Еволюція Сі
Після глобальної фінансової кризи 2008 року Пекін втрачав експортні ринки. Щоб підтримати економічний розвиток, уряд інвестував трильйони доларів в інфраструктурні проєкти. Це дозволило швидко створити в КНР транспортне сполучення світового рівня, наприклад, високошвидкісну залізницю завдовжки 40 тис. км. Однак при цьому пропозиція китайських будівельних індустрій перевищила попит, виник ризик перевиробництва, через це генсек Сі Цзіньпін у 2013-му запропонував ОПОШ, привабливу ідеологічну обгортку якої розробив тодішній секретар ЦК КПК Ван Хунін. Підхід був простим: економічно допомогти собі, але паралельно побудувати щось для інших. Багатьом урядам Азії й Африки ідея сподобалась.
Запускаючи ОПОШ, Сі мав вирішити п’ять стратегічних задач.
Перша – зводячи інфраструктуру за кордоном, вітчизняні державні корпорації (SOE) підтримували індустріальне зростання КНР. Пекін надавав кредит іноземній державі, а вона за ці кошти купувала його послуги і товари. Китайські компанії мали можливість працювати, а іноземна країна отримувала готові проєкти та виплачувала позику. При цьому Пекін інвестував надлишок іноземних валют, накопичений від експортних операцій, в інші напрями, не лише в купівлю цінних паперів США.
Друге – нові транспортні артерії сполучали китайських виробників з новими ринками на теренах Євразії, Африки та Латинської Америки. Це дало поштовх регіональному розвитку КНР і збільшило його експортну потужність. Країна купувала сировину, а продавала товари з доданою вартістю.
Третє – отримавши велику кількість китайських коштів або пустивши Пекін до стратегічних галузей, деякі країни, як Лаос, стали лояльними до Китаю, прив’язалися до нього політично.
Четверте – генсек позиціонував КНР уже не просто як економічну силу, а й як впливового геополітичного актора. Тому, зокрема, Пакистан як частина ОПОШ розвинув стратегічну регіональну співпрацю з Китаєм, у якій визнав його старшим партнером. Разом Ісламабад і Пекін збалансували вплив Індії.
П’яте – орієнтований на збільшення вітчизняної суб’єктності (так званої суверенізації), Сі розумів невідворотність американо-китайської конкуренції. ОПОШ мав стати базою для альтернативної економічної платформи, що кидала виклик американській моделі міжнародної співпраці.
За десять років під брендом ОПОШ Китай надав іншим країнам приблизно $1 трлн. Запрацював міжнародний інвестиційний банк AIIB (Asian Infrastructure Investment Bank з капіталом $100 млрд) зі штаб-квартирою у КНР. В ініціативі так чи інакше взяли участь 149 держав. Пекін вклав гроші в різноманітні проєкти – від будівництва доріг, мостів і залізниць до енергетичних і нафтогазових об’єктів. Хоча не завжди підписані в рамках ОПОШ угоди виконували – наприклад, у 2015 році Казахстан і Китай підписали 52 договори на $21 млрд, але через сім років половини з цього не виконали.
Паралельно дужчав геополітичний вплив Пекіна на уряди, що активно залучали китайські кошти: економічний концепт Сі, ОПОШ, почав перетинатися з його політичною програмою, «спільнотою єдиної долі людства», що має змінити світопорядок. Китай притримується чіткої позиції – що більше комерційне партнерство, то тіснішими мають бути політичні зв’язки.
Передбачаючи злам постбіполярної світової архітектури та боротьбу за сфери впливу, Пекін намагався створити свій «економічний регіон», що був би максимально пов'язаний з Китаєм. Деякі країни отримували кошти і йшли на поступки: Пакистан погодився на будівництво глибоководного порту Гвадар, що потенційно має подвійне призначення для Китаю; Нікарагуа після приєднання до ОПОШ розірвала дипломатичні зв’язки з Тайванем; Киргизстан заради інвестицій у видобувну галузь жорстко придушив антикитайські виступи.
Утім з роками ініціатива зазнала значної трансформації через глобальні зміни.
