зокрема в цьому — президентським указом була створена Національна рада з питань статусу постраждалих від сексуального насильства. Мені знадобилося понад три роки, щоб переконати їх змінити закон про статус і права загиблих, інвалідів, ветеранів, членів АВК, цивільних жертв війни та їхніх родин. Політики погрожували мені й хотіли звернутись до Конституційного суду, щоб зняти мене з посади: мовляв, я перевищую свої повноваження як президентка, адже це питання належить до компетенції уряду.
Створення Нацради стало результатом тривалої роботи експертів із Косова, Руанди, Боснії, Великої Британії. Я не хотіла, щоб ми копіювали чужий досвід і законодавство. Раджу українцям також не копіювати чужий досвід, бо кожна країна унікальна. Хоча Боснія недалеко від нас і там понад сорок тисяч жінок і чоловіків постраждали від сексуального насильства, вони відрізняються від нас. Я використовувала досвід різних країн, щоб адаптувати його до потреб і вимог Косова, але при цьому завжди враховуючи інтереси тих, хто зазнав насильства. Я волію називати їх «тими, хто вижив» (survivors), а не «жертвами». Вони не жертви, якщо змогли подолати це. Я зустріла вісім тисяч таких людей у Косові, але лише 2200 подали заяви на отримання правового статусу. Тисячі не хочуть легального статусу, а просто хочуть, щоб хтось вислухав, через що їм довелося пройти. Але держава повинна виконувати свої зобов’язання перед цими людьми.
Тому вже за місяць після президентського указу про створення Національної ради були внесені зміни до закону про військові заслуги. В нього додали пункт про людей, які пережили сексуальне насильство: вони визнані цивільними жертвами війни. Так почалась їхня реабілітація, реінтеграція й ресоціалізація, а також доступ до безкоштовних медичних послуг і правосуддя.
Оскільки я мала повноваження призначати суддів і прокурорів, я збільшила частку жінок у цих інституціях до тридцяти відсотків, щоб саме вони розглядали справи про сексуальне насильство у час війни. Після внесення змін до закону чотири неурядові організації отримали ліцензії на розгляд заяв постраждалих від сексуального насильства. Втім громадські організації можуть докладати зусиль у цьому напрямку, але вони ніколи не зможуть виконувати функції уряду. Саме уряд повинен брати на себе відповідальність за певні питання.
У нашій країні повноваження щодо розслідування справ про воєнні злочини після закінчення війни належали місії ООН, згодом їх передали Європейській місії в Косові. Лише 2018 року ці повноваження передали владі Косова. Зараз, за двадцять сім років після закінчення війни, в нас небагато справ. До суду дійшло трохи більше десяти, й лише в одній із них винесений вирок за три зґвалтування — менш ніж сім років ув’язнення. Отже, щоб належним чином розглядати справи про воєнні злочини, потрібно починати якомога раніше.
Україні важливо не повторити помилок Косова, Боснії та інших країн. Зараз, поки ви ще у стані війни, вам потрібно почати голосніше заявляти про проблему сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом, у Європейському Союзі. У вас дуже впливова перша леді, і я вважаю, що вона може зайнятись цією проблемою.
Читайте такожЖурналістка з Косова Єта Джарра: «Ганебно, що Україна не визнала Косова і до цього часу повторює російські наративи»
«Ця тема більше не табу»
Я застосувала свої президентські повноваження, щоб забезпечити дотримання указу на всіх рівнях — аж до перевірок, чи отримують люди необхідні медичні послуги, чи громадські організації надають психологічну підтримку тощо. Крім того, я використовувала свій голос у кожній промові. Хоч на яку тему я виступала, в мене завжди був абзац про постраждалих від сексуального насильства. Це дивувало аудиторію: чого вона змінює тему? Бо я пообіцяла тим, хто вижив, що буду голосом тих, хто не має голосу. Адже коли президентка говорить, люди це чують і починають прислухатися, замислюватись, говорити про це. Це автоматично створювало певний тиск на уряд і місцеву владу. Ми також залучали інфлюенсерів, артистів, відомих представників нашої діаспори, таких, як популярна зараз співачка Дуа Ліпа, щоб вони піднімали цю тему на різних майданчиках у світі.
Тепер ця тема більше не табу. Тепер усі говорять відкрито. Ми більше не закриваємо тих, хто пережив сексуальне насильство, завісою сорому. Ми переклали цей сором на кривдників. Тепер громадськість знає, що сталося. Інше питання в тому, що лише троє жінок і один чоловік із тих, хто пережив сексуальне насильство, знайшли в собі сили розповісти про це публічно. Говорити публічно чи ні — це завжди їхній вибір.
Постраждалі від сексуального насильства під час війни мають право на довічну пенсію. Досить невелику — близько 270 євро, але це вже визнання. Неможливо компенсувати їхні страждання й наслідки пережитого.
Питання справедливості іноді виходить за межі окремих країн. Я завжди ставила питання, чому міжнародна спільнота не притягнула Сербію до відповідальності за понад 80 тисяч жінок і чоловіків, зґвалтованих у країнах колишньої Югославії. Як так сталося, що двадцять шість років резолюція Ради Безпеки ООН №1325, яка передбачає вирішення цих питань, досі не є документом, що юридично зобов’язує? Косово, на жаль, не є державою-членом ООН, та навіть якби було, ми все одно не мали б на це вирішального впливу. Деякі речі просто не в наших силах.
Читайте такожНе можна порівнювати Косово і Крим. Як на Балканах реагували на візит президента Зеленського до Сербії
Фундація «Ях’яґа»: інвестиції в жінок і молодь, боротьба проти корупції й злочинності
Для лідера завжди важливо знати, коли зупинитись, відійти вбік і поступитись місцем іншим лідерам. На жаль, ані Косово, ані жодна інша держава в регіоні не має необхідного рівня політичної зрілості, щоб лідери вміли зупинитись тоді, коли це необхідно.
Коли я закінчувала свою каденцію, було багато дискусій, чуток, пропозицій, аби я працювала далі. Але з першого дня роботи я була налаштована категорично проти другого терміну і збиралась обмежитись одним. Ми як лідери маємо не лише своїми діями подавати приклад молодим лідерам, а й залишити простір для них.
Тому я вирішила не займатись політикою. Не створювати нову політичну партію, не приєднуватись до якоїсь із тих, що вже існують. Адже я вірю — і сама є прикладом цього, — що можна здійснити набагато більше позитивних змін, не будучи активною в політиці. За результатами соціологічних опитувань довіра до мене як колишньої президентки й засновниці фонду досі сягає 70%.
Читайте такожСербський політолог і журналіст Борис Варга: «Сербська любов до росіян — це приховані антизахідні настрої»
У 2018 році я заснувала фундацію «Ях’яґа», яка працює на чотирьох основних напрямах: жінки і молодь (освіта, економічне зміцнення, політична участь), боротьба проти корупції й організованої злочинності. Ці чотири сфери пов’язані між собою. Неможливо інвестувати в суспільство, де 51% — жінки і 61% — молодь, якщо не інвестувати у боротьбу проти негативних явищ і в формування нового способу мислення.
На шляху до європейської інтеграції нам потрібно формувати іншу перспективу, ніколи не забуваючи про наше минуле. Однак головна передумова руху вперед і прощення — це справедливість. Саме цим займається фундація «Ях’яґа» вже вісім років.