Прорив у Москві
Тема «поглибленої інтеграції» двох держав виникла ще в кінці 2018 року на тлі кризи білорусько-російських відносин. Лукашенко намагався вибити в Москви чергові дотації: знижку на газ до рівня Смоленської області і компенсацію за «податковий маневр». Однак у Кремлі заявили, що Мінськ може розраховувати на це тільки в разі виходу на «інший рівень інтеграції». Російське керівництво згадало договір про створення Союзної держави від 8 грудня 1999 року, заявило про готовність сформувати єдиний емісійний центр, спільну митницю, суд і рахункову палату. Лукашенко тоді публічно звинуватив Кремль у шантажі і заявив, що Білорусь ніколи не відмовиться від суверенітету. Однак переговори про «поглиблену інтеграцію» все ж розпочав.
Підходи сторін до перемовин принципово різнилися. Лукашенко висунув просту формулу: вранці гроші (економічні дотації) – увечері стільці (інтеграція). Путін відстоював зворотний порядок дій, справедливо побоюючись, що Лукашенко може взяти гроші, а від своєї частини угоди ухилитися. Просочені взаємною недовірою переговори не могли зрушити з мертвої точки кілька років. Однак гостра внутрішньополітична криза в Білорусі, міжнародна ізоляція та західні санкції проти режиму Лукашенка дозволили Кремлю перехопити ініціативу.
9 вересня 2021 року Путін і Лукашенко оголосили про узгодження всіх 28 союзних програм. Наступного дня програми були схвалені урядами двох країн. Підписання інтеграційних документів має відбутися 4 листопада на засіданні Вищої держради Союзної держави. Очевидно, що дата вибрана не випадково і містить своєрідний імперський символізм, адже 4 листопада в Росії відзначають День народної єдності.
Хто кого перехитрив
З погляду піару ці події слід вважати великою перемогою Путіна. Він остаточно перехопив ініціативу у двосторонніх відносинах і вперше за багато років зміг оголосити про успіхи на білоруському напрямку, що напередодні виборів до Держдуми є особливо важливим. При цьому Путін заплатив за такий успіх відносно невисоку ціну.
За підсумками перемовин у Москві було оголошено: попри зростання цін на газ для європейських покупців, ціна для Білорусі наступного року збережеться на колишньому рівні. Також Путін пообіцяв видати Лукашенкові до кінця 2021 року кредит на суму $ 630–640 млн. Тобто з одного боку, офіційний Мінськ отримав від Росії чергові дотації, а з іншого – їхні обсяги виявилися набагато скромнішими, ніж на це розраховував Лукашенко. Початкові умови білоруського диктатора – компенсація за «податковий маневр» і ціна на газ на рівні Смоленської області – виконані не були. Щодо кредиту, то, за інформацією ЗМІ, Лукашенко хотів отримати від Росії близько $3 млрд. Путін же поки що пообіцяв йому майже в п'ять разів менше.
Однак переоцінювати успіх Путіна не слід. По-перше, жодних юридично значущих дій так і не відбулося: Лукашенко і Путін виступили з декларацією про наміри, проте не підписали самих інтеграційних програм. З огляду на характер білорусько-російських відносин, навряд чи хтось здивується, якщо підписання документів буде в останній момент зірвано. По-друге, навіть якщо інтеграційні програми дійсно будуть підписані, це ще не означає, що їхню реалізацію Лукашенко не почне саботувати. Досить згадати, що договір про створення Союзної держави від 1999 року передбачав ухвалення союзної Конституції і запровадження єдиної валюти. Однак ці пункти досі не реалізовані. Обережні висловлювання представників Кремля щодо перспектив інтеграції свідчать про те, що російська сторона цілком допускає, що реалізація програм може забуксували.
До того ж самі по собі узгоджені Путіним і Лукашенком документи не виглядають як програма економічного аншлюсу. Про створення наднаціональних органів, єдиних регуляторів або держслужб там не сказано. У програмах йдеться лише про «гармонізацію» і «зближення» у сфері податкового та митного законодавства, грошово-кредитної політики, валютного регулювання, платіжних систем і т. д. Також планується до кінця 2023 року створити єдиний ринок електроенергії, нафти і газу. Тобто документи сформульовані дуже обережно, що залишає офіційному Мінську деякий простір для маневру.
Інша річ, що можливості білоруської влади для подібного маневрування сильно обмежені нинішньою внутрішньо- і зовнішньополітичною ситуацією.
У 2020 році Лукашенко пережив стратегічну катастрофу: він повністю втратив легітимність в очах переважної більшості населення і тепер здатний утримувати контроль над Білоруссю тільки за допомогою нещадного терору, який у свою чергу все глибше заганяє країну в міжнародну ізоляцію. Без політичної та фінансової підтримки Росії режим Лукашенко чекає швидкий крах. Усе це змінило і сам характер взаємовідносин двох диктаторів. Два роки тому Лукашенко міг гордо кинути в бік Росії: «Нахрін кому потрібен такий союз?» – і в останній момент відмовитися підписувати інтеграційні угоди. Тепер же зустріч у Москві починалася з відверто знущальної фрази Путіна: «Я попросив вас під'їхати для того...»
Звичайно, узгодження інтеграційних програм не дорівнює повній капітуляції перед Путіним. Білоруський диктатор не збирається віддавати владу комусь – зокрема й російському диктатору. Але подальший опір чинитиметься вже на набагато менш вигідних для Лукашенка позиціях.