Старі ініціативи по-новому
До пандемії COVID-19 ОПОШ розвивався стало – збільшувалася кількість його членів, Пекіном зацікавлювалися глобальні гравці, як-от Франція, яка 2019 року делегувала на форум ОПОШ міністра МЗС. Однак зараз ініціатива кардинально змінилася. У Пекіна не залишилося зайвих коштів.
По-перше, постковідний світ створює нові логістичні ланцюжки, де Китай уже не виступає єдиним виробничим центром – усе більше корпорацій розмірковують над інвестиціями в Індію чи інші країни Південно-Східної Азії.
Apple частково переносить потужності на індійську територію. Тривають розмови про створення транспортного коридору між Індією та ЄС. За таких умов Пекіну раціонально вдосконалювати наявну інфраструктуру, щоб підтримувати торгівлю та зв’язки, а не зводити нові дороги та мости.
По-друге, до 2020 року Китай міг інвестувати великі кошти за кордон, незважаючи на низьку рентабельність і боргові проблеми будівельних корпорацій, однак зараз ситуація інша. Фіскальні ризики значно зросли, влітку 2023 року борги приватного сектору КНР становили майже 200% від номінального ВВП. Криза на ринку нерухомості разом зі збільшенням за час пандемії боргового ярма державного та приватного секторів зменшила кількість фінансів, які можна спрямувати на реалізацію амбітних, але не конче прибуткових проєктів.
По-третє, поглибився рівень глобального протистояння, уряди великих держав мусять обрати ту чи іншу геополітичну сторону. ОПОШ – це вже не просто про інфраструктуру. Італія першою серед європейських країн почала серйозно співпрацювати з Китаєм у рамках ОПОШ, однак Рима не було на третьому форумі ініціативи: він не бажає йти супроти інтересів західних країн, які визначають КНР як «системного конкурента». Тим часом держави Центральної Азії відвідали зустріч, показавши, що серед їхніх пріоритетів – розвиток відносин з Пекіном.
Результати зустрічі
Третій саміт ініціативи виявив, що Сі намагається дати новий поштовх ОПОШ. І робить це не в будівництві транспортної інфраструктури, а в інших царинах.
Перше: Китай презентував бачення розвитку ОПОШ до 2030 року. Ініціатива «позеленішає». Поза традиційною транспортною інфраструктурою (наприклад, логістичний коридор Європа — Азія) значну увагу приділять відновлювальній енергетиці та технологічному розвитку, цифровізації.
Друге: він підтримуватиме економічну відкритість у світі. Китай будуватиме «електронний шовковий шлях» (електрону комерцію), багато країн підписали з ним угоди про вільну торгівлю. Пекін закликає прибрати бар’єри на шляху до інвестицій у промисловість. До 2028 року Сі планує збільшити торговельний оборот КНР до $5 трлн, також він зазначив: «Якщо все буде добре для Китаю (в економічному плані), то для всього світу все буде ще краще». Для партнерів це може означати більші поставки товарів до КНР.
Третє: практично розвиватиме ділову співпрацю. Китайський Ексімбанк створить фінансове вікно на $47.9 млрд, фонд Шовкового шляху отримає додаткові $11 млрд. Під час форуму учасники підписали 458 угод на $97.2 млрд. Пекін воліє максимально привабити комерціалізацією ОПОШ і доступом на свій ринок.
Четверте: до 2030 року ОПОШ матиме нові принципи розвитку, а Китай навчить 100 тис. спеціалістів із країн-партнерів, як просувати відновлювальну енергетику.
П’яте: стимулюватиме науково-технічні інновації, особливу увагу приділятиме розвитку мереж 5G і телекомунікацій. Проводитиме технологічні обміни; вочевидь, експортуючи власну високотехнологічну продукцію, також буде кооперація в царині штучного інтелекту.
Шосте: підтримуватиме культурні та національні контакти.
Сьоме: розвиватиме ОПОШ на «принципах чесності».
Восьме: створюватиме реальні механізми взаємодії між учасниками ініціативи. Заснують секретаріат форуму ОПОШ – це має підвищити транспарентність самої ініціативи.
Отже, Сі й надалі розвиватиме ОПОШ, у центрі якого буде зростання самого Китаю, при цьому вимоги до участі в ініціативі побільшають. Вона як мінімум формально враховуватиме конвенцію ООН про зміну клімату, Паризьку кліматичну угоду 2015 року, Куньмінсько-Монреальську глобальну рамкову угоду про біорізноманіття. Пожвавішає потік інвестицій у цифрову економіку, інтернет речей (IoT), спільні освітні проєкти. ОПОШ чекатиме майбутнє нової моделі розвитку відносин з економічними партнерами Китаю.
Що загрожує ОПОШ?
Об’єднуючи довкола себе інфраструктуру Євразії, Пекін зіштовхнувся з проблемами. Не всі азійські країни були раді приєднатися до ОПОШ. Вони вбачають, що геополітичний контекст ініціативи направлений на суб’єктивізацію регіону і створення чогось альтернативного чинному економічному порядку, де ключова роль усе ж у США. Південна Корея, Японія, Австралія вважають, що тісні зв’язки з Америкою важливіші за певні економічні вигоди від участі в ОПОШ. Для них індустріально розвинений Китай – прямий конкурент.
Також під час реалізації ОПОШ виникли інші проблеми – деякі уряди набрали кредитів у Пекіна, а потім не змогли віддати: їм довелося розраховуватися активами, що кинуло їх у боргову пастку. Китайські позики мають високі відсоткові ставки та вимагають залучення лише китайських компаній. Шрі-Ланка віддала Китаю глибоководний порт Хамбантота на 99 років, а Замбія опинилася на межі дефолту, потім просила Пекін про реструктуризацію боргу – Китай належить до основних власників її видобувних мідних шахт. Прем’єр-міністр Малайзії Мохамад Махатхір скасував угоди в рамках ОПОШ на $22 млрд у 2018-му. За десять років ініціативи борг інших країн перед Китаєм перевищив 20% від їхнього ВВП.
Водночас ОПОШ досі залишається ініціативою без чіткої форми, незрозумілою ідеєю для західної економічної думки. Передбачає використання китайського способу співробітництва. Реальні та задекларовані цілі можуть різнитися. Це створює певні казуси, коли ОПОШ заявляється як «зелена ініціатива», але певна частка інвестицій усе одно йде на будівництво вугільних електростанцій. Механізм функціонування ОПОШ потребує доопрацювання.
Водночас не тільки Китай вирішив зводити інфраструктуру в Азії. Це створює конкуренцію. США нині всіма можливими засобами намагаються зберегти та підтримати статус тихоокеанської держави, тому адміністрація Байдена у 2021 році разом з країнами G7 запустила Build Back Better World Initiative. Зараз вона неактивна, незважаючи на заявлену ідею проінвестувати $40 трлн. В Америці дискутують про її доцільність.
Індія поки що не має великого інфраструктурного проєкту, але тривають розмови про транспортний конект з Євросоюзом по лінії Індія – Близький Схід – ЄС. Паралельно Нью-Делі намагається балансувати вплив Китаю в Південній Азії, інвестуючи, наприклад, в Афганістан. Скоріш за все, у міру економічного зростання Індії та перенесення туди виробничих потужностей Нью-Делі ставатиме активнішим у глобальних інфраструктурних проєктах.
Японія традиційно енергійно інвестує в регіональну транспортну інфраструктуру. Токіо має вплив на Asian Development Bank, намагається за допомогою будівництва розширити вплив на Південно-Східну Азію. У 2017 році Японія заявила, що робить логістичний Asia-Africa Growth Corridor на противагу китайському ОПОШ, інвестуючи $330 млрд у транспортне і технологічно-інноваційне сполучення між Азією й Африкою.
Росія створила власний регіональний проєкт, Євразійський економічний союз, що також може виступати конкурентом китайському ОПОШ, особливо в Центральній Азії. Симптоматично, що на третій саміт ОПОШ явно проросійські очільники Киргизстану та Таджикистану не приїхали.
Водночас китайський ОПОШ вразливий до регіональних конфліктів. Основною ідеєю Пекіна є створити коридор Європа — Азія, тож збройні конфлікти переріжуть його транспортні гілки. Це зашкодить економічній стабільності Китаю.