З прицілом на 2024-й
Мінськ і Москва наполягають на тому, що наразі йдеться лише про економіку – питання політичної інтеграції в порядку денному немає. Проте теоретично такої можливості сторони не виключають.
Судячи з усього, Кремль розглядає нинішні угоди саме як підготовку до більш серйозної інтеграції в майбутньому. Як підкреслюють у російському уряді, інтеграційні програми повинні привести до реалізації принципу «дві країни – одна економіка». Сама логіка подій підказує, що після цього на черзі питання про інтеграцію політичну. Ба більше, Путін на пресконференції 9 вересня дав зрозуміти, що успішна економічна інтеграція мало не автоматично спричинить політичну: «Перш за все потрібно зайнятися економікою, а все потім природним чином буде вимагати додаткового регулювання, у тому числі, можливо, і на рівні союзного парламенту – я не виключаю, що такий може бути створений».
Цікаво, що інтеграційні програми хочуть реалізувати до кінця 2023 року, а на березень 2024 року в Росії заплановані президентські вибори. Можна припустити, що Путін хотів би в черговий раз переобратися якраз на хвилі великої перемоги на міжнародній арені. Не виключено, що таку перемогу Кремль розраховує одержати саме на білоруському напрямку.
Утім поки що все вказує на те, що значно потужнішою рушійною силою ймовірного поглинання Білорусі може стати не економічний, а військовий фактор, який в інтеграційних програмах навіть не згадується.
Зброя на мільярд
Суперечки навколо значення інтеграційних програм для суверенітету Білорусі відволікають увагу від спільних проєктів двох країн в оборонній сфері. Хоча цілком вірогідно, що саме там Лукашенкові доведеться піти на головні поступки.
Тенденція до зміцнення російських позицій у Білорусі саме з військового погляду намітилася ще навесні. Співпраця двох країн у цій сфері відбувається абсолютно непрозоро і, по суті, сьогодні є якоюсь сірою зоною.
Ще на початку березня сторони домовилися про створення білорусько-російського навчально-бойового центру (НБЦ) під Гродном. Наприкінці липня в Гродні для формування цього об'єкта прибули підрозділи зенітно-ракетних військ РФ, а на початку вересня на аеродром "Барановичі" перебазувалися Су-30СМ ПКС Росії. Скільки всього техніки і яких видів було перекинуто до Білорусі в рамках створення НБЦ, до сих пір не ясно. Також залишається незрозумілим, як довго вони тут перебуватимуть і в якому статусі. Деякі аналітики відзначають, що під прикриттям НБЦ Росія планує забезпечити постійну присутність своїх бойових підрозділів і техніки на території Білорусі.
Однак тільки створенням НБЦ справа не обмежується. Відвідуючи 12 вересня спільні білорусько-російські навчання «Захід-2021» на загальновійськовому полігоні Обуз-Лесновському, Лукашенко заявив про намір закупити в Росії озброєння на понад мільярд доларів. Йдеться про постачання сучасних вертольотів, літаків і зенітно-ракетних комплексів. Зокрема, він повідомив, що обговорював з Путіним перспективу постачання комплексів С-400, які заплановано розмістити на кордоні з Україною. «Ми з білоруськими генералами і росіянами обговорювали цю тему. Нас починають з півдня підігрівати. А що ще буде... Ми повинні готуватися – 1200 км кордону з Україною. Тому нам доведеться закривати і цей периметр. І ми говорили якраз про те, що С-400 нам буде якраз до шмиги», – підкреслив він.
Заява Лукашенка виглядає дивною, особливо з огляду на передісторію питання. Раніше позиції Москви і Мінська щодо постачань сучасного озброєння принципово розходилися. Лукашенко просив Росію допомогти Білорусі зі зброєю, а натомість обіцяв не пропустити «танки на Москву». У Кремлі ж вважали, що для забезпечення безпеки на західному напрямку потрібні російські військові бази, а безкоштовно давати Білорусі зброю не хотіли. При цьому складно повірити, щоб тепер, в умовах західних санкцій, у Лукашенка раптом виявився вільний мільярд на закупівлю сучасного озброєння для захисту від міфічної загрози з боку України. Більш правдоподібною виглядає інша версія: Білорусь може отримати нове озброєння, а Росія – право на постійну військову присутність у країні.
Час працює на Путіна
Події останніх років показують, що Путін не збирається захоплювати Білорусь за будь-яку ціну – інакше б він уже давно перейшов до активних дій. Анексія Білорусі сьогодні цікава Кремлю, тільки якщо цей процес буде пов'язаний з мінімальними витратами. Саме в цьому зараз і полягає головне завдання російської сторони: працювати над зниженням можливих витрат у майбутньому.
Поки що ж Путін відштовхується від того, що час працює на нього: нинішній політичний курс Лукашенка веде до стрімкого ослаблення Білорусі як держави. Розв'язуючи «гібридну» (міграційну) війну з Заходом, переслідуючи національно-орієнтовані сили всередині країни, знищуючи незалежні ЗМІ і структури громадянського суспільства, білоруське керівництво об'єктивно діє в інтересах Кремля. «Око радує те, що відбувається тут», – цинічно констатував секретар російського радбезу Микола Патрушев, відвідуючи Мінськ у розпал політичних репресій.
Тому Путіну немає сенсу форсувати події на білоруському напрямку. У найближчій перспективі для Кремля набагато важливіше не допустити краху режиму Лукашенка, ніж у прискореному темпі реалізувати інтеграційні програми.