Для чого був потрібен Путін?
Китай – це країна ритуалів і церемоніалу, тому якщо голова РФ постійно по праву руку від Сі, потім виголошує десятихвилинний спіч перед учасниками форуму, де cхвально відгукується про Китай, а тоді проводить перемовини з генсеком віч-на-віч — то це все було дозволено і сплановано Сі. Хоча при цьому РФ не бере участі в ОПОШ, а також не повністю відкрита до китайських інвестицій в інфраструктуру та стратегічні галузі, наприклад, гідроенергетику. Проте Москва вже стала молодшим партнером Пекіна, доходити до статусу васала Кремль не хоче.
Візит Путіна до Пекіна був важливим для Сі — він прагне підтримати умовний консенсус з главою РФ. І хоче контрольованого розвитку двосторонніх відносин.
На геостратегічному рівні. Пекін і Москва знають: їхні гарні відносини, нехай і штучно створені та тимчасові, є неприємним фактором для Вашингтона. Зараз РФ і Китай зблизилися наскільки можливо. Разом формують на теренах Євразії альянс, який прагне акумулювати необхідні ресурси і кинути виклик Америці, щоби спробувати створити свою версію світового порядку. Пекін воліє бачити себе економічним центром нової планетарної архітектури, а також як мінімум не зазнати поразки в китайсько-американській конкуренції. При цьому китайські еліти не прив'язані до РФ — вони відправляють своїх дітей на навчання у США. Однак Путін потрібен Сі як інструмент, який допоможе розхитати міжнародний порядок до 2030 року. Також, що не менш важливо, РФ підтримує Китай у військовій царині — проводить спільні навчання, ділиться старими радянськими технологіями, разом з Пекіном виступає за зміну балансу сили в Тихоокеанському регіоні.
На геополітичному рівні. Китай і Росія є природними конкурентами, але зараз намагаються всюди домовлятися, уникають зіткнення інтересів. У Лівії, наприклад, Пекін і Москва підтримують різні табори, але не ворогують. На інших майданчиках: Центральна Азія, Африка, Афганістан, Латинська Америка — балансують відносини, узгоджують позиції, насамперед конкуруючи з Америкою. Це видно в Сирії, нинішній війні проти Ізраїлю і т. д. Ще один важливий момент – небагато країн відкрито підтримують китайські глобальні ініціативи, модель розвитку, бажання Пекіна створити новий найбільший середній клас, політичне старшинство КНР. Путін це робить – для країн Глобального Півдня це важливий сигнал про прийняття лідерства Пекіна, тому ми бачимо розширення форматів БРІКС і ШОС.
На економічному рівні. Сі знає: рано чи пізно Китай стикнеться із західними санкціями, що, зокрема, під загрозою постачання енергоносіїв і продовольства через Малаккську протоку. Пекін збільшуватиме закупівлі російських енергоносіїв та аграрної продукції, тим паче, Кремль готовий продавати їх з хорошим дисконтом. Китай уміє рахувати кошти. Укладена вигідна для Пекіна 12-річна угода на постачання російських зернових вартістю $25.7 млрд. РФ уже використовує юань для міжнародних розрахунків, імпортує китайські технології, а також відкривається для китайських виробників другого та третього ешелонів, як автовиробник Lifan, наприклад. Таким корпоративним конгломератам (цзітуань) все одно, чи потраплять вони під західні санкції. Також китайські нафтогазові гіганти інвестуватимуть у видобуток російських вуглеводнів. А при тому деякі важливі для Росії ініціативи, зокрема будівництво газогону «Сила Сибіру-2», роками не отримують належної підтримки КНР. Нині для РФ, яка втратила для себе європейський ринок, це критично необхідно.
Чи був Путін центральним гостем саміту ОПОШ? Скоріш ні. Але для Сі важливо співпрацювати з Путіним. У ЗМІ вже з’явилася інформація, що 25 жовтня в Бішкеку уряди обох країн підпишуть дорожню карту кооперації до 2030 року. Усе це Пекіну потрібно виключно заради одного — перемоги над США.